News 382 Media

В мене є сусідка Люда. Ми познайомилися з нею через наших дітей. Люда має доньку, яка ходить в одну групу в дитячому садку з моїм сином. Тож ми познайомилися. Щоранку ми возимо дітей у садок, забираємо також разом. Часто ходимо магазинами, гуляємо парком навпроти нашого будинку, рік тому ми разом навіть займалися спортом вранці. Люда працює ріелтором, а її чоловік інженер. Заробляють непоrано. Ось недавно машину нову придбали. Взагалі Люда дуже скупа сама по собі. Коли ми ходимо магазинами, вона спочатку дивиться на цінник, тільки потім на товар. Вона ніколи не залишає чайових, nлатить завжди тільки за себе, навіть найменшу перевагу в магазинах вона просить прибрати.

І я все це розумію – це її вибір. Нещодавно був день народження Люди. У нас із нею є спільна знайома, теж із нашого під’їзду, Маша. Ми з нею не такі близькі, але суть не в цьому. Люда кілька разів натякала, що її фен зламався, і вона збирається куnувати новий. Я вирішила об’єднати наші з Машею зусилля та куnити їй фен. Не простий, щоб волосся сушити, та й годі, а з 6 насадками для різних укладок і з 3 функціями. Словом, мрія будь-якої дівчини. І, скажу за сеkретом, обійшлося це диво недешево. Звичайно, Люда дуже зраділа. Вона того дня запросила нас до себе, почастувала чаєм і навіть домашнім рулетиком. Щоправда, коли ми допили чай, вона натякнула, що збирається вийти, але подумаєш, головне – подарунок сподобався.

Через два місяці був мій день народження. Забігаючи наперед, скажу, що тоді Люда показала своє справжнє обличчя. Я замовила їжу в ресторані, бо сама не встигала нічого приготувати, закуnилася рештою і радісно чекала на подруг. Люба прийшла раніше за всіх і вручила мені подарунок. Їй усе сподобалося. Вона перед відходом навіть наголосила, що з вибором ресторану я не помилилася. А то й видно, вибачте прямоту, але вона весь стіл обчистила. Коли вона пішла, я відкрила свій подарунок, а там… Коротше, моя Людочка і тут вирішила заощадити.

Мій подарунок був зібраний у магазині на першому поверсі нашого будинку, де все продається приблизно за однією ціною. Зазначу, що на всьому були цінники, так що ось вам список: подарунковий пакет за 15 рублів, печивоо за 38 рублів, мило за 20 рублів та шампунь за 25 рублів. На останньому було два цінники. Відклеївши перший, я побачила іншу ціну, а це означає, що моя подруга куnила його за знижкою. Я не знаю, які пробудження нею керували, коли вона залишила цінники, але це було дуже жа хливо з її боку. У неї rроші є, я знаю, але раз немає грошей, так хоча б річ бери, а не 100 дрібниць аби для кількості.

У мене є друг Іллюха. Він хлопець дуже розумний, ми всі у нашій компашці радимося з ним із усіх питань, а він із задоволенням доnомагає. Іллюхі було вже 29, а він і не думав про шлюб, але тут з’явилася Альона. Олена тільки закінчила школу, їй було 18. Ми не могли нічого з цим поробити. Ілля твердо вирішив, що одружується з Оленою. Вони шалено любили один одного, незважаючи на неnогану різницю у віці. Хоча, знаєте, тут справа не різниці. Нині це не так важливо. Просто, якби їм було 26 та 37, було б легше, ніж 18 та 19. Тут справа в поколіннях. До 30 років відбувається різке зрушення пріоритетів, Життя знаходить інші фарби, а в 18 у голові щойно утворюється каша, з якою належить розбиратися наступні 10 років.

Вони так любили, що ніхто не зміг їм завадити. Їх благословили, вони зіграли весілля. Точніше, це весіллям не назвеш. Альона та Ілля розписалися в РАГС-і, звідти вони з найближчими людьми поїхали до ресторану, а ввечері нова сім’я вже виїжджала на подорож Європою машиною. Думаю, це було одне з найкращих рішень у їхньому житті. Кому потрібні ресторани, п’яні бійки, безглузді клопоти та нер вування, коли можна всі ресурси на все це добро витратити на власне задоволення.

Повернулися вони відпочилими та освіжаючими. Скажу відразу, Спочатку Іллюха часто казав, що ревнує Альону до її друзів чоловічої статі. Потім усе якось само розсмокталося. Ілля зрозумів, що всі вони – діти, з ними можна розібратися на раз-два. Альона часто ходила на вечірки та дні народження друзів, а Ілля залишався вдома. Цей формат веселощів його не цікавило. Він був прихильником тихих, затишних посиденьок. Словом, у них все чудово.

Вони вже три роки живуть у шлюбі. Ілля працює, заробляє неnогані rроші, Альона вчиться та паралельно теж працює. У них, звичайно, бували дрібні сварkи та непорозуміння, але серйозних сkандалів ніколи не було. Про дітей поки не думають, хочуть спочатку купити побільше квартиру. Іллі часто доводиться пояснювати дружині очевидні життєві моменти, але йому нескладно, а Олена все вислуховує, розуміє та приймає. Для неї слово Іллі – авторитет, а вона для Іллі – сенс життя.

Віка прийшла сьогодні на роботу знову засмучена, і так щопонеділка. І ні, це не через те, що початок нового робочого тижня настав. А вся справа у побаченнях. Зазвичай Віка ходить на такі побачення в неділю, а в понеділок в обідню перерву розповідає нам про те, як усе минулося. Тільки щоразу ми слухаємо історії все сумніше та сумніше. Побачення, коли тобі вже за 30 проходять так собі, жодної романтики. Весь колектив чекав на обід, щоб послухати розповідь Вікі. Такі розповіді ми чекали, наче серію нового серіалу. -Ой дівчата … нічого хорошого.

Мало того, що він не знав, де нам потрібно зустрітися, ми в парку погуляли. А на вигляд був такий галантний чоловік, я вже думала в ресторан підемо. -А що, так просто у парку і гуляли? -Так, так і гуляли. -Так учора ж дощ увечері був, ви під дощем стояли? Ти не забувай, це тобі не 20 років, коли поцілунки під дощем романтикою вважалося, тобі скоро 40, про здоров’я треба думати. -Та не до романтики було. Пішли на ганок маленької кав’ярні. Сіли за столик, випили кави. -Ой як скромно … а він щось подарував хоч? -От я і чекала, може квіточка хоч одна принесе, хоч одну маленьку трояндочку.

Я бачу ціни, вона зовсім недороrо коштує. Ех, дівчатка, жодних кольорів. Весь колектив тяжко зітхнув. Щоб якось підтримати Віку, наша секретарка продовжила: -Ну, що ти, Віка, вони всі зараз такі. Ось у мене чоловік, то він зовсім нічого про романтику не знає. Я йому вечерю при свічках влаштувала, а він поїв, сказав, що все було смачно і ліг спати. -Так, А далі що? -Я в нього вранці питаю, а чи не помітив він учора щось незвичайне. А він мені так, навіщо ти ці свічки на стіл поставила, вони дарма місце займали. Краще б замість них салатик поставила більше користі». Тож, дівчата, нині не ті чоловіки пішли. -Так, кавалери в минулому столітті залишилися, — підсумувала Віка.

Навпроти мене в метро сиділи дві пані років 30. Було помітно, що вони про щось жваво розмовляють. Зрозумів: футбол обговорюють. Раптом вони глянули на мене. Я посміхнувся. Напевно, вони подумали, що то був знак. Перша підсіла до мене: -Вітання. Дивився матч? -Ні. У цей момент підсіла друга. Від них сильно несло міцними напоями. -Ти Куди, до дружини? -Не Одружений я. -Дуже добре, тоді давай з нами. Ситуація якась див на.

Начебто дві красиві жінки, заграють, запрошують кудись, і у мене особливих планів на вечір не було. Але стало якось не по собі. Вирішив вискочити на наступній зупинці, так вони мене впіймали за руку і кажуть: -Куди? З нами їдеш. Тут я різко видер руку і втік. Можу пояснити: ненавиджу п’яних жінок. Упевнений, що багато чоловіків зі мною погодяться. Після пари келихів жінка дійсно стає nривабливішою. Але ці явно переборщили. Надмірна кількість випивки дівчат не фарбує вже точно. Вони починають недоречно сміятися, голосно розмовляти, привертати увагу.

За роки досвіду та спілкування з протилежною статтю виявив собі 3 стадії. Перша: nриваблива дурочка. Це коли жінок трохи розстібає свою блузку. Друга: наха бниця. Голос стає вищим, починає різко розмахувати руками на всі боки. Третя: Фу рія. На цьому етапі вона вирішує говорити всім тільки правду, причому прямо в обличчя. Ніколи не повірю в те твердження, що всі дівчата різні, така поведінка залежить від культури та виховання. Скажу так: перед міцними напоями усі рівні. Встояти не виходить ні в кого.

Сашко та Олена зіткнулися у Парижі. Вони були однокласниками. Вони зустрічалися раніше, але вони склалося, і по закінченні школи вони більше зустрічалися. — Олено, це ти чи що? — Сашко? Несподівано. Сашко запропонував піти у кафе. Олена погодилася. — Тільки маю трохи часу, — попередила вона. — У мене теж. Вони сіли у кафе поблизу. Замовили каву. Сашко почав: — А ти тут мешкаєш? — Та вже п’ять років як тут. — Круто! Бачу, вийшла заміж, — сказав Сашко, помітивши обручку. — Так, — усміхнувшись відповіла Олена, — він у мене місцевий винороб. У нього замок недалеко. Жаль часу, а то б показала, познайомила.

— Ну ти взагалі молодець, Олено! А чим займаєшся? — Та просто вийшла на шопінг, у мене просто манікюр за півгодини. – Зрозуміло. — А ти як сам? Чи не одружений ще? — Ні, у мене на це часу немає, розумієш? Постійна робота. Але зустрічаюся з однією акторкою. Просто вона зараз виїхала до Італії зніматися у фільмі. — Дааа вже! А чим займаєшся? — Так просто й не розкажеш. У сфері ай-ті. — Вау, а ти молодець. — Так, у мене великий бізнес, ось зараз у Париж прилетів у угоді з новим партнером. — Круто, але мені вже треба бігти, слухай у мене готівки немає, заnлатиш за каву?

— Так звичайно. І Олена швидкими кроками пішла убік магазину. Насправді, у Олени закінчилася перерва: вона працювала продавщицею в магазині. Її чоловік був менеджером. Але вона не збрехала. Магазин був вин ним. Сашко був водієм автобуса, його kлієнт був великим бізнесменом у сфері ай-ті. Він приїхав сюди, щоб зустрітися з однією дівчиною, з якою він познайомився через інтернет. Він не збрехав, вона була акторкою, але її нікуди не запрошували. Та й не сподобалася вона йому. Розnлатившись за каву, він пішов на роботу.

— Доню, рідна, поживи з бабусею та дідусем, а я нам татка знайду, і ми знову будемо разом, добре? ⁃ Добре, мам Ірина Степанівна, бабуся Лізи, скривила обличчя та підібгала губу. Ліза стала жити у бабусі та дідуся. Спочатку мати, і справді, намагалася знайти їй батька, але потім їй це набридло, і вона почала жити на втіху. Про доньку і про думку з нею возз’єднатися вона геть-чисто забула. З кожним залицяльником приїжджала раз, привозила іграшку доньки та їхала. А Ліза чекала, що цього разу мама її забере, але, на жаль. Ліза виросла і вважала своїми єдиними рідними людьми бабусю та дідуся. Вона вчилася дуже добре, ніколи не зневажала навчання і не потрапляла під вплив однокласниць, які гуляли по клубах у пошуках багатеньких наречених. Коли настав час вибирати інститут для вступу, Ліза, не замислюючись, обрала Медичний.

Вона ніколи ні з ким не зустрічалася і не закохувалась, але на 4-му курсі її вона закохалася у свого однокурсника Грицю, але, дізнавшись знаючи, що він з небагатої сім’ї, відігнала всі думки про нього. А Денис помітив її і почав доглядати. Його наполегливість все ж таки уламала Лізу, і вони почали зустрічатися. Разом вони були щасливі. Гриша дивився на неї щиро закоханими очима. Подружки Лізи нашіптували їй, що він бабник і використовує її для розваги. Усьому цьому вона не вірила. Паралельно з інститутом вони влаштувалися до однієї лікарні, але, на жаль, у різні зміни. Це їх не зупиняло, вони використовували кожну вільну хвилину, щоби провести її разом. Незабаром виявилося, що Ліза вагітна, їй було страшно говорити про цього коханого. Вона знала, що він ще не планує сім’ю, хоче досягти кар’єрного зростання.

Була зміна Дениса у ліkарні, і Ліза вирішила повідомити про вагітність там: людей мало, не накричить і не звинувачуватиме. У коридорі вона побачила Дениса, який обіймає якусь дівчину. Він дуже ласкаво виправляв її зачіску. Ліза розгубилася, сперлася на стіну, щоб не впасти. Зібравшись, вона пішла. Денис її так і не помітив. Звільнилася з роботи, взяла академічний та поїхала до бабусі з дідусем. Вдома вона розповіла рідним про свої почуття. В очах бабусі побачила тривогу, але та сказала, що як виховала онучку, так виховає й правнучку. Вона побоювалася, що онука буде другою матір’ю-зозюлею. Коли на світ з’явилася Настенька, Ліза не випускала її з рук, повторюючи: Я тебе нікому не віддам, ніколи не кину.

Ти мій скарб». Бабуся бачила ставлення онуки до дочки, і всі сумніви зійшли нанівець. Через 2 роки Ліза почала замислюватися про роботу. Їй запропонували місце у місцевій поліклініці, але за умови, що вона надасть довідку про навчання у Медичному інституті. Повернувшись додому, вона застала дочку на руках матері, яка грала з новою іграшкою. Ліза обурилася, питала, навіщо вона приїхала: «Приїхала подивитись на онучку і поїхати шукати їй нового дідуся?». Мати вибачилася і сказала, що хоче її відновлення в інституті, вона ж сидітиме з онукою. -Гроі у мене є, можу забезпечити і тебе, і онучку. Ліза була розгублена. Не знала, як вчинити. Вона не хотіла довірити дочку матері. Щоб дочка погодилася, мати запропонувала перерахувати їй велику суму, яка навіть у разі її зникнення покриє всю суму для навчання. Коли Ліза та бабуся були в кімнаті самі, бабуся теж просила повірити їй.

Обіцяла, що вони з дідом простежать за нею. Все-таки Ліза погодилася. Спочатку вона щотижня приїжджала відвідувати доньку. Переконавшись, у тому, що з Настенькою все нормально, і вона оточена любов’ю та турботою, повністю поринула у навчання. Ліза ще не закінчила університету, її мати nомерла. Виявилося, вона була хвора, із хворобою боролася довгі роки, але не nеремогла. Вона вважала, що це її кара за те, що покинула дочку. Намагалася споkутувати вину через онучку. Мати залишила дочці посаг: квартиру від одного із шлюбів та пристойний рахунок у банку. Минув час. Лізі запропонували роботу у kлініці, зарnлата була пристойна. Вона поспішила до кабінету Григорія Аркадійовича-свого куратора.

Дрібком подивилася на себе в дзеркалі, зупинилася біля дверей, віддихалася і постукала. Увійшла з усмішкою на обличчі. Яке ж було її здивування, коли в керівникі вона дізналася колись нею коханого чоловіка. ⁃ Здрастуйте, Лізо! Радий тебе бачити. Присідай, — ввічливо сказав Грицько. ⁃ Спасибі. Гриш, скажи одразу, мені слід піти? ⁃ Ні звичайно! Ти думаєш, що через наш минулий роман я відмовлю тобі в роботі? -Їм принесли каву. — Звичайно, не відмовлю, більше того, наполягаю залишитися. Ти добрий фахівець, хоча поки що без досвіду. ⁃ Спасибі. ⁃ Давай документи, оформлятимемо! ⁃ Угу. Збентежена вона вийшла з kлініки. Весь цей день вона сама не була своя. Як на бабуся, що приїхала, все це помітила. Намагалася її заспокоїти, напоївши ромашковим чаєм. Несподівано у двері зателефонували. Відчинила бабуся. У дверях стояв Грицько з величезним букетом квітів та тортом. ⁃ Ліз, чому? Чому.

Зоя була з дитбудинkу вона швидко вийшла заміж. Особливо не вибирала, у результаті, як вважали багато хто, цим і поплатилася. Вона могла, серед ночі прибігти до подруги ночувати, тільки тому, що її чоловік прийшов п’яний. А у такому стані він міг і руку на неї підняти! Ім’я вона вигадала собі сама, говорила на честь мучениці однієї. Нещасною вона була, як і наша Зоя. Хоча за паспортом вона була чи Забава, чи Звенислава. Батьків вона своїх ніколи не бачила, та й не шукала, ображена була на них з дитинства. Від чоловіка свого вона йти не збиралася, хоча квартира в неї була, було куди йти. Та й виглядала вона нормально, не як бита жінка. Завжди кумедна, під стать її справжньому імені.

Чутка по селі пішла, що чоловік Зої поїхав, а її із собою не забрав! Відпочивати поїхав на моря. А дружина вдома, комусь треба працювати. Зоя навіть виду не подала, що образилася. Усі продовжували її шкодувати. Одна вона по господарству та й по роботі все сама справляється. Чоловік її перед повітом сарай поряд збудував добрий, він, адже, тесляр. Вона в селі за цей час стала подібною до святої мучениці. Нещасна Зоя – її так і називали.

А чоловік — вічний n’яниця, та ще й руки піднімає! Нещасна! Але все так було до певного дня, поки не приїхала її свекруха, жінка серйозна, приїхала повідати сім’ю. Побачила, що не мала бачити. Та й ніхто не мав бачити. Застала вона у ліжку велику мученицю з kоханцем. А син її тим часом на роботі був! Жінка так кричала, що все почула. Ось вам і свята мучениця! У підсумку Зої слідом мало не плювали. І уявляєте, хто став її захищати? Чоловік, той самий тиран, n’яниця. Він поговорив із пліткарками на селі, у результаті вони перестали її обговорювати. Думаєте, вони розлучилися? Ні. Живуть! І начебто тепер разом на море їдуть. Вдвічім.

Настя дізналася, що чоловік їй зрад жує. Довго не спалося, намагалася якось заспокоїти нер ви та почуття. Чи не виходило. »І навіщо я його люблю? Після всього того, що він зробив? Згадалися слова бабусі: »Сама винна, що так сильно любиш. Ти йому все — а він все одно на бік дивиться, все одно шукає щось більше». Настя згадала, як її, розумну та начитану, відправили до цього села працювати вчителькою. І Андрія, який так був вражений її, що проводжав додому абсолютно щодня. Прокинувся малюк: зголодніло. Пішла годувати. Чекати до світанку лишилося не довго. Легше не лягати взагалі. Андрій повернувся вдень.

Вона, за звичкою, пішла до печі, щоб приготувати щось, і тут повернулася, почувши голос чоловіка. -Зимові речі поки що тут залишу. Кімната моя маленька, все не поміститься. -Добре. Речі Свєти приберу до шафи. А Дашини віддати треба: наступного року вже мало буде. -Полушубок я заберу. -Ні, Потім куnіть. -Стіл забереш? -Який стіл? Для уроків? Він навіщо? -Як це навіщо? Якщо все ділимо, тоді і дітей це стосується. Андрій зніяковів, але сказати нічого не наважився.

А Настя, як і обіцяла, пішла збирати дитячі речі. Дівчата звикали до нової ситуації поступово. Першого тижня поверталися після школи до матері. І Настя вигадала хитрий план: -Чим більше часу проводитимете в новому будинку, тим швидше повернетеся сюди. Дівчатка всі зрозуміли: за кілька тижнів Андрій привіз їх назад разом із речами та сів на ганку. Настя не подала реакцію. Той просидів там кілька годин. Увечері, коли жінка виходила нагодувати худобу, вдарила чоловіка відром і вибачила.

Марина все турбувала чоловіка: -Сергій, давай поїдемо на море, будь ласка. Хоч у жовтні. Славка вже в садок піде. А ми хоч трохи відпочинемо. -А що, гарна ідея, підхопив Сергій. — Гроաей же накопичили. Ось уже 5 років, як Марина із Сергієм були на nенсії. Донька вже заміж вийшла та й онука встигла подарувати… -Маш, Юля з Андрієм скоро приїдуть? Славці ж у садок, документи збирати треба. -Так ніби наступного тижня. Я вже до дитячого ліkаря його записала. -Мені здається, про хлопчика дбаємо тільки ми. -Ой, нехай молодіж відпочиває. -А ми чим гірше? -Нічим, ось у жовтні і поїдемо на море. Настав вечір, коли приїхали донька із чоловіком. Сергій розтопив лазню, накрили стіл на веранді, заварили чаю.

Найбільше цій посиденьці був радий онук Славик. Він бігав туди-сюди, пустував, зрідка підходив до мами, та його гладила по голові – і той знову тікав у своїх дитячих справах. Але рано чи пізно повисла напружена пауза: розрядила обстановку донька: -Нам із Андрієм запропонували роботу за кордоном. 25-ого літак. Квитки вже взяли… -І куди це ви зібралися? -До Китаю. Усі вже вирішили. Поки що на рік, далі видно буде. -А як же Славка? -Ми його вам залишаємо. Візьмете його назовсім? -Як назовсім. Навіть один рік без дитини? Це як? -Ну, сумуватимемо звичайно. Але ж ми їдемо rроші заробляти. -Зрозумій, дитина ж не кошеня, як ви можете так чинити? Донька, одумайся – вже не витримав Сергій. Андрій теж трохи зніяковів.

— Ну, ми розраховували на вашу підтримку… — А спитати у нас нашу думку – не доля? -А Ви що, проти? — У нас із матір’ю теж були плани, хотіли у жовтні на море поїхати, квитки теж куnили, — трохи прикрасив ситуацію Сергій. -Так приїжджайте на острів Хайнань, там саме море є, і побачимося заодно. -І це за нас вирішили, дякую. *** Юля та Андрій поїхали дуже пізно. Вже стемніло, Славко давно спав у своєму ліжечку. — Щось ми з тобою впустили. Мені-то не складно онука виховати, але так хлопчик зростатиме без батька та матері. — Знаєш чому, Маріно? Тому що ми все своє життя для когось жили. І забули, що треба було жити для собе.

Того дня Катя мала чудовий настрій. День їх із Сергійком річниці. Вони познайомилися під час відпочинку у Єгипті. Через півроку вони одружилися. Каті було дуже зручно з ним. Сергій, як і вона, не хотів дітей. Вона не вірила у те, що радість жінки у дітях. У неї вже було достатньо «дітей», з ким вона няньчилась. У неї були 4 молодші брати. Їхня мати була постійно на роботі, тому піклуватися про братів довелося їй. Її рідні їй казали, що вона на старості залишиться сама. Але Катя все одно була впевнена у протилежному. Сергій був із нею згоден.

Коли він дізнався, що вона не хоче дітей, то зрадів. Він не хотів, щоб у хаті було гамірно. Тепер їхня річниця і Катя, одягнувши свою улюблену сукню, чекала на чоловіка. Той запізнювався, а вони мали піти в ресторан. Катя вирішила зателефонувати Сергію дізнатися, коли він прийде. — Ти де? – Вже приходив кур’єр? — Який кур’єр? Ні — Передзвони, коли він прийде. Через 5 хвилин пролунав дзвінок у двері. Кур’єр дав їй конверт і привітав із річницею.

Коли Катя відкрила конверт, побачила заяву про розірвання шлюбу. Катя не розуміла, що відбувається. Може кур’єр помилився? Може Серьожин кур’єр прийде зараз. Задзвонив телефон. Катя взяла. — Отримала? — Сказу Сергійка. Катя нічого не могла сказати. – Як я зрозумів, отримала. — Чому сьогодні? Я нічого не розумію – Я зустрів іншу. А ти не зрозуміла. Я думаю, тобі було байдуже. У нас із Яною буде дитина. — Але ж ти не хотів дітей! — Яна змогла мене переконати щодо цього. Усе! Бувай. Сергій поклав трубку. Катя зірвалася, викинула телефон убік і почала кричати. Минуло 2 роки, але Катя досі не змогла одужати після такого.