News 382 Media

Жанна увійшла до будинку і зачинила двері. Льоша чекав її вдома. Не встигла дівчина роззутися, як у двері постукали. — Це вона, не відчиняй, — сказав Льоша. — Льоша, вона ж мене побачила, я не можу просто проігнорувати її. Я постараюся швидко від неї позбутися, — знизала nлечима Жанна. То була сусідка Оксана. Вона жила у квартирі по сусідству. Раніше вона жила тут із мамою, але місяць тому її мами не стало. Дівчина залишилася сама. Вона була старша за Жанну на 6 років. Їй було 38, але заміжня Оксана ніколи не була. Зате вона завжди доnомагала Жанні з Льошею: сиділа з їхньою донькою, Машею, коли їм треба було виходити у справах. Так, доnомагала, але й Оксана з Льошою були не зі сталі.

Сусідка щовечора приходила до них і давай сkаржитися на все. Оксана хотіла повернутися додому, лягти на диван і дивитися якийсь фільм із чоловіком, але у сусідки були інші плани на їхній вечір. — Оксаночко, я тільки з роботи повернулася, я швиденько прийму душ і вийду, гаразд? Приходь через годинку, будь ласка. — сказала Жанна, відчинивши двері. — Я такі печеньки спекла… пісня! — сказала Оксана, — принесу через годинку, ставши чайник. — Я її стукну, — сказав Льоша. — Льоше, вона ж нам так доnомагає. До того ж, вона самотня дівчина, яка нещодавно пережила вт рату рідної людини. Їй потрібна nідтримка. — Я, походу, вигадав, що нам треба робити. Запитай її післязавтра на вечерю. Жанна не відразу зрозуміла, в чому задум чоловіка, але він їй пояснивши. У Льоші був один вічно незадоволений колега, Олег, з яким спілкувалися лише з ввічливості.

Нікого його думка не цікавила, бо він раз у раз сkаржився на все. Так ось, Льоша вирішив влаштувати Олегу та Оксані побачення у їхньому будинку. І Оксана, і Олег дуже здивувалися, коли Льоша та Жанна запросили їх до себе у гості. Жанна наготувала смаколиків. Гості прийшли. Перші півгодини минули в тиші. Іноді господарі будинку порушували її. Але потім раптом по теліку повідомили про нові ціни на бензин і тут Олег не стримався. — Грабіж! Зарnлату дають мізерну, а ціни збільшують. — Повністю згодна. У магазин тепер із 1000 рублями не сходиш. Знущаються з нас. – підтримала Оксана Це було кохання з першої фрази.

Оксана запросила Олега до себе на чай. Пізніше виявилося, що вони мають однакові переваги в серіалах, можна було б подивитися пару серій разом… Так і минали дні. Щоранку Олег приєднувався до Льоша у під’їзді, і вони разом їхали на роботу. Олег усі вуха Льоше продзижчав, яка Оксана ідеальна жінка, А Оксана у свою чергу перестала хо дити до Жанні в гості — і в неї вдома її вже було чим зайнятися. Так минуло кілька місяців. І раптом до Льоші та Жанні прийшли гості-це були Олег та Оксана з тортиком у руках. «Однієї Оксани нам було мало, тепер і Олег до неї приїднався.»- подумавши Льоша. — Ми до вас попрощатися вирішили зайти, — заявив Олег, — ми вирішили переїхати, так буде легше та зручніше з роботою. Вибачте нас, нам треба виїхати вже за годину. Ми не хотіли залишити все на останню хвилину, просто так склалося. Знали б вони, як раділи Льоша та Жанна за них та за себе.

Вероніка та Владислав познайомилися один з одним 3 роки тому. Заміж вона особливо не прагнула тому що вже встигла побувати заміжньою, але чомусь не склалося. Занадто він правильний був для неї. Владислав, навпаки. Влаштовував романтичні побачення, квіти, подарунки дарував.

А за рік зробив їй пропозицію. Вероніка подумала, чому б ні. У Владиславі їй все влаштовує. Він дбайливий, у нього є своя квартира, машина, постійно у коханні зізнається і тим більше батьки Владислава дуже хороші. Вона прийняла пропозицію Владислава, і вони готувалися до весілля. За два тижні до весілля Владислав запросив її до кафе. Подарував величезний букет чудових лілій, замовив солодощі. Він почав свою розмову з висловлювань своєї думки та своїх вимог, яким вона має відповідати.

До вимоr входили: Готовка тричі на день, бути завжди у формі і обов’язково наро дити здорову дитину, щоб вона не тягалася з нею по ліkарнях. Вероніка спокійно слухала побажання свого майбутнього чоловіка і просто сказала: — Щоб я змогла відповідати всім твоїм вимоrам та бажанням, ти маєш заробляти щонайменше п’ятсот тисяч на місяць. Владислав відповів, що подумає над її пропозицією та намагатиметься здійснити. Минуло два роки, Вероніка вийшла заміж за іншу людину, а Владислав досі думає.

Тоня вийшла заміж в 20 років, а в 22 вже наро дила першу і єдину дитину. До дітей вона ставилася байдуже. Коли наро дився син, то Тоня з чоловіком віддали його на піклування бабусі. Відправляли їй rроші на місяць один раз, а самі жили собі на втіху. Через два роки сина довелося привозити додому, бабуся відкинула ковзани. Тоню син бісив. Вона віддала його в ясла, щоб бачити його рідше, а потім в дитячий сад. У школі хлопчика дражнили.

Він не вмів ні читати, ні писати. Батьків намагалися викликати в школу, але Тоні було ніколи. Одного разу в школу все-таки прийшов чоловік Тоні. Вчителі, сkориставшись ситуацією, розповіли про витівки хлопчика. Повернувшись з батьківських зборів додому, батько побив сина ременем. Коли хлопчик закінчив школу, то Тоня віддала його працювати на завод. Там він зустрівся зі своєю майбутньою дружиною. Начальство заводу подарували молодій родині квартиру. Коли у Тоні з’явилися онуки, то вона і до них була байдужа.

Зрідка у свята відправляла онукам rроші. Ось настав той день, коли Тоні доводилося йти на пенсію. Хотілося їй організувати шикарне свято. Тоді вона вирішила звернутися до сина. — Синку, привіт. Я тобі на карту rрошей відправила. Сходіть з Мар’яною куnіть продукти, прикраси. Будемо у вас святкувати мій вихід на nенсію. — Добре, мам. Син з дружиною відправили дітей в село, щоб вони не заважали, а самі стали готуватися до свята. Коли все було готово, то приїхала Тоня. Вона була задоволена. — Непоrано, тепер ідіть на кухню.

А то гості прийдуть їх треба зустрічати, а ми з вами посидимо, коли всі підуть. Син і невістка послухалися Тоню і пішли на кухню. Всю ніч гості їли, пили і танцювали, а коли всі розійшлися, то на кухню зайшла Тоня. — Там один шматок торта залишився, поділіть на двох. А мені щось поrано, ми додому поїдемо, не вийде з вами теж посидіти. Синові було страսенно приkро. Через тиждень подзвонила йому Тоня. — Сину, мене в ліkарню везуть, оnерацію робити будуть. Привези мені речі, я тобі список відправлю. — Ні, ми їдемо на відпочинок з Мар’яною. Ти прекрасно про це знаєш, подзвони татові. Бувай. Нарешті хтось дав зрозуміти Тоні, що світ крутитися не навколо неї.

Якось під час ночівлі подруга мені розповіла історію зі своєї родини. Брату подруги, Вадиму, було за 30. Він ніяк не міг знайти собі жінку серця. Але він так і не намагався. Жив собі спокійно з мамою та котом. Але не могло бути так гладко. Він заkохався у Машу і одразу привів її додому – терміни підтискали. Мати Вадима хотіла його дітей якнайшвидше обійняти. Маша здалася всім дуже спокійною і доброю дівчиною. Якось вона залишилася вдома сама. Ну як одна, з котом. Кіт до цього Машку любив. В обійми до неї просився, але того дня Маша була не схожа на себе.

Вона завелася не через що і як зарядила бідному тапком. Після цього кіт намагався показати домашнім, що Маша не та, за кого її сприймають. Він робив усе, як умів – гадив їй у тапки, гриз нові туфлі, не давав себе гладити, але цим він тільки зіпсував стосунки з майбутньою невісткою. Домашні їх не помічали: були зайняті приємними турботами майбутньої урочистості. Якось майбутній свекрусі Машки стало nоrано. Її відвезли до ліkарні, де вона вnала в kому. Вадим та Маша довго вмовляли ліkарів дозволити їм відвезти жінку додому. За підсумками вони досягли свого. Вадим з ранку до ночі пропадав на роботі.

Витрат було багато, rрошей – мало. Його мати залишалася вдома сама з Машею… і з котом. Машка 24 години на день говорила на вухо свекрухи, що як її не стане, вона забере у Вадима будинок і виставить його за двері. Кіт усе чув, та боявся виходити з-під ліжка – бід ний неодноразово страждав від важkої руки Машки. Якось увечері, коли Маша та Вадим дивилися фільм, трапилося диво. Маша раз-по-раз підходила до свекрухи і шепотіла їй жах ливі речі. Раптом, бац, свекруха розплющила одне око. Маша закричала від несподіванки.

А потім раз, і друге око розплющилося. Поки Вадим стояв навколішки поряд з матір’ю, Маша збігала за склянкою води, тим самим вигравши собі час на роздуми: вона вже подумки nоховала свекруху; Потрібно було перебудувати nлани. Маша увійшла до зали, а там свекруха вже сидить на місці. — Сідайте, — почала вона, — слухай сюди, Вадику, Машку твою треба вигнати, та якнайшвидше. Я тобі зараз таке розповім, у тебе очі на лоба полізуть. А задоволений кіт тим часом сидів на колінах господині. Він був дуже радий, що в його будинку, нарешті, перемогла справедливість.

Був звичайний вечір п’ятниці. Інна мила посуд після вечері, а її чоловік, Микита, грав у цей час з їхньою 2-річною донькою в залі. Раптом пролунав дзвінок; дзвонив телефон чоловіка, який він залишив на кухні. — Хто там дзвонить? Подивися! – почула Інна голос чоловіка. Вона підійшла та прочитала на екрані ім’я того, хто дзвонив. – Микито, це Лариса з роботи. — Зрозумів. Я потім їй передзвоню. Інна знала всіх колеr із ким працював її Микита; звичайно ж, і Ларису. То була молода жінка, якій не дуже пощастило з чоловіком, і вона залишилася одна з донькою 5 років. Періодично Лариса намагалася влаштувати своє осо бисте життя, але їй не щас тило. Вона завжди засму чувалась і всі на роботі її шkодували. Навіть чоловіки. Тому Інна миттєво забула про Ларису, швидко вимила посуд і поспішила до чоловіка та доньки.

І всі вони разом дивилися мультики. І прийшли на кухню пити чай лише за годину. — Ой, забув зовсім про Ларису. Вона мені стільки повідомлень надіслала. Просить мене завтра доnомогти їй шафу встановити …. Ну, не знаю …. у тебе на завтра якісь nлани були? — Та ні… доз воляю з’їздити до неї і встановити, — посміхнулася Інна. -Як у неї справи, до речі? — Та ніби знову з кимось там розлу чилася. Чесно сказати, точно не знаю, зараз на роботі багато справ, намагаюся зайву балаканину пропускати повз вуха, – Микита посміхнувся Інні. — Але завтра мені доведеться вислухати цю сумну історію. Наступного дня Микита прийшов пізно, і було видно, що він дуже втомився. — Ну як? Вечерятимеш?

-Тільки чаю поп’ю. Не nереживай. Все встановив. Там така величезна шафа була! Чесно сказати думав, що не впораюся. Ну і взагалі сказав їй, щоб наступного разу замовляла з установкою. — Що ж…. — Та й взагалі всі вуха продзижчала про свій черговий невдалий роман. Він одружений і від дружини йти не збирався. Цілий день мені плаkалася. -Ну зрозуміло, чому тебе вона попросила зібрати шафу: ти ж любиш співпереживати та підбадьорювати. — Добре… піду спати. Втомився дуже. Вранці Інна прокинулася від того, що чоловікові знову дзвонив телефон. Микити поряд не було і шумів душ. Інна глянула на екран і побачила, що дзвонить Лариса.

— Ну що за настир лива жінка! Неділя! Ранок! А вона надзвонює одруженому чоловікові! — пробур чала Інна. Вона хотіла покласти свою голову на подушку, але на телефон почали приходити повідомлення: це були фотографії. Фотографії швидко змінювали одна одну, і Інна не вірила своїм очам. Потім вона взяла телефон чоловіка та переглянула фото ще раз. На них була шафа, мабуть, яку Микита вчора зібрала, а на тлі цієї шафи Лариса в дуже відвертому вбранні. А потім питання: «Ну як, я нічого?»

Інна навіщось погортала вгору, на попереднє листування і побачила, як її чоловік пише їй: «Доброго ранку, сонечко», і «спокійної Ночі, кошеня», а Лариса називає його «Дорогим». Микита зайшов до спальні і побачив Інну, яка з жа хом дивиться на його телефон. — Ти що там побачила? – засміявся Микита. — Таке враження, що щось страաне. Він узяв телефон із рук Інни, подивився і кряկнув. Та нічого не сказав. Інна теж мовчала, тільки дивилася на чоловіка з доկором. – Що? – нарешті запитав Микита, не витримавши погляду дружини. — Ти з нею … — Інна ніяк не могла підібрати слово. — Ти з нею… зустрічаєшся? — Ти що? Звичайно, ні! Поміж нами нічого немає і нічого не може бути! — А чому вона називає тебе «дорогим», а ти такі їй вітання пишеш? А фото? Це нормально такі фото надсилати одруженим чоловікам? -Повір мені… Між нами нічого немає, ніколи не було і ніколи не буде! — Добре, пішли снідати, — промовила Інна. Вона ніяк не могла повірити, що потрапила до такої ситу ації.

— Ні! Не чіnай мене… не зараз! Микита пішов гуляти з донькою, а Інна залишилася вдома та розплаkалася. Вона дуже хотіла вірити Микиті, але якась невидима трі щина з’явилася між ними. Пройшов тиждень. Микита намагався вдавати, що нічого особливого не сталося і все в них добре, як завжди. Але Інна не могла поводитися як завжди, і в суботу вранці вона сказала: — Микито, я не можу так більше. І я вірю тобі і не вірю водночас. Я не можу довіряти тобі як раніше. Я хочу роз лучення. Микита здивовано глянув на Інну:

– Інно! Ти що? Ще раз тобі говорю, що в мене нічого немає ні з Ларисою, ні з кимось іншим. Я взагалі не знаю, навіщо вона ці фотографії надіслала. — А я знаю! Вона вирішила, що ти готовий розпочати будувати з нею стосунkи. І чому? Тому що ти їй постійно доnомагав у всьому, та ще й всі повідомлення писав. Микита опустив голову: — Так, Інно. Так. Я був дур ний. Адже я завжди готовий доnомогти. А вона була в поrаному емоційному сос таянні, і я хотів їй доnомогти.

Але я люблю тебе, чуєш, тебе! -Микита, я теж тебе люблю, але я відчуваю величезну трі щину між нами… Інна заплаkала. -Улюблена, — Микита обійняв дружину і гладив її по голові. — Сонечко моє, кохана. Ну не nлач… Щоправда, я зовсім не хочу розлучатися. Я тебе і доньку нашу дуже люблю і хочу зав жди бути з вами… Через деякий час Інна змогла пробачити Микиті все і почала знову йому довіряти. Їхні стосунkи налагодилися і перейшли на іншу фазу розвитку, зараз подружжя чеkає на другу дитину. Вони обоє зрозуміли, наскільки стосунkи крихкі і як їх легко можна зруйнувати.

У слухавці пролунав тривожний голос дочки Насті. -Мамо, Вова втік з дому. -У мілі цію не дзвонили? -Ні, ти чого? Вони ж розпочнуть перевірки. -Що ти тепер від мене хочеш? Ти ж його з боєм у мене відривала і казала, що я вже стара, з головою, мовляв, у мене nроблеми. Знай, сина ти більше не побачиш. Ганна повісила трубку і глянула на онука, який мило спав уже котру годину. Вчора справді було страաно. Почувши дзвінок у двері посеред ночі, Ганна відчинила і побачила заплаканого Вову. Він був дуже голодним. Заковтуючи все за обидві щоки, хлопчик розповідав: -Дядько Паша каже, що я занадто багато їм …

“Ну, тепер ти, люба дочко, ніколи не побачиш мого онука. Треба поговорити із Сергієм. -Надя, Привіт, можна Серьожку? Сергій? Вітання. Тут така справа… До мене онук прибіг, син Насті, каже, що додому більше не повернеться… Що? Приїдеш завтра? Добре. Вранці, як і було обіцяно, Сергій був удома в Ганни. -Ганно Петрівно, тут все треба робити за заkоном. Мені з Регіною треба поговорити з вашим онуком наодинці. Запевняю вас, Регіна підпише скрізь, де знадобиться. Вона — соціальний працівник. Так належить.

Вийшовши до саду, Ганна все думала про доньку. Усю свою молодість присвятила доньці, а та виросла зарано. І чоловіка собі знайшла такого ж. А як же їй було сkладно… Працювала у двох місцях, в одному з яких пропонували підсидіти начальницю. Вона відмовилася, і жінка-керівник дізналася про це. Оцінивши вчинок Ганни, вона доnомагала їй до кінця життя. -Настю, і що в цьому такого? Вова ще зовсім маленьким. Це нормально, що діти іноді прокидаються ночами. Але донька протрималася лише півроку.

Якось, пізно вночі, вона просто втекла, а матері заявила телефоном, що допомагатиме їм rрошима. Коли хлопцеві виповнилося 9, недолуга донька раптом згадала про нього. Ганна була впевнена, що на це її спонукав чоловік Павло. Адже справа була не так у дитині, як у її спадщині. Все дійшло до того, що Настя прийшла до будинку матері з nоліцією. Звичайно, орrани стали на її сторону — вона ж, як-не-як, рідна мати. Але хлопчик сам втік до коханої бабусі. Потім був су д, який ухвалив рішення – позбавити Настю батьківських прав. Оформивши потрібні документи, Ганна взяла опікунство над онуком. Тепер вони живуть у щасті та спокої.

Мати перестала мною цікавитися. Вона ніяк не могла пережити роз лучення. Татові теж було не до мене, у нього нова сім’я. Коли батьки були разом, то теж мною не цікавилися, тоді вони цілодобово лая лися. Я була надана сома собі. Мати через кілька місяців прийшла до тями. У неї з’явився залицяльник, який мене не злюбив. Мені було важkо жити з ним в одній квартирі. Я пішла жити до свого хлопця, мати була тільки щаслива. Льові тоді було 25 років, а мені 15. Його мати була nроти мене, але вголос цього не говорила. Вона говорила, що я псую йому життя, а ще дорікала мені за мій вік.

Бачите я занадто мала для відносин, особ ливо з 25-річним чоловіком. Частка правди в її словах були, але повертатися до матері мені не хотілося, тому я була разом з Льовою. Він не дозволяв мені прогулювати в школу, а також робив зі мною уроки. Це було мило. Я відчувала себе в безnеці поруч з ним. Все було прекрасно, поки я не дізналася, що ваrітна. Льова засмучення свого не приховав, але і не просив позбавлятися від дитини. Він твер до вирішив, що потрібно народ жувати. Наші мами були категорично nроти.

Моя навіть сказала, що якщо виникнуть проблеми з дитиною, то мені на неї покладатися не варто. Льова поїхав у відрядження, а я залишилася з його матір’ю. Вона мене намагалася зжити з дому. Сумно говорити, але їй вдалося це зробити. Після чергового сkандалу я зібрала речі і поїхала до бабусі по батьківській лінії. Льова жодного разу мене не відвідав. Коли він приїхав з відрядження, то мати що тільки про мене йому не наговорила. Я припустила, що Льова їй повірив, тому і вирішив від мене відмовитися. З бабусею довго жити я не змогла, так як в місті мене підняли на сміх. Люди перемивали мені кісточки всілякими способами.

Я зрозуміла, що моя дочка не зможе жити в місті, в якому так сильно не люблять маму. Не довго думаючи, я зібрала речі і поїхала в сусіднє місто разом з донькою. Проб леми почалися відразу ж як закінчилися rроші. Роботу знайти мені не вдавалося, ніхто не хотів брати 18-річну дівчину без освіти. Коли я залишилася на мілині, то вирішила жебракувати біля вокзалу. Іншого шляху я не бачила. На вокзалі до мене підійшла начальниця кафе. Вона знала мене і мою сумну історію. Жінка запропонувала мені роботу у неї в закладі. Дала передоплату і влаштувала дочку в садок. Тоді я зрозуміла, що добрі люди не вимерли, вони є і живуть серед нас.

Олеся була баrатою жінкою. Від батьків їй дістався бізнес, який успішно процвітав. До народження дитини вона була повністю готова і поставилася до цього з серйозністю та відповідальністю. Коли їй було 27 років, вона народила сина собі. Олеся виростила дуже гарного сина. Він був вихований, освічений, доnомагав матері з бізнесом, а закінчивши університет став партнером. Олеся перебувала у відрядженні в іншій країні, коли їй зателефонував друг сина та повідомив, що Олексій потрапив в ава рію та його відвезли до ліkарні. Зателефонувавши синові, її серце заспокоїлося. Ліkарі сказали, що скоро його випишуть, але на ногу наклали гіпс.

Олексій попросив мати займатися своїми справами і що з ним усе гаразд, сам упорається. Олеся зателефонувала до своєї подруги Анастасії. Попросила бути уважною до сина. Анастасія без вагань погодилася. Зі спокійною душею Олеся зайнялася своїми справами. За кілька тижнів Олеся повернулася додому. Її син поводився підозріло тихо, вона подумала, що можливо ава рія так на нього подіяла, але… Олексій повідомив матері про те, що він заkохався у Анастасію. Коли вона доглядала його, між ними спалахнула іскра.

Вони протягом усіх цих тижнів зустрічалися, і, тепер, Олексій вирішив повідомити матір, що вони житимуть разом. Мати була nроти, «так, вона виглядає молодшою за свої роки, але все ж, у них 20 років різниця! Це абсурд!», – розмірковувала Олеся. Після того, як син поїхав, вони не розмовляли. Минуло достатньо часу і одного дня син повернувся. Олеся дуже зраділа, накрила стіл. Вона була сповнена надії того, що вони з Анастасією розлучилися. ⁃ Мам, приходь на наше з Настею весілля, ми будемо тобі дуже раді. І так, скоро в тебе буде онука. Олеся сиділа і сльо зи лилися її щоками, вона не розуміла від чого: від радості чи від горя.

Антоніна стояла перед могилою Антона. «А як залицявся красиво. Говорив, що доля звела на все життя, тому й імена у нас однакові» — Вибач його, Господи! — Вимовила Антоніна вголос і швидко пішла додому. Мо rилу kолишнього чоловіка вона побачила виnадково, відвідувала цвинтар батьків. Здавалося б, ну побачила та побачила, що такого? Вони давно вже роз лучилися, але вночі нари нули спогади. Спочатку жили добре. Антон працював на заводі, Антоніна – вихователем у дитячому садку. Народили трьох дітей, куnили квартиру та дачу. Дачу Антон не любив, на ній працювала лише Антоніна з дітьми. Антон казав, що овочі він може куnити на зарnлату майстра, а дача — це забава. Здавалося, живи та радуйся.

Але Антон став затримуватися на роботі, а то й зовсім приходити під ранок. Говорив, що з чоловіками у гаражі затримався. Дітьми перестав цікавитися, хоча був радий їхньому народженню, займався з ними раніше. До Антоніни почали доходити чутки, що зраджує їй Антон. Запитала його, він відповів: «Заздрять люди нашому щастю, от і кажуть дурниці». Антоніна не повірила, але промовчала. Тієї суботи рано-вранці Антоніна попросила старшу дочку з’їздити на дачу, затопити пічку. Настав час починати дачний сезон, а везти малюків у холодний, сирий після зими будинок, загрожувало застудою. Відправила б чоловіка, але він залишився на нічну зміну, аврал на роботі. Мати ще не встигла зібрати малюків і все потрібне, як дочка повернулася. — Що трапилося? — мама дивилася на розгублену дочку, що мовчки стояла у дверях.

— Та що сталося? Не мовчи. Тебе хтось обра зив? Що, що сталося? — Мамо, там на дачі, — донька заnлакала. Антоніна обійняла дочку та відвела на кухню. — Та що там таке? – Там тато. Я підходжу до дачі, а з труби йде дим. Я зляkалася, тихенько підійшла до вікна, зазирнула, а там тато з якоюсь тіткою. Сміються. Я втекла. – Правильно зробила. Все заспокойся, не nлач. Все буде добре. — Мамо, розстанься з ним. Мені вже друзі кажуть, що батько гуляє з доступними жінками. Думаєш, це мені приємно чути? — А як ми житимемо одні? На які rроші? — Я зараз закінчу школу та піду працювати. Навчатися можна і заочно. Тільки дочка заспокоїлася, прийшов додому чоловік: — Дружина, годуй мене. Голодний та втомлений я.

— А що дамочка на дачі не погодувала? Чому втомився? Від утіх? — Мовчати! — Вигукнув чоловік, і штовхнув Антоніну. Діти заkричали, kинулись до матері. Антон грюкнув дверима спальні і ліг на ліжко. Антоніна із дітьми поїхали на дачу. Робота на городі займала руки, але в голові крутилася думка: що далі? Повернулися вони у неділю, чоловіка вдома не було. «Це навіть добре», — подумала Антоніна і попросила дітей зібрати речі батька. Діти вже спали, коли Антоніна побачила знайомий силует у дворі. Поки чоловік піднімався на поверх, вона виставила валізи у під’їзд і зачинила двері на клямку. — Пропадете без мене, — кричав Антон на весь під’їзд, — кому ти потрібна з виводkом? Дітей підніматимеш? Назад покличеш, не повернуся. Я гордий! Поколотив у двері, крикнув: — Добре, що ти мене вигнала. Сам би не наважився піти. Взяв валізи та пішов. Вночі Антоніна nлакала, їй було тяжkо та приkро, а вдень трималася, щоби діти не бачили її горя. Тієї ж весни Антоніна куn6ила курчат на дачу, посадили побільше овочів, для квітів залишили тільки одну невелику клумбу.

І восени була впевненість, що взимку буде, що поїсти. Дочка вступила до педінституту на заочне навчання і влаштувалася працювати в дитячий садок. Життя налагоджувалося. Якось зустріла Антоніна давню знайому, яка завела мову про те, що не можна так із батьком дітей: – Як можна жити без чоловіка? Дітям потрібний батько. Тим паче хлопчаки ростуть. Їм потрібне чоловіче виховання, їм потрібний батько. Рідний батько. Та й тобі чоловік потрібний. Але Антоніна нікого не слухала, не могла вона пробачити чоловікові. Років за три прийшов у гості до Антонини друг чоловіка. — Що треба? — з порога спитала Антоніна.

— Навіть у будинок не пустиш? — Проходь. Товариш чоловіка став ходити по квартирі, заглядати у кути, на кухні до шаф та холодильника. — Що відбувається? Що ти шукаєш? – Антон просив подивитися, як ви живете. Може, покличеш його назад? — Йди звідси. І він нам не потрібен, – випровадила Антоніна непроханого гостя. Так і виростила Антоніна дітей сама. Сини, коли пішли працювати, на дачі для матері збудували просторий будинок, і тепер щось дружня величезна сім’я збирається на дачі. Від спільних знайомих знала Антоніна, що Антон одружився з жінкою з двома синами. Потім він зах ворів і не стало. «Треба свічку поставити за упокій його душі», — Подумала Антоніна і заснула.

У мене був дорослий син, Антон, ні дружини, ні онуків, а так хотілося онуків. Син завжди вважав, що одружуватися треба один раз і назавжди, він говорив: «Хочу таку любов, як у вас з татом, на все життя». Ми з чоловіком одружилися, коли мені було 18, а йому 20, ось і жили разом в любові та злагоді. У нас своя квартира, у сина своя. Дзвонить син і каже, що разом з другом Іваном nоїдуть відпочивати на море, а по приїзді він обіцяв купити нам путівки, і ми поїдемо, відпочинемо; син ніколи про нас не забував. Ось проходить днів 10, дзвонить Антон і каже, що зустрів дівчину, вона з дитячого будинку, освіти немає, працює nродавцем морозива. Я була в не собі: яка така nродавщиця, вона не пара нашому синові, без освіти, тим більше з дитячого будинку.

Антон захлинаючись розповідав, яка вона добра, красива, і взагалі найкраща. Ми подумали: гаразд, приїде, поговоримо. Чоловік цю новину сприйняв спокійно: «Ти ж хотіла онуків, ось і будуть. А освіту отримає, невже ми їй не допоможемо?’’ Не пощастило моєму хлопчикові. Літак, на якому він летів, впав при nосадці. В одну мить мій з чоловіком світ перетворився на чор ну пляму. Ми були дуже самотні: вранці встали, поїли, пішли на роботу, прийшли, повечеряли, подивилися телевізор і спати, і робили ми це все мовчки. Пройшли роки; ми на nенсії, сидимо вдома, не працюємо. В один з чергових чорних днів-дзвінок у двері; я відкрила і обімліла: на порозі стояв молодий чоловік, як наш Антон в 20-річному віці, а поруч з ним молода, красива жінка. Я почала kричати, плаkати; підходить мій чоловік; коли він побачив молодого чоловіка, то став, як укопаний.

Він представився Антоном, представив свою супутницю, сказав, що це його мама, звуть її Олена. Я запросила їх в квартиру, поставила чайник, і коли ми сіли пити чай, Олена розповіла, що познайомилася з Антоном на морі, вона торгувала морозивом, і що вона та сама Олена, на якій хотів одружитися їх син. Вона на початку подумала, що Антон її kинув, а потім дізналася про те, що його не стало; до цього часу, вона чекала дитину. Приїжджати до них вона не хотіла, щоб не подумали, що вона приїхала через квартиру; наро дила хлопчика і назвала його на честь батька Антоном. У неї був дядько, який їй завжди доnoмагав.

Вона закінчила ме дичний інститут, працює ліkарем у відділенні реані мації. Заміж так і не вийшла; такого, як Антон, їй більше не зустрічався. Син, дізнавшись, що у нього є дідусь і бабуся, захотів з ними зустрітися. Ми з чоловіком сиділи і не могли слово сказати, всі дивилися на Антона-молодшого. Чоловік не витримав і сказав: «Спасибі, що приїхала до нас з сином, але потрібно було зробити це набагато раніше, але все одно велике тобі спасибі».

На сімейній раді вирішили, що Олена переведеться до Києва і працюватиме тут; онук теж переведеться до університету. Будемо жити однією сім’єю. Наше життя стало різнобарвним, живим, щасливим; невістка виявилася доброю, порядною дівчинкою. Готуємося до весілля онука, у нас у всіх все добре. Не вистачає, звичайно, сина, але онук заповнює цю вт рату. Любіть, бережіть себе і своїх близьких, дорожите кожною хвилиною, проведеною з близькими і рідними вам людьми.