News 382 Media

Я з дитбудинку. Мені здавалося, що нічого в житті не складається, поки одна старенька бабуся не витерла мені сльози …Моє життя стало боротьбою ще з дитинства. З народження я росла в дитбудинку: батьки підкинули мене на поріг лікарні і зникли. В дитбудинку життя було несолодке і мені рано довелося ставати самостійною. До підліткового віку я кожний вечір проводила біля вікна і мріяла про те, що зараз прийде моя мама і забере мене.

Тоді я була одержима думкою про матір — у мене були всі малюнки з нею, вона приходила мені у снах — така красива і вся в квітах. Але, звичайно, ніхто так за мною і не прийшов. Але в дитбудинку я навіть не знала, що моє життя буде ще складніше. Після закінчення училища, я працювала на заводі, від якого я отримала маленьку кімнатку в гуртожитку.
А які у мене були сусіди — просто жах. Батьки щовечора випивали, а діти були кинуті напризволяще, та ще й викрадали у сусідів різні дрібниці. Одного вечора я поверталася дуже втомлена з роботи: двері в мою кімнату були вибиті, а всередині — все перевернуто догори дном. Гроші, які я відкладала з кожної зарплати, зникли, і тоді я звернулася в поліцію. Я ж знала, що це зробили мої сусіди.

— Ми — чесна сім’я, в чому ти тут нас звинувачуєш? — кричала моя сусідка Клава, ледве тримаючись на ногах.
— Пішла звідси, тому що ти зараз про це пошкодуєш! — вигукнув її чоловік і, схопивши мене за комір, викинув в під’їзд.Я пішла в парк і сиділа на лавочці. Мене переповнювала образа на все, що відбувається. А головне, що я навіть не мала з ким поділитися своїм горем. У мене не було ні друзів, ні близьких.- Дитинко, чому так гірко плачеш? — підійшла і запитала мене бабуся, яка гуляла в парку з маленькою біленькою собачкою.

Після цих слів мені стало себе шкода, і сльози полилися ще більшою рікою. Це перша людина, яка поцікавилася мною і мені стало ніяково. Але я відчувала таке душевне тепло, що протягом двох годин розповідала їй про своє життя. Вже був пізній холодний вечір і вже навіть собака почала скиглити.- Ганна, підемо до мене, я тобі пирогом пригощу, чаю зроблю, зігрієшся, — сказала бабуся, а я і не стала їй опиратися, і мовчки пішла за нею.

В ту ніч я залишилася у Віри Іллівни, а вранці ми разом пішли до дільничного. Поліція провела виховну годину з моїми сусідами і вони мені пообіцяли повернути кошти. А я з того дня майже щовечора була у Віри Іллівни. Бігла з роботи до цієї бабусі, як на свято. Мені не вірилося, що в моєму житті є людина, з якою я можу поділитися своїми переживаннями.Віра Іллівна, була так само самотня, як і я. Чоловіка вона давно поховала, а дітей ім господь не дав. Ми прив’язалися одна до одної, я поспішала з роботи до неї, знаючи, що мене чекають і я комусь потрібна.

Одного разу Віра Іллівна впала на сходи і зламала руку; жінка просила мене переїхати до неї. Мені було соромно спершу, але я розуміла, що їй потрібна моя допомога. Так стали жити разом, з часом бабуся переписала на мене квартиру і дачу нишком — цього я навіть не очікувала. Мої мрії стали здійснюватися — я мала власне житло і рідну людину поруч.Влітку ми вирішили з бабусею поїхати на дачу, а відвести нас попросила вона нашого сусіда Максима. Цей хлопець вже давно мені подобався, але я навіть думки не могла припустити, що він зверне на мене увагу. Як з’ясувалося, бабуся вже давно хотіла мене посватати з Максимом, але я не давала їй ніяких шансів, адже з ранку до ночі працювала.

І тут ми вже втрьох сидимо в машині. Увечері Максим приготував шашлик, ми накрили шикарний стіл в саду і сіли вечеряти. Потім бабуся пішла гуляти з собакою, а Максим підійшов до мене:- Ганна, я давно люблю тебе, напевно з першого погляду, як тільки побачив тебе на сходовому майданчику.Я посміхнулася Максиму і обійняла його. Рік тому я навіть не мріяла про таке щастя. За цей час я знайшла свою рідну душу — мою бабусю, знайшла затишний будинок і кохану людину.Не припиняйте вірити!

Сім’я, яка складалася з чоловіка Андрія і дружини Юлії, святкували день народження дочки Аліни, якій виповнилося п’ять років. Щаслива Аліна бігала зі своїми ровесниками, які були запрошені на свято. А мама і тато милувалися своєю чарівною донечкою. Життя Андрія і Юлії можна назвати безхмарним. Він роботяга, з села, сирота, батьки загинули в автокатастрофі. Вона – дочка заможних батьків, інтелігентів, яким не подобається зять. Зустрілися вони випадково, зіткнулися в дверях офісу, де працювала Юлія, а Андрій шукав роботу, тому зайшов запитати. Коли глянули один одному в очі, немов струм пройшов між ними. Це було кохання з першого погляду. З тих пір більше не розлучалися.

Пройшли роки, пристрасть стихла, і в обох відкрилися очі. Адже дійсно живуть вони в різних світах. Якщо Юля любить світські заходи і відчуває себе там, як риба в воді, то Андрій намагається взагалі не ходити на такі заходи, а замість цього воліє погуляти з донечкою. Таке життя довело до того, що зі світських заходів Юля почала приходити вранці. У родині почалися сварки, все це бачила Аліна, вона завжди була налякана такою поведінкою батьків. І те, що розлучення – правильний вихід з такої ситуації, розуміли обидва. Тільки Аліну не міг Андрій залишити, хоч і розумів, що суд присудить дочку матері. Коли всі суди були позаду, Андрій прийшов попрощатися з донькою, а вона вчепилася йому в шию, плакала, щоб не залишав її одну. Андрій озирнувся; вони з Аліною в кімнаті були одні; він пошепки запитав у неї, чи піде вона з татом; дівчинка кивнула. Андрій навіть не може пригадати, в який момент прийшла ідея викрасти дочку.

Він взяв на руки дитину, пошепки сказав, щоб не розмовляла, і швидко кинувся з квартири. Біг довго, потім зупинив машину, виїхали за місто, зупинили другу машину, поїхали далі. Куди їдуть? На що будуть жити, Андрій не думав, але повернення назад немає. Аліна не вередувала, тільки вчепилася татові в шию і не відпускала. Вдома у Юлії виявили пропажу тільки ввечері. Пішли в поліцію, а там сказали, що забрав дитину рідний батько і запропонували залагодити мирним шляхом. І тільки на третій день прийняли заяву про викрадення. Дідусь і бабуся все ходили в поліцію, щоб дізнатися, чи знайшли втікачів. А Юлія горювала недовго, гулянки до ранку так затягнули її, що не помітила, як стала наркоманкою. Тільки з часом батьки помітили неадекватну поведінку дочки, хотіли врятувати, вилікувати, але пізно. Знайшли її в якомусь сквері. Закінчилося коротке життя Юлії.

Андрій з Аліною заїхали в невелике містечко, зняли квартиру; роботу знайшов на другий день, недалеко від житла. Видали аванс, так що їсти було на що. Потім пішов в дитячий сад, запитати, чи є вільні місця? І тут пощастило, взяли Аліну, і життя стало налагоджуватися. Про загибель Юлії Андрій дізнався з новин. Це було такою несподіванкою, що навіть пошкодував, що його не було поруч. Можливо все було б по-іншому. А тут Аліна почала говорити, що сумує за бабусею і дідусем (маму не згадує). Вирішив Андрій з’їздити в гості, адже їм теж не легко, залишилися одні. Попросив відпустку, і поїхали. Зустріли їх і радість, і сльози, і образи, що так довго не бачили свою дорогу внучечку. І навіть була заява, що не повернуть йому Аліну. Але окрик внучки – без тата я не залишуся – трохи охолодив запал. Тому вирішили разом, що Аліна і Андрій залишаться жити з батьками Юлії. Минуло небагато часу, і бабуся, і дідусь зрозуміли, який у них добрий і хороший зять. Без його слова в будинку нічого не робилося, і якби раніше розгледіли в ньому добру людину, можливо і дочка була б жива.

Катя напередодні дня народження повідомила, що хоче познайомити батьків зі своїм хлопцем. Вадим остовпів, коли побачив, хто зайшов в будинок. Ось і прийшов час розповісти їй всю правду. Він знав: рано чи пізно це станеться, але ніколи навіть не міг подумати, що при таких обставинах …Вадим сидів на лавці у дворі, курячи сигарету за сигаретою. Він чекав Катю, хоча, знаючи дочкин характер, розумів, що вона не повернеться на ніч додому. Ймовірно, заночує у Тамарки, своєї кращої подруги. Ось і прийшов час розповісти їй всю правду. Він знав: рано чи пізно це станеться, проте ніколи навіть не міг подумати, що при таких обставинах.Свою Лідусю він зустрів випадково в столичній кав’ярні, куди зайшов з друзями. Неподалік за столиком сиділо двоє дівчат. Одна з них, а це була Ліда, вразила своєю зовнішністю. Вадим не мав дару фліртувати, а ось його друг Генка знав підхід до дівчат. Почувши, що Вадик «запав» на гарненьку брюнетку, взявся за справу і вже через хвилин п’ятнадцять видав друзям про цих дівчат мало не ціле досьє. Більш того, повідомив, що завтра о сьомій вечора вони будуть чекати їх в парку.

Йдучи на побачення, Вадим знав, що Ліда — абітурієнтка театрального інституту, приїхала до Києва аж з Росії. Чому обрала українське місто? Тому що її бабуся звідси родом. Сім’я колись була депортована. Ось їй і захотілося повернутися в місто бабусиної юності, адже вона виховувала свою внучку і багато розповідала про Україну. Ліда не провалила іспитів, і через місяць скакала від радості — вона студентка! Вадим теж зрадів, бо «закохався» в Лідку з першого погляду і тепер був упевнений, що вона залишиться в місті. А десь через півроку він повідомив батькам, що призведе дівчину до себе. Батько сприйняв новину спокійно, а маму мало не відкачували. Невістку вона не злюбила з перших днів, і лише коли народилося дитя, стала до молодої жінки лагідніше. А ось онук став для неї всім.На останньому курсі Ліда все частіше приходила додому пізно ввечері, пояснюючи, що у неї репетиції. Вадим пропонувавзабирати її, щоб не ходила пізно сама. Але Лідусик, як він її називав, сміялася: «ніхто мене не вхопить».

Однак якось, занудьгувавши в квартирі, вирішив піти за Лідою. В університетському актовому залі нікого не було. Навколо — тиша. Він з цікавості пройшовся по коридорах, розглядаючи на стінах портрети відомих з дитинства акторів. І тут почув знайомий стогін з якоїсь аудиторії. Вадим скам’янів. Через мить прийшовши в себе, тихенько відчинивдвері, звідки долинали звуки, і та картина, що побачив, ще й досі стоїть перед очима …Вадим подав на розлучення, попередивши Ліду, що сина їй не віддасть. Збираючись у відрядження, попросив її підшукати собі квартиру, щоб більше з нею не зустрічатися. Але коли через три тижні повернувся додому, він був немов порожнім без дитячої галасу і сміху. Пригнічені батьки розповіли, що до них прийшов Лідин адвокат і налякав: якщо не віддадуть невістці сина, вона подасть в суд на розділ квартири.- У нас не було вибору, — винувато закінчила розповідь мама.- Чому ви не дали мені телеграму?Він відразу почав шукати Ліду, проте її в Києві вже не було. Дізнався лише про те, що поїхала з сином до Росії, а куди — невідомо. Вадим шукав сина, але марно.Пройшли роки. Він зустрів іншу жінку, яка вразила своєю добротою, щирістю і ніжністю. На красу Вадим вже не звертав уваги. З Ніною вони жили красиво, засмучувало тільки одне — не було дітей. Згодом змирилися і з цим. Ніна навіть якось сказала:

— Спробуй розшукати сина …Одного разу дружина зателефонувала на роботу і мало не кричала в трубку, що у них біда: загинула її сестра з чоловіком, а дворічна племінниця в лікарні з травмами. Тоді без всяких роздумів вони вирішили удочерити дівчинку. Дитина росла і не здогадувалася, що її тато і мама не рідні. Вадим взагалі пилинки здував, Ніна навіть іноді докоряла: мовляв, збалуєщ, і що з неї буде.- Буде гарна жінка, — посміхаючись, відповідав дружині.І ось двадцятирічна студентка Катя напередодні дня народження повідомила, що хоче познайомити батьків зі своїм кавалером, який вже закінчив інститут, працює на хорошій посаді в будівельній фірмі і навіть збирається купувати квартиру. Батьків втішило, що хлопець старше дочки і вже самостійний. Дуже хотілося віддати дитину за хорошу людину, як то кажуть, в надійні руки. Катя, готуючи з мамою всяку смакоту, попереджала, щоб не «завантажували» її Митю різними питаннями.За годину до призначеного часу, коли хлопець повинен був прийти до них, вона вже крутилася біля дзеркала в новій сукні. Коли на порозі з’явився усміхнений красень з прекрасним букетом, батьки не здивувалися, чому їх Катя закохалася в нього по вуха. Він поводився досить спокійно, відразу знайшов мову з майбутнім тестем, розповідаючи про роботу фірми. І все-таки за столом мама не втрималася, щоб не розпитати про сім’ю.

— Ми з мамою жили в Ставропольському краї, вона туди приїхала після навчання в Київському театральному інституті, влаштувавшись в театр. Вона мені багато розповідала про Київ. Після її смерті вирішив теж приїхати сюди на навчання, хоч для мене це було дуже непросто. Вмираючи, мама сказала, що тут у мене живе тато. Сподівався його розшукати, але так і не наважився … проте у мене є надія, що я його коли-небудь знайду.- Як твою маму звали? — приглушено промовив Вадим.- Ліда …- Господи, Дімка, невже це ти? — ледве вимовив Катин тато.Після цього за столом всі завмерли…. Катя через якийсь час плачу вибігла з квартири. Вона кричала, що ненавидить батька, який відрікся від своєї дитини, і що через нього вона втратила найдорожчу людину.- Я ніколи до вас не повернуся, — це були її останні слова.Митя, вибачившись, теж розпрощався зі своїм батьком і мачухою. Він був шокований: дівчина, яку любив до нестями, його сестра. Йому стало не по собі від думки, що він міг з нею переспати.- Боже, яке щастя, що Катя не наша рідна дочка, — склавши руки на грудях, повторювала Ніна, коли залишилися в квартирі одні.- Ось Господь звів, ось доля …Через півроку Катя стояла в весільному вбранні. А поруч — щасливі батьки. Вони залишилися для неї такими ж дорогими, навіть після того, коли почула правду і

Так склалося, що зовсім юна Оля проводжала до знайомих священика. Спочатку говорили про школу, мистецтві, а потім батько поцікавився, де вона живе.- Я орендую квартиру. Живу зі своїм другом, — почув той у відповідь.- Як це з одним живеш в такому віці? Ти ще, напевно, школу не закінчила, — здивувався супутник.- Я вже рік працюю, — відповіла гордовито дівчисько.- Це добре, що працюєш. А ось твоє співжиття з молодою людиною передчасне, — зауважив батько і скрушно похитав головою.- Я перебуваю в цивільному шлюбі. Так зараз всі живуть, — зізналася дівчина.-Ти мене, сонце, засмучуєш.- Чим?- Ти почала своє життя гріховно.- А як треба? Я люблю його.- А ти знаєш, що ти наражаєшся на небезпеку? Скільки тобі років, дитя? — вже зовсім серйозно турбувався священик долею дівчини.
-Восемнадцать, — спокійно відповіла Оля.

— Твої батьки будуть дуже засмучені, коли дізнаються про це. Ти принесеш їм біль і страждання.- Так жити зручно для двох, — аргументувала дівчина.- Через кілька років, якщо ви не одружитеся офіційно, тобі буде вже, скажімо, 23 роки. Ти будеш в статусі ні дружини, ні подруги. Розумієш? Хлопцеві байдуже — він і в сорок ще буде нареченим. А дівчину з віком оцінюють по-іншому. Згодом такі почуття, як «любов» розвіюються. І ви можете розбігтися в різні боки. Знай, дуже рідко і з неохотою чоловіки узаконюють свої відносини, коли у них все сталося.

Оля не знайшла, що відповісти на такі слова. Священик продовжив:-Якщо ти не бережеш свою чистоту і честь, порушуєш моральні закони, то це дає право чоловікові також їх порушувати.Хто ж буде поважати тебе тоді? «Цивільний чоловікАбо ти, може, віриш, що віддаси все своєму другові, а він буде більше поважати і любити тебе? Що його почуття до тебе будуть сильніше? Часто — навпаки. Він може втратити інтерес до тебе.

Між вами може залишитися лише звичка і порожнеча.Батька охопила жалість до цієї простодушної дівчини. І він звернувся нарешті з такими словами:- Твоє становище дуже хитке, дитя. Твій партнер вільний від відповідальності. Твоє життя через те може перетворитися в драму. Але ти добра душею. Я буду молитися за тебе, щоб Бог простягнув тобі руку допомоги.

Коли мама лежала в пол0говому будинку, вночі туди привезли одну жінку. Вона лягла на сусідню ліжко. Медсестри довго бігали, метушилися, а потім все стихло, і мама побачила її …Все, що я напишу зараз, я сама дізналася зовсім недавно — коли мені виповнилося 18 років. Зараз мені 25, і я, як ніхто, вірю в чудеса, в любов і справжню жіночу дружбу. Але про все по порядку.Сталося це напередодні Різдва. Маму поклали на збереження, коли у неї вже був великий термін.Весь тиждень вона пролежала одна в двомісній палаті, насолоджуючись самотністю і відпочиваючи перед майбутніми пологами. Але незабаром до неї підселили ще одну вагітну жінку. Не сказати, щоб у віці, але з вигляду їй було трохибільше сорока. У перший день їм так і не вдалося познайомитися, тому що жінка була без свідомості.

— Складна вагітність, — в один голос твердили медсестри, без особливого бажання відповідаючи на мамині питання. Мама не спала всю ніч, переживала за сусідку і її дитину, боялася, що їй стане гірше або вона зовсім помре. Але все обійшлося: вранці жінка відкрила очі і навіть встала на ноги, повільно і невпевнено пересуваючись по палаті.
Розговорилися. Мама дізналася, що вагітну звуть Любов, їй 42 роки, всі з яких вона прожила в глухому селі. Працювала Люба дояркою, була круглою сиротою, без родичів і без чоловіка, а ще ненароджена дитина повинна був стати її первістком, якого вона дуже чекала. Про батька вона нічого не говорила, Та мама і не стала розпитувати — чи захоче, сама розповість, а немає, значить, є на те причини.Любов була на 8 місяці, але через вік вагітність проходила важко, тому її поклали сюди на збереження. Було видно, як медсестри неохоче стежили за її станом і навіть з якоюсь гидливістю ставилися до цієї доброзичливої жінці.

Сільських міські не шанували, часто задирали носа і вважали їх нижчим станом. Але Любов навіть увагу на це не звертала, а тільки виблискувала рівними, міцними зубами їм услід, всім своїм єством випромінюючи позитив і щастя. У неї було просте, відкрите обличчя, усипане веснянками, трохи розкосі зелені очі і маленький, акуратний ніс. Довга коса діставала майже до п’ят, і єдине, що видавало в ній жінку, з дитинства звикла до праці, — це руки. Великі, міцні, з трохи припухлими від роботи суглобами. Мама перейнялася до неї відразу. Здавалося, що вона знає Любу все своє життя.Тому вже через пару днів вони стали справжніми подругами, які ділилися найпотаємнішим і навіть пообіцяли один одному, що обов’язково будуть підтримувати зв’язок і після виписки з пологового будинку. Мама відчувала незрозумілу ніжність і повагу до цієї сильної жінки, яку вдома ніхто не чекав. Тому вона просила чоловіка, мого батька, щоб він приносив продукти і на неї теж. Люба як дитина раділа подарункам, багато з яких вона навіть ніколи і не пробувала. Банани і апельсини були для неї заморськими стравами.

— Бачиш, диво якесь! — частенько повторювала вона. А мама тільки сміялася у відповідь, розчулюючись її дитячої наївності і простоті. Незважаючи на свою щирість, любов не була дурна, як могло здатися на перший погляд.
У побуті і життєвих справах вона знала набагато більше, ніж мама, тому вчила її в’язати, розповідала, як правильно зберігати продукти, піч смачний хліб і робити закрутки про запас. Але одного разу вночі маму розбудив дикий крик. Любі раптово стало погано, і жінку відвезли в реанімацію. Кожен день мама дізнавалася стан подруги, але медсестри лише розводили руками — все це час вона так і лежала без пам’яті і в свідомість не приходила.
Мама дуже переживала, постійно плакала і не знаходила собі місця. А через кілька днів мамі приснився сон. Ніби вона знаходиться у себе вдома, на кухні, сидить і крутить помідори на зиму. І тут заходить Любов, в білому повітряному платті і з вузликом в руках.

Сідає поруч з мамою і з посмішкою каже:- Ось і все, Манечка, їду я звідси. Не можна мені більше тут залишатися.Тільки дочку мою не дозволяють з собою забрати, тут, кажуть, повинна залишитися. — Як же так, Люба? У тебе то і родичів ніяких немає! З ким же малятко залишиться? Любов кладе руку мамі на плече і з ніжністю дивиться на неї довгим поглядом:- Манечка, прохання у мене є. Знаю, добре у тебе серце, знайдеться в ньому місце і для третьої дитини. Виховай моюАнгеліну, як свою. А я цього ніколи не забуду, допомагати буду. Відтепер завжди у вашому домі достаток буде і щастя. Ти тільки в притулок мою дочку не віддавай, щоб вона мою долю не повторила і сиротою не залишилася.Обнялися вони, поцілувалися і попрощалися вже назавжди. Прокинулася мама в сльозах. І відразу зрозуміла, що непростий це сон.А тут і медсестра на обході повідомила, що вночі Любов померла.- А дівчинка? — захвилювалася мама і згадала прохання своєї нічної гості. Медсестра здивувалася такій обізнаності,але відповіла:- Жива і здорова. Хоч і недоношена народилася.

Звичайно, мама була в замішанні. Сім’я у них небагата, свою дитину піднімати потрібно, чи потягнуть вони з чоловіком ще одного? А тут ще й згадала, що Люба уві сні їй сказала, що знайдеться в її серці місце і для третього малюка. Якого третього? Що вона мала на увазі?Почалися пологи. І мама народила двійню! Після цього стали зрозумілі загадкові слова подруги, тому тут вже мама не могла не виконати її прохання. Батько теж був не проти чудесного поповнення сім’ї ще одним новонародженим. І навіть не довелося возитися з документами!Ангеліну записали як третю дитину, якого вони і виростили, як свою. Любов же стримала свою обіцянку. Регулярно вона приходила до мами уві сні, допомагала порадами в найважчі моменти життя, а один раз навіть врятувала мого брата від смерті. У нього піднялася температура, все думали, що звичайна простуда, замерз трохи, ось і захворів. І ось Люба знову сниться мамі, дивиться на неї з хвилюванням і каже:

— Маріє! Часу зовсім немає! Бери Олексія і терміново веди до лікаря, не застуда це!Вранці ж мама побігла з братом до лікаря. З’ясувалося, що у нього остання стадія гаймориту — ще трохи — і хвороба б дістала до мозку.Так ось Люба віддячила за те, що ми прихистили її дочку. Ангеліну ми ніколи не кривдили. Вона виросла чудовою людиною, чуйною, доброю і розсудливою. Зовсім недавно вона зустріла справжнє кохання, вийшла за нього заміж і поїхала жити за кордон. Скоро збираємося до них в гості. На сімейній раді було вирішено все їй розповісти. Сестра повинна знати, хто її справжня мама і якою чудовою жінкою вона була. Але це нічого не змінить для нас: адже в наших з братом серцях вона назавжди залишиться гаряче улюбленої сестричкою, а в серцях батьків — різдвяним дивом і ще однією донькою, яку їм подарувала доля.

Вже був вечір. Зять привів додому свою тещу. Поставив дві її сумки на підлогу в коридорі, і вона пішла до Світлани. Коли жінка побачила свою маму, її розчаруванню не було меж. — І що тепер, я за тобою все життя доглядати повинна? Ти ж потім в своє село повертатися не захочеш …Не так давно я дізналася історію своєї давньої знайомої, яка некрасиво поставилася до долі своєї літньої мами. Це радісно, що закінчилося все добре, і про тещу подбав зять, який розмістив її в платну хорошу клініку.Але ж тоді Світлана абсолютно нічого не знала про те, що трапилося, a дізналася тільки після того, як маму виписали з клініки. Чоловік Світлани привіз тещу додому і повідомив своїй дружині:
—
Твоя мама тепер здорова, все необхідне я їй купив, але потрібно, щоб вона була трошки під якимось наглядом. Тому вона деякий час поживе разом з нами. Ти ж не проти?Звичайно, було б логічніше, якби саме таке питання задавала своєму чоловікові сама Світлана. Адже це ж її рідна мама.Але замість того, щоб подякувати чоловіка за турботу про маму, жінка влаштувала дивну і не зовсім незрозумілу сцену:- Мама, я тільки в столицю з твого поселення переїхала, своє життя, почав влаштовувати, так ти тут як тут! Ще й в одному будинку зі мною жити хочеш тут! І що тепер, я за тобою все життя доглядати повинна, ти ж потім в своє село повертатися не захочеш?

Мама пенсійного віку звичайно розхвилювалася після таких слів дочки, але більше всіх був здивований чоловік Світлани. Нарешті, дружина розкрила перед ним свою справжню сутність, показала справжнє обличчя. Не такий він знав цю дівчину, коли робив їй пропозицію.Теща, хвилюючись, почала збирати свої речі, щоб поїхати додому, a сама Світлана, ображено грюкнувши дверима, пішла до подруги.Повернувшись пізно ввечері додому, Світлана виявила зібрані валізи і квиток на поїзд. Не розуміючи, що відбувається, вона запитала y чоловіка:

— А що, моя мама ще не поїхала від нас? Або ти кудись зібрався?- Ні, дорога, це твої речі і твій квиток. Мабуть, нам варто пожити окремо. Я давно хотів дитину, але сьогодні зрозумів, що не готовий до того, що y моїх дітей буде така мати. Подумай про свій вчинок. Поживи поки в селі в маминій хаті, a вона зі мною поки залишиться, якщо щось до тебе дійде, то приїжджай назад, — повідомив їй про своє рішення чоловік.Світлана і подумати не могла, що чоловік прийме саме таке рішення …

Мені дуже соромно, що у мене такі діти. Вони відпочивають щороку за кордоном, а я, коли прибільш, повинна економити на їжі. І допомагати мені ніхто не хоче!Мій чоловік помер п’ять років тому. Проживаю я зараз сама, оскільки син і дочка вже дорослі. Все життя ми важко працювали, щоб дати їм освіту, купити житло, а тепер і онуків няньчу. Ледве зводжу кінці з кінцями, тому що пенсія у мене невелика, намагаюся брати якусь роботу додому (часто займаюся вишивкою на замовлення), тому що ледь вистачає на найнеобхідніші речі. А коли прибільш, то взагалі економлю на їжі. Одного разу ми з сусідкою почали розмовляти про наше фінансове становище, і вона розповіла, що їй допомагають діти: привозять продукти, купують ліки та інші необхідні речі. Мені в цей час стало неприємно, адже мої діти жодного разу не запропонували допомогу.

Мені соромно щось просити у них, адже я розумію, що їм треба своїх діток ставити на ноги. Хоча живуть вони не дуже бідно, щороку відпочивають за кордоном, і не в Єгипті, а на дорогих курортах.Якось я попросила їх допомогти мені оплатити комуналку, адже я залишу їм свою квартиру. Тим більше, їм наполовину платити буде не так вже й багато. Син зробив вигляд, що не зрозумів натяку, а дочка сказала, що свою квартиру оплачує насилу.І син, і дочка мають власні автомобілі, на яких щодня їздять на роботу. Мені було так прикро, адже ремонтувати і заправляти машини у них є гроші, а допомогти мені — ні.

А я їм присвятила все своє життя! Дочка щомісяця купує собі нові речі, внучку балують: кишенькові гроші більше, ніж моя пенсія.Про сина взагалі мовчу, там всім розпоряджається невістка, і якби він навіть хотів допомогти, вона не дозволить.Сиджу і згадую, як ми з сестрою допомагали своїм батькам, адже були вдячні і дякували за все. В гості ніколи з порожніми руками не їздили.Зробили їм ремонт в квартирі, адже на пенсії люди не можуть собі цього дозволити. Нам ніхто не натякав, ми самі знали, що так потрібно, а я, мабуть, не змогла правильно виховати своїх дітей. Я вже собі думала, якби мене діти взяли жити до себе, я б робила все по дому, допомагала, а свою квартиру здавала. Але боюся таке запропонувати, адже знаю їх відповідь.Ми з чоловіком все життя відкладали собі на старість, але у дітей завжди виникали проблеми, і ми все віддавали. Тоді їм було потрібніше. І ось така подяка на схилі років.
А ви допомагаєте своїм батькам

Іван був наймолодшим в сім’ї. Йому подобалося жити серед старших братів, з якими можна було і пограти, і подуріти. Але жили вони бідно, тому Ваня постійно доношував речі за старшими. Всі однокласники насміхалися над ним з цієї причини. Вони називали його голодранцім і не давали спуску. Його мама працювала звичайною медсестрою. Жінка часто брала додаткові заробітки, тому Іван був наданий сам собі. Неохайний вигляд давав дітям ще один привід для закидів. Він сидів за партою один.

Вчителі не захищали його, вони теж жартували над ним. Ваня почував себе дуже ніяково в таких ситуаціях. Але вчився хлопчик на одні «п’ятірки». Фізика і математика були улюбленими предметами. Та й гуманітарні науки давалися Вані легко. Він за раз запам’ятовував вірші. Одного разу Іван розповідав на літературному вечорі про Блока, а із залу долинали мерзенні шпильки. Він гідно закінчив свій виступ, подякував за увагу, а в цей момент хтось плюнув йому в обличчя жеваной папером з трубочки.

Тоді терпіння у юнака і лопнуло: — Ви пошкодуєте про все! Я обіцяю! Я виросту, куплю школу разом з педагогами. Ви все розумієте, але буде пізно! Він був сповнений власної переваги, а зал зайшовся від сміху. Пройшли роки. Іван успішно закінчив ВНЗ. Він відкрив свою справу і благодійну організацію, яка допомагала малозабезпеченим сім’ям. Життя його склалася найкращим чином: сім’я, кар’єра, здоров’я. Одного разу він заїхав в рідне село і побачив, що його школа закрита.

Як з’ясувалося, будинок визнали аварійним, і діти були змушені ходити на заняття в сусіднє селище. У цей момент по щоці скотилася сльоза, він згадав все глузування однокласників і вчителів. Допустити цього Іван не міг. Він, звичайно, боровся з безглуздими думками, відганяв від себе підступні плани, щоб діяти розсудливо. Батьки його правильно виховали, помста була йому чужа, тому співчуття до людей взяло верх.

Він скасував усі зустрічі, викликав свого помічника і показав фронт робіт. Він не тільки фінансував ремонт, але і контролював всі етапи. Директор і все педагоги із захопленням дивилися на свого випускника. Вони теж пам’ятали, як отруювали його дитинство, і в цей момент відчували сором і докори сумління. Вчителі боялися до нього підійти, але він зробив це сам, сказавши: — Дякую вам за уроки життя!

Мама зварила дуже смачний обід і покликала нас з татом до столу. Ми в цей час грали з ним в заправну станцію. Він привозив до мене машину, щоб я заправив бензином. Тільки ми зібралися йти обідати, як в кухні пролунав сильний гуркіт. Я злякався і побіг за татом подивитися, що там сталося. Мама лежала на підлозі не рухаючись, а з рота текло щось червоне. Папа тремтячими руками схопив телефон і подзвонив у швидку. Потім узяв маму на руки і поклав на диван. Він обіймав її і плакав, тьопав по щоках і кричав — «тільки не йди, лікарі вже їдуть». Я не розумів що відбувається … Мамочка завжди грала зі мною.

На дитячому майданчику ми грали з нею в догонялки, будували замки з піску, лазили по драбинках і каталися на гірці. Найбільше мені подобалося тікати від мами на самокаті, але вона у мене така швидка, що зі швидкістю світла наздоганяла мене, хапала на руки і підкидала в космос як космонавта. Але останнім часом у матусі залишилося дуже мало сил. Вона сказала, що віддала всі сили мені, щоб я ріс сильним, великим і мужнім чоловіком. Вона зовсім перестала ходити на вулицю, грала зі мною тільки вдома, сидячи на дивані. Швидка допомога приїхала дуже швидко, поклали маму на носилки і понесли в машину.

Папа відвів мене до бабусі Маші, нашої сусідки, і поїхав за ними. Я стояв біля підвіконня і дивився у вікно. Грати мені навіть не хотілося, я дуже сумував за мамою. Переживав, що лікар в білому халаті зараз напевно їй ставить дуже болячий укол. Папа прийшов за мною, коли було вже темно. Він розмовляв з бабусею Машею і плакав, а я все чув, але нічого не розумів. Він розповідав їй, що мама моя хворіла на лейкемію і, коли її привезли в лікарню, вона впала в якусь » кому ». Лікарі сказали, що не дають ніяких гарантій, повернеться вона до нас чи ні. Тато взяв мене на руки, міцно обняв і сказав: «Все буде добре!» Забрав мене додому і сидів зі мною на ліжку, погладжуючи мене по голові, поки я не заснув.

Минуло вже два місяці. Мама ще в лікарні. Папа їздив до неї кожен день, а я її не бачив, тато сказав, що до неї не пускають лікарі. Але ось настав той день, зателефонували з лікарні і сказали, щоб ми всі приїхали до мами. Я дуже зрадів, що побачу матусю, а тато чомусь сильно плакав … Ми вирушили до лікарні. Приїхавши туди, тато взяв мене за руку, підвів до маминої палати і сказав: — Синку, ти справжній чоловік! Зараз ти повинен попрощатися з мамою … Я зайшов в палату. Мама лежала на лікарняному ліжку з закритими очима.

Скрізь були якісь трубки. Я ледве стримував сльози, розуміючи, що зараз повинен бути сильним як ніколи і взяв її за руку. — Мамочко, повернися до мене … Я тебе ніколи не залишу і люблю ще більше, ніж раніше. Мені дуже нудно вдома без тебе. Казки без тебе не цікаві, іграшки нудні. Ти віддала мені свої сили, щоб я був сильним. У мене тепер багато-багато сил. І я поділюся з тобою! Візьми, візьми сили, я тобі в ручки покладу! Я вийшов з палати, тато сидів опустивши голову.

Я підійшов до нього. — Тато, мама повернулася. Я з нею силою поділився. Тепер вона теж буде сильна! Він не відразу зрозумів мої слова, потім різко схопився і увійшов в палату. У мами були відкриті очі. — Кохана, якщо ти мене чуєш? Якщо чуєш і розумієш, кліпни … В очах тата була величезна надія і матуся, моя улюблена матуся моргнула. Мама пішла на поправку. А ми з татом сиділи біля самої коханої жінки на світі і плакали від щастя!

— Тримай, Вовочка, мати тобі передала гостинці — нова няня Катя вручила хлопчику кульок. — Це для мене? Від мами? — дитина, не вірячи своєму щастю, взяв з рук няні кульок. — Звичайно, тобі, бери — роздратовано сказала Катя. — Тебе ж звуть Володимир Панін? Тоді тебе — і вийшла з кімнати. Вова з побоюванням заглянув в пакет і побачив в ньому груші, шоколадки. — Так у мене ж немає матері? — вимовив він уголос і став їсти смачну шоколадку. — Швидше за все, це якась помилка. Він відійшов від пакета і розплакався. Своїх батьків Вова не бачив ніколи. Він думав, що його народили прямо тут, в дитбудинку.

З одного боку, він нічого не відчував, коли дивився, як недбайливі матусі, яких позбавили батьківських прав, приходили до своїх нащадків. Але в душі він хотів, щоб і до нього хтось прийшов. Він мріяв ночами про сім’ю: раптом мама знайдеться? І тоді щасливо засипав. Тільки йшли роки, а матері все не було. Деяких дітей всиновлювали. Але Вова не хотів в нову сім’ю, тому спеціально балувався при приходять сім’ях. — Вовочка, навіщо ти це витворяєш? Адже ти ж розумний і спокійний хлопчик — намагалася до нього достукатися завідуюча, Ірина Вікторівна. Тільки Вова відмовчувався. Їй не зрозуміти.

Якось раз він розповів про свої думки одного Денису. А той тільки розсміявся -Ось ти дурень, якщо тебе вже кинули, то точно не заберуть назад. У прийомних батьків нормально. І вони тебе точно не кинуть. Це трапляється вкрай рідко. Вова повернув пакет Ірині Вікторівні. -Тримайте. Це помилково до мене потрапило. — розвернувся і пішов до виходу. — Стривай, Володимир. Сідай. — сказала йому Ірина Вікторівна. — Тут немає ніякої помилки. Ми просто раніше тобі не говорили. Чи не хотіли хвилювати даремно.

Судячи з усього, твоя мати знайшла спосіб через нову співробітницю передати тобі гостинці. Насправді, вона вже давно знайшлася. І хоче повернути тебе. Але справа ще на розгляді суду. Шкода, що ти заздалегідь дізнався про це. Ну вже нічого не зміниш. Так що забирай гостинці: вони для тебе. Вова повільно плентався по коридору. Нарешті він дочекався! Він вирішив пригостити Дениса і той став йому заздрити. — Значить, тобі пощастило. А ось від мене мама зовсім відмовилася. Коли мене у неї забирали, то вона була сильно п’яна. Обіцяла, що забере мене. А сама навіть не відвідує — І він розплакався.

Вова дав йому шоколадку. Так вони сиділи і жували частування мовчки. На першому побаченні з мамою все якось пішло не так. Вова зайшов до кімнати, де сиділа жінка. — Ти — Вова? — задала вона питання. А він, мало не просльозившись, кивнув. — Ну йди до мене, синочку — сказала вона тремтячим голосом. Він не відчував своїх ніг і уперся особою їй в живіт. Вона пахла саме як мама. Він розплакався. Вона не знала, що робити, і глянула на психолога, яка була в кімнаті. -На сьогодні досить — скомандувала та й Вову відвели в інше приміщення, де напоїли чаєм з м’ятою. За сином мати прийшла восени.

Вова стояв весь в обновках і довго з усіма прощався. Мати взяла його за руку, але він вирвався — я вже великий. — Але коли побачив її сумний погляд, повернув руку. — Ну добре, веди мене. Звикати один до одного їм довелося довго. Коли мати привезла його в будинок, то там їх зустріли вітчим і маленький братик Вадик. Трохи пізніше, коли Вова став старше, з’ясувалося, що саме вітчим умовив матір повернути його з дитячого будинку.

Адже мама кинула сина в дитячому будинку після пологів. А коли зійшлася з новим чоловіком, зізналася у своєму вчинку. Єгор — так звали вітчима — був суворий і мовчазний. Він наказав матері забрати сина, щоб той не мучився. Мати не довго опиралася: совість мучила її всі ці роки. Вова вже став дорослим, завів свою сім’ю. У нього є дружина Ліза і троє діток.

Двох він народив сам, а одного взяли приймального. Назвали Денисом — як і його друга. Вони до цих пір спілкуються і допомагають один одному. У того теж склалося відмінно. Тільки недавно помер вітчим Вови — Єгор. Хоча, ні, не вітчим — батько. Адже він стільком зобов’язаний йому. І тепер Вова допомагає молодшому братові і матері. Вони зуміли приєднатися і стати сім’єю. Справжньою!