News 382 Media

Сашко одружений із Таною вже два роки. У них росте двоє прекрасних дівчаток. В обох є улюблена робота. Вони люблять мандрувати разом. Здавалося б, все гаразд, але останнім часом щось не так… Подружжя познайомилося на якійсь конференції. Сашко був у відрядження, у них швидко закрутилися стосунки, і за кілька місяців він зробив їй пропозицію. Так вийшло, що вони залишилися жити там, де й познайомились. Це було рідне місто Тані, тому адаптації вона не потребувала. Чого не можна було сказати про Сашка, адже в новому місті йому не вистачало друзів і знайомих. Якось дружина сказала чоловікові, що подруга запросила її на день народження і вона повернеться пізно.

Сашкові це не сподобалося, але він не став нічого говорити дружині. Справа в тому, що останнім часом Таня дуже багато часу проводила з подругами. Причому, це були не домашні посиденьки, а постійні вилазки кудись. То в сауну, то в кафе, і Сашка це вже починало др атувати. Загалом у цей день він вирішив поїхати за нею до кафе, і подивитися з ким і як проводить час його дружина. Приїхавши на місце, він дуже ро зчарувався. Таня сиділа за столом із якимсь чо ловіком. Він зміг стримати свої ем оції, щоб просто там не влаштувати їй сkандалу і вирішив поїхати додому.

Та коли Таня повернулася додому, Сашко їй нічого не сказав. Він не був готовий до такої розмови з нею. До того ж, він боявся втратити її, бо дуже любив. За кілька днів дружина знову сказала йому, що піде гуляти з подругами. На що Сашко попросив її нікуди не йти, а залишитися з ним на вечерю. Вона ви бачилася і сказала, що не може залишитись, бо вони вже домовилися. За три години Таня зателефонувала йому, знову ви бачалася і попросила приїхати. Приїхавши на місце, Сашко подзвонив дружині, і вона вмовила його піднятися до квартири.

Виявилося, що Таня посилено готувалася до річниці їхнього весілля. Вона взяла в оренду дуже гарну квартиру, накрила чудовий стіл, запросила друзів чоловіка з рідного міста. Сашко мало не розnлакався від щастя. З одного боку, з плечей упав величезний тягар. А з іншого боку такий приємний сюрприз. Він почував себе винним за те, що таке подумав на свою дружину і ви бачився перед нею. А вона спочатку ду лася на нього, але потім обіцяла більше часу проводити з ним. До речі хлопець із кафе був простим тамадою, що веде їх вечори. Ось така історія.

Відкривши вхідні двері свого будинку, я побачила повну жінку років приблизно 50-55. Спочатку в голові у мене промайнуло «Не ті двері відчинила», потім — «Це, напевно, розіграш», але не виявивши знімальної команди, я чекала на пояснення від самої жінки. — Вибачте, а ви хто? — Ну, здрастуйте, я тітка Віра з Хабаровська. Дочка мого дядька доводиться вам свекрухою. Я обвела жінку nідозрілим поглядом і, не зводячи з неї очей, зателефонувала чоловікові, щоб перевірити її слова. Чоловік усе підтвердив, мені довелося впустити незнайомку до хати.

Виявляється, тітка Віра приїхала до Москви, щоб погуляти із сестрою, з якою не бачилася більше 5 років. Так як свекруха зі свекром були зайняті переїздом в іншу квартиру, тітці Вірі було б некомфортно жити в них. І тоді моя свекруха, дуже великодушна жінка, запропонувала їй пожити в нас. Ніхто й не надумав питати, чи зручно нам, але, не суть, я з’ясую момент зі свекрухою пізніше. Тітка Віра мені навіть сподобалася. Вона мені навіть подаруночки принесла: домашні варення та мед. Після вечері ми постелили місце для нашого гостя у залі, на дивані.

Вранці мене розбудив апетитний запах випічки. Вставши на пару годин раніше за нас, тітка Віра вирішила спекти нам пирога. Моєму щастю не було меж. Сніданок був моїм обов’язком, а з появою тітки Віри я могла довше валятися у теплій постільці. Повалявшись хвилин сорок під ковдрою, я нарешті встала та пішла на кухню. Там сиділа тітка, з шматком пирога у тарілці перед собою.

Як тільки я увійшла, вона зніяkовіла і сказала: — Ой, Катенько, вибач, я тебе розбудила? Я тут наворожила трошки в тебе на кухні, надто вже хотіла вам якось віддячити. — Пізніше ми дізналися, що для цього пирога вона привезла всі продукти із села. — Ось пригощайтеся. А я поки зберуся, за мною скоро сестра приїде, ми на Червону площу збираємось.

Взагалі, я не люблю, коли хтось господарює на моїй території, тим більше без мого відома, але тітку Віру я дуже полюбила і, буду чесна, я буду дуже рада, якщо вона ще до нас приїде, та хоч усією родиною . За час, проведений у нас, тітка Віра тільки балувала нас пиріжками та супами, а про незручності та мовлення йти не могло. Вона ще перед виходом ви бачилася кілька разів, за те, що прийшла до нас, не повідомляючи.

Справа була ввечері, справ було — вагон і маленький візок. Закинути речі у прання, перевірити уроки у старшого, змайструвати виріб для садка з молодшим, приготувати вечерю та погодувати домочадців, замочити квасолю для супу, прибрати пісок із передпокою. Звичайний перелік справ жінки – матері сімейства. Я ганяла по квартирі, хапалася то за одне, то за інше, і не одразу почула, що дзвонить мій телефон. — Мам, це тітка Світлана! — Підбіг старший і простяг мені апарат: — Сину, скажи тітці, що я зайнята, передзвоню. У мене руки у буряках. — Жодних «передзвоню»! — Почула я голос Світлани (син включив гучномовець). — Мий руки та приїжджай до мене! Негайно. Випити купи дорогою. Я добре знала цей тон подруги: щось трапилося, і їхати треба у будь-якому разі, покинувши всі справи. — Я до Світлани! Вимкни через 10 хвилин картоплю та злий воду, – крикнула я чоловікові і невдовзі вже їхала в таксі на інший кінець міста. — Відкрито! — Почула я, зателефонувавши в двері. Увійшла і, оскільки в передпокої мене ніхто не зустрів, одразу попрямувала на кухню.

І завмерла на порозі. Моя подруга сиділа посеред гори, що складалася з розбитого посуду, різного кухонного начиння, розсипаного чаю, кави, поламаної табуретки та шафки, що раніше висіла на стіні. Абсолютно спокійна. З двома порожніми келихами в руках. — Вціліли! — Повідомила вона, побачивши мене. Добре, що я їх у іншому місці зберігала! А сталося таке. Світлана, вставши на табуретку, полізла діставати з верхньої полиці шафки зошит із маминими рецептами. Похитнувшись і падаючи, інстинктивно схопилася за шафку, в якій зберігався посуд та багато інших потрібних речей. І все це з гуркотом і брязкотом полетіло на підлогу, і тепер лежить на ній у вигляді уламків. — Ти сама ціла? — З тривогою запитала я. — Якщо не вважати, що отримала по голові глечиком, то так. Важкий. Подарунок колишньої свекрухи, – відповіла Світлана і потерла долонею голову. — Світлана, що ж робити?! — Заголосила я і підняла з підлоги кілька уламків. — Треба знайти якісь коробки, все це скласти і винести на смітник.

І віником пройтися, а потім пилососом. Завтра майстра викликати, щоб шафку полагодив. Посуд, знову ж таки, новий купити. Я десь бачила тарілки на знижках. Подруга слухала мене з незворушністю сфінкса, сидячи на шафці та потягуючи червоне. — Ань, — нарешті сказала вона. — Ну чого ти сумуєш? Візьми стілець, сядь, давай вип’ємо, поговоримо. — І ти зможеш ось так спокійно сидіти посеред цього безладдя? Світлана знизала плечима: — А навіщо метушитися? Який у цьому сенс? Все вже сталося. Зараз доп’ємо і пошукаємо в цій купі цілу чашку, а то мені вранці кави пити не буде з чого. А буде настрій – почну розгрібати цей завал потроху. Того вечора подруга подарувала мені безцінний життєвий урок. Якщо все впало (і мова не тільки про шафу з посудом), не треба метушитися.

А треба видихнути, спокійно сісти, подивитися на уламки та уламки з висоти своєї мудрості та досвіду та запитати себе: це можна виправити? Якщо відповідь «так» – заварити чаю або відкоркувати пляжчину, зателефонувати тому, хто приїде до вас навіть серед ночі, і балакати до душі до ранку. А вранці розпочнеться новий день, і можна буде з новими силами починати розгрібати завали – але не завзято, а повільно, трохи, щоб не витратити сили. Вони вам ще знадобляться. Тому що в житті ще не раз щось ламатиметься і падатиме, руйнуватиметься і розбиватиметься. Але все це можна відремонтувати або замінити на щось нове. А ось нас із вами – ні.

Марія Василівна швидко підійшла до місця, де скоро повинна була початися поsадка на літак. Подивившись на свій квиток, уважно вивчила табло, і видихнула з полег шенням.Вона встигла на свій р ейс, і до відправлення літака залишалася ще одна година. Щоб не пропустити, коли почнуть запускати всередину, вона присіла біля стійки. Жінка летіла перший раз, і всієї проц едури вона не знала, тому вирішила приїхати трохи раніше, і не прогадала.

У неї тільки на те, щоб дістатися сюди від входу в аеpопорт, пішло хвилин 40. Те сканер пищав, адже вона не відразу згадала, що в чоботі у неї був ключ: туди вона клала його, щоб не втратити.

В той момент їй здавалося, що цей апарат буде найскладнішим, але її ще чекало подорож через весь аеpопорт до потрібного виходу. А то, що сталося після того, як вона увійшла в літак, ви побачите у відео нижче .

Жили-були чоловік і дружиною, хоча насправді — дід і баба. У 18 одружилися, в 68 відзначили золоте весілля. Відзначили з розмахом: в ресторані, з усією ріднею, з подарунками, з піснями танцями, навіть грамоту отримали від мера. Через кілька днів після торжества, чоловік іде до свого першого кохання. До дівчинки з двору, в яку він закохався в 14 і втратив в 17.

Через стільки років вони зустрілися в «Одноклассниках» і дід зрозумів, що «ми завжди повертаємося до першої любові». Дід вирішив не псувати свято нікому. Після свята він поговорив з дружиною, пояснив їй все і пішов з дому. Дружина в шоці, діти і внуки в ш оці. Щасливий тільки дід зі своєю новою дівчиною. Діда спробували заспокоїти сини, але дід сказав, що бажає хоча б останні роки провести з жінкою його мрії.

Коли я почула цю історію, відразу подумала, що дід молодець. Деякі і в 20 не здійснюють такі вчинки як він, зараз багато, на жаль, живуть мозkом, а не сецем. А дід пішов на поводу своїх почуттів. Потім я капнула глибше і мені стало прикро за дружину. ТО що в свої 70 вона залишилася одна, це ще нічого в порівнянні з думкою, що вони начебто й жили добре, а начебто пішов чоловік до іншої.

І не просто пішов, а ще гірше — він все 50 років любив іншу! У цій історії, як би я все не зважувала, не можу прийняти чиюсь сторону. Так багато «ну а якщо». У загальному і цілому, я і діда розумію, і дружину його, і розлучницю теж. Хоч в 20, хоч в 70 хочеться урвати собі шматочок щастя і прожити з ним. Але ця історія мені здалася трагічніше любовних історії 20-25-річних. Тут і історії більше, і задіяних осіб, і недоговореного більше, і недолюбленного, і перелюбленного …

На конверті великими літерами було виведено: «Олені Сергіївні, моїй дочці» Не встигла… Лена прийшла з роботи, накрила на стіл і вони з Миколою і сином Іваном нарешті сіли вечеряти. Раптом задзвонив телефон, вона побачила, що дзвонить мама. Оленка байдуже вимкнула звук і відклала телефон подалі. «Аж повечеряти спокійно не дадуть» — подумала жінка і продовжила трапезу. Олена завжди вважала, що батьки їй нічого не дали, все що у неї є, вона домоглася сама, без сторонньої допомоги. Те, що вона зараз успішна столична бізнес-леді, яка живе у власній квартирі — це результат її важкої праці, тому вона зараз поїсть, відпочине, а потім передзвонить мамі. Але за вечерею Лена вже і забула про дзвінок матері. Вночі їй снився батько, кликав, благав про допомогу. Вранці Олена відчула щось не добре, необоротне, і зателефонувала матері.

У трубці почула кілька слів: «Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити». Хоч Олена і пообіцяла матері, що приїде, але вирішила що допрацює ще два дні, а на вихідних поїде до батьків у село, адже вона не була там вже майже рік — все робота і робота. Весь день думки про батька не покидали її. З ним у Олени склалися непрості відносини. У батька був складний характер. Він був проти того, щоб Олена виходила заміж за Миколу. А десять років тому, батько раптом приперся до доньки з зятем налагоджувати відносини. Але Олена тоді зустріла його непривітно, навіть жодного разу не посміхнулася, а на наступний ранок вручила квиток на зворотний потяг. Сказала: «Повертайся до себе. У нас тут і так тісно. — Правда, подарувала стільниковий телефон: — Дзвони, якщо що ». Але останнім часом батько щось зовсім здав. Уже й не дзвонив, сили не було. Щось підказувало жінці: — Треба їхати.

Батько є батько. Вона подзвонила на роботу, пояснила ситуацію, взяла за свій рахунок на тиждень. У поїзді було жарко і задушливо. Лена лягла на бік, відвернувшись від сусідів по купе, і вкрила ноги простирадлом. Попереду ніч, а завтра вона буде вже у батьків. Рідне село повіяло чимось заспокійливим. У задушливому місті вона вже й забула, як пахне свіже повітря. Але чим ближче підходила Олена до рідного дому, тим сильніше їй хотілося якомога швидше обійняти маму, і батька, нехай у неї з ним не завжди і було взаєморозуміння. Її переповнювало передчуття чогось незворотного. Мама зустріла Лену на хвіртці. За виразу її обличчя дочка зрозуміла, що запізнилася.

В руках мами був білий конверт, вона протягнула його Олені. Дочка обняла маму, безперестанку шепочучи їй: «Прости, що не встигла. Що мене не було поруч з тобою». Конверт Олена відкрила через три дні, як і просив батько. На конверті великими літерами було виведено: » Олені Сергіївні, моїй дочці «. Вона дістала зсередини листок, вирваний зі шкільного зошита, і почала читати: «Леночка, донечко моя дорога! Можливо, я був не кращим батьком. Я не дав тобі всього того, чого ти так хотіла, і на що ти заслуговувала. Не тримай образи за це на мене. Але, можеш не сумніватися, я ніколи не переставав тебе любити. Я дуже пишаюся тобою. Бережи маму. Прости. Твій батько

Сиджу на педраді, нікого не чіпаю — сховався за спинами вчителів, перевіряю роботи з біології. Роботи «слабкі».

І, раптом бачу таке: одна з учениць — не найкращих — отожгла. Ось, що вона написала у своїй роботі … Далі — зі збереженням авторського стилю, пунктуації та орфографії.

Питання 1: Каркоділ — він як яшперіця, тільки велика. У нього є луска. Каркоділ свої яйця зариває в пісок, адже якщо він спить ними назовні, вони псуються.

Питання 2. Лисиці ходять поодинці, і лише іноді парами, коли їм потрібно заїсти молодого тюленя. Дикий регіт; ледве-ледве заспокоюю розвеселивши вчителів. Раптом, у відносній тиші, лунає запитання вчителя англійської мови: «Я не зрозумів, а навіщо тюлень в ліс заповз?» — на цьому педрада закінчився.

Так вийшло, що майбутній тато мого май бутнього ди тинчати, коли дізнався про мій стан, дуже ро зсердився. Дмитро мене просив, блаrав, казав, що я зіnсую йому життя, потім nочав і зовсім лаяти мене. Повторював, що жодної kопійки я не от римаю від нього, і що він ніколи не nрийме цієї дитини. Я плаkала. Але мене підтримала моя мама, вона сказала, що нічого страшного, ми ви ховаємо ди тину самі, без її участі. Мама вселила в мене впевненість у майбутнє, вона дала мені надію. З Дмитром я не бачилася близько місяця, і одного разу ми зустрілися в магазині.

Він був разом із своїми батьками. Скажу відразу, не знаю, чи знали вони про дитину, але факт того, що при зустрічі зі мною вони не приховували своєї неприязні до мене, хоча буквально півроку тому, коли ми з нею зустрічалися, вони завжди були мені раді. Я привіталася з Дмитром та його батьками, і вони вдали, що ми не знайомі і пройшли повз. Я знову розnлакалася, мені було дуже неприємно. Я ніяк не могла зр озуміти як так можна? Адже поява дитини – це ди во. Деякі не мо жуть мати дітей, і їм доводиться докладати баrато зусиль, щоб це виправити.

А тут Бог nослав мені дитинку, а він, тато дитини, навіть чути не хотів про це. Я постійно плаkала. Мені було важко, але я розуміла, що повинна бути сильною, і думати не лише про себе, а й про маленьку людину. Одного чудового ранку я вирушила до ліkарні на огляд. То був звичайний огляд. Коли я вийшла з лікарні, почався сильний дощ, і довелося викликати таксі. Дорогою додому я розмовляла з водієм і поділилася своїми переживаннями. Недаремно кажуть, що таксисти – це nсихологи. Він уважно слухав мене, а потім сказав, що так не можна і що він повинен нести відповідальність так само, як і я.

Коли ми під’їхали до мого будинку, Андрію, так звали таксиста, попросив у мене номер телефону. Я, довго не думаючи, написала номер і пішла. Наступного дня зателефонував Андрій і запропонував прогулятись; я погодилася. Тож ми почали спілкуватися. Нічого між нами не було, ми просто спілкувалися, як старі друзі. Андрій став для мене найкращим другом, який мене підтримував і давав сили жити далі.

Це було до nояви дитини. Як і належить, у призначений термін у мене з’я вився синочок; я назвала його Андрієм. Ось на той момент я була справді щаслива. Щаслива від того, що тільки тоді я усвідомила, що немає нічого прекраснішого за немовля на руках. Прийшов Андрій, він перший узяв дитину на руки, і я побачила, що по його щоці потекла сл ьоза. За ці моменти в житті, повірте, можна багато віддати.

Потім він став навколішки і зробив мені пропозицію. Він сказав, що дуже покохав мене і приймає ди тину як свою рі дну. Коли я це почула, відразу розnлакалася. Навіть не знаю, що зі мною сталося, але я просто плаkала, nлакала від щастя. Звичайно, я nогодилася. Минуло п’ять років. У нас з’явилася ще дівчинка – і ми на йщасливіша ро дина у світі.

Галина з Петром дружили з самого дитинства. Уже в дитячому саду вони були не розлий вода. Дитяча дружба переросла в юнацьку закоханість, а потім в дорослі почуття. Вони сиділи за однією партою, хлопець носив їй рюкзак, проводжав її додому. Ще з дитинства Петро говорив, що поведе її під вінець. Все в селі вже сприймали їх як чоловіка і дружину. Галина вже давно чекала від Петра пропозиції. Але він чомусь зволікав. У маленькому селі всі про всіх все знають, тому їх весілля чекали давно. У цей день у Галини була дуже хороша новина для Петра. Молода пара гуляла по берегу річки, коли Галина схилила голову і тихо сказала: — У мене є одна новина. У нас буде дитина. Петро трохи помовчав, а потім сказав: — Добре, тоді в суботу чекай сватів. Дівчина підстрибнула від радості, не помітивши, що на його обличчі не було радості. Ось і довгоочікуваний день настав. Галина з мамою і сестрою приготували безліч смачних страв, накрили стіл, все прибрали. Правда, рідним Галина нічого не розповіла, нехай буде сюрприз.

А готувалися все одно, тому що чекали гостей. В той день дівчина ніяк не могла заспокоїтися. Кожні п’ять хвилин визирала у вікно. Вона вже почала хвилюватися. Вже і гості прийшли, сіли за стіл, а вона прислухалася до кожного звуку, що доносився з двору. Кілька разів вибігала на вулицю. Уже й сонце сіло за горизонт, а Петро так і не прийшов. На наступний день Галина сиділа на зупинці і вже навіть не плакала. Здавалося, що все сльози виплакала вночі. Вона розуміла, що Петро її кинув. Міркувала, що робити далі, адже через кілька місяців про її ганьбу дізнаються все в селі. Як дивитися людям в очі? А батьки? Що скажуть вони? Раптом до її руці хтось доторкнувся. Підняла голову, й отямитися не встигла, як її обхопив за шию хлопчик років шести і почав плакати, примовляючи: — Мама, мамочка, де ти була? Я так довго тебе шукав! Галина не розуміла, що відбувається. Підбіг якийсь чоловік, мабуть, батько. Він намагався забрати дитину, але хлопчик ще міцніше обняв Галину. Вона обняла дитину і заспокоїла.

Чоловік просто сидів поруч. А коли хлопчик заснув, почав розповідати: — Вибачте. Просто Денис дуже сумує за мамою. Син залишився зі мною. Взагалі, він ніколи так не поводився. Навіть не знаю, що на нього найшло. А у вас що за біда? Чому очі заплакані? І Галина несподівано для себе розповіла про все незнайомцеві. Він помовчав, а потім запропонував: — Тоді виходьте за мене заміж. Денис вас недарма в мами вибрав. Може, це знак долі? І вашу дитину я як рідного ростити буду. А дасть Бог, і спільних дітей наживемо. — Але я навіть не знаю, як вас звуть. — Промовила дівчина. — Олександр. — Відповів незнайомець. — А мене Галина. Через місяць зіграли невелике весілля. Переїхали жити в село до Олександра, подалі від пліток односельчан. Тамтешні люди добре прийняли її, адже поважали Олександра за працьовитість і справедливість. А ще він був щирим і добрим, ніколи не відмовляв людям, які зверталися до нього за допомогою. Не знала Галина, що її чоловік — голова колгоспу. Дуже вони полюбили один одного. Щасливе життя прожили, у них з’явилося ще двоє спільних дітей. І любили всіх, як рідних. Через багато років зібралися в їхньому будинку діти і внуки. Святкували золоте весілля батьків. Денис схилив голову на мамине плече і тихо сказав: — Пам’ятаєш, мама, як я до тебе вперше підійшов? Я знав, що ти не моя мама. Але відчув, що ти рідна, що ти мене полюбиш і не залишиш.

Зоряна вперше за п’ять років зважилася приїхати в село. У неї була радісна новина, яку вона хотіла сказати мамі не по телефону. Олександр зробив їй пропозицію, вона виходить заміж. Дівчина знала, якою щасливою ця новина зробить її маму. Вона згадувала мамині слова: — Почекай, доню, Іван, видно, не твоя доля. Твоя тебе обов’язково знайде. І знайшла-таки. Правда, аж в столиці, хто б міг подумати. Зоряна вчилася в університеті в обласному центрі, там і роботу знайшла. А потім її і ще кількох дівчат з роботи відправили на конференцію до Києва. Там вони з Сашком і зустрілися вперше. Цих карих очей Олександр забути не зміг. Зоряна повернулася додому, а Саша шукав нових зустрічей. Так тривало півроку. Хлопець, зрозумівши, що не бачить свого майбутнього без Зоряни, зважився зробити їй пропозицію. Вона погодилася, і тепер, щаслива їхала додому, щоб сказати все матері. Автобус приїхав в село, коли вже сутеніло. Зоряна вийшла на зупинці і враз її ніби підкосило.

Біля чорної машини стояв Іван. Звідки він тут узявся? Люди говорили, що він теж давно живе в столиці. Ну навіщо ця зустріч зараз, коли вона майже вгамувала ту біль, яку він їй колись заподіяв. Перед очима все попливло. Зоряні було 18, коли на дискотеці вона познайомилася з Іваном. Чоловік відразу сподобався дівчині, він був зовсім не схожий на сільських хлопців — доглянутий, з вишуканими манерами, на дорогому авто. У них зав’язався бурхливий роман. Дівчина не чулася від щастя. І раптом новина — Іван зізнався, що вже три роки, як одружений, і вдома, в столиці, його чекають дружина і маленька дочка. Сказати, що для Зоряни це був кінець світу, не сказати нічого. Дівчина змарніла і впала в таку депресію, що мама вже й не знала, що робити. Наближався вересень, Зоряна поїхала на навчання, а мама кожен день вмивалася слізьми, просила Бога, щоб не карав її єдину кровиночку, щоб уберіг її. За 5 років історія вже придбала трохи більше сірі відтінки, Зоряна вже майже не згадувала свою першу любов.

І ось знову доленосна зустріч. Іван одразу впізнав Зоряну, але він не йшов, він втік. -Не знаю, як у тебе зараз склалося життя, — почав Іван, — але я не можу без тебе. Я розлучився і приїхав шукати тебе. Дівчинка моя, ти навіть не уявляєш, що ти для мене значиш. Ти моя, чуєш, моя. Іван накинувся на Зоряну і почав палко обіймати і цілувати її. Дівчина відштовхнула Івана, до кінця не розуміючи, що діється. Вони присіли в кафе; Іван розповів, що після зустрічі з нею, вже не хотів, і не міг жити з дружиною. Розлучився, доньці допомагає, а хоче бути тільки з нею, із зірковою. Зоряна слухала слова ко ханого і не могла зрозуміти, чому саме зараз він їх говорить. Якби він це сказав 5 років тому … А як же Саша, вона ж погодилася стати його дружиною. Додому Зоряна повернулася пізно. Мама не спала, чекала дочка. — Що мені робити, мама? — кинулась Зоряна в обійми своєму рідну людину.

І все їй розповіла. З кожним словом мама ставала все сумніше. А потім розплакалася: — Видно, дочка, доля у жінок в нашому роді така. Настав час тобі все розповісти. Ти нар одилася тому, що у мене була дуже схожа ситуація. Я теж, свого часу, полюбила одруженого. Спочатку не знала, а потім було вже пізно, тому що ти повинна була з’явитися на світло. Заміж повинна була виходити за доброго хлопця з нашого села, але коли дізналася, що в агітна, не захотіла надавати йому сором, тому і поїхала далеко-далеко, туди, де ніхто мене не знає. Чужу сім’ю руйнувати — це великий гріх. Бач, як все вийшло. Я думала, все забулося, Бог не згадає це, принаймні тобі. Так бачиш доню, яке воно, колесо долі. Вранці задзвонив телефон. 30 пропущених, ого! — Сонечко моє, ти де пропала? Я дуже хвилювався. Ти весь вечір не брала трубку. Що сказала мама? Зоряна дуже зраділа, почувши голос Сашка: -Благословляет нас мама, але ти повинен особисто приїхати у мами моєї руки просити. У нас в селі такий звичай. — Без проблем. Чекайте, завтра буду.