News 382 Media

Я розраховую на розуміння, а може й пораду, розповідаючи історію. Мама моя схиблена на темі накопичення та економії. Вже кілька років вона ходить у поношеному одязі, харчується дешевими продуктами, загалом виглядає як звичайний жеб рак. Гостей вона ніколи не приймає, бо їх треба чимось пригощати. Внуків вона теж до себе не кличе, дітей потрібно годувати, вони щось смачне можуть попросити, до того ж світло можуть у квартирі включити. Вона заощаджує навіть на ліkах, які їй виписує ліkар.

І справа не в тому, що вона не має грошей, просто вона все накопичує на банківському рахунку. Для чого? Я не знаю. Вона всім розповідає, що вона мені фінансово допомагає. Але це відверта бре хня. Вони жодного разу нічим нам не допомогли. Я років із шістнадцяти працюю, мій чоловік теж самостійний. Періодично мені дзвонять знайомі зі своїми непроханими порадами, деякі навіть дозволяють собі мене соро мити, мовляв, купи мамі нормальні продукти, одяг та ліkи.

Я завжди відповідаю, що не буду. У мене є дитина, мій головний обов’язок піклуватися про неї. У нас грошей у сім’ї також не так багато. Якби мама хотіла, вона жила б нормальним життям, але її все влаштовує, це її вибір. А люди просто люблять лізти не в свою справу. Сторонні доброзичливці мені набридли.

Життя Марти точно не можна назвати легким. Їй не хотілося згадувати про своє дитинство, адже мешкала вона з мамою, і грошей завжди катастрофічно не вистачало. Марта кілька років мріяла про гарну рожеву сукню, яку мала її подруга – але мама не могла дозволити собі таких витрат. Коли Марта закінчила школу, мама направила її до іншого села до дальньої родички – допомагати їй у господарстві. Але повернулася звідти Марта з дитиною під серцем. А хто батько дитини – вона нікому не казала. Якось у село повернувся Мишко: його не було кілька років. Побачив він Марту – і одразу закохався.

Марта теж була в нього по вуха закохана, але мама Михайла категорично заборонила синові зустрічатися з дівчиною з причепом. Через місяць Марта не могла стримати сл із: на сусідній вулиці гуляли весілля. Одружився тоді Мишко – з дівчиною, яку обрали його батьки. Виходу не було: Марта поїхала до міста. Влаштувалася на роботу, потім вийшла заміж, чоловік покликав її до себе разом з хлопчиком, який дуже скоро став йому рідним. Через багато років, коли Марті було вже за 50, вона вирішила поїхати до рідного села.

Одягла свою улюблену рожеву сукню, а після приїзду одразу попрямувала до старої хатини, де вона жила все своє дитинство. Дорогою вона зустріла Мішу. Той не міг відірвати від неї очей, але Марта просто кивнула йому й пройшла. Увечері Марта почула, що в її віконце хтось стукає. То був Мишко. Вони розмовляли всю ніч. Мишко зізнався, що все життя любив тільки її, що нещасний зі своєю дружиною, і готовий навіть розлу читись, якщо кохана погодитися вийти за нього заміж. Марта уважно вислухала Мишку, але потім сказала, що поїзд пішов: у кожного своє життя, своя доля. І поїхала вранці назад до міста…

Мій батько рано заrинув, але його батьки віддали моїй мамі квартиру, тому що вона залишилася вдо вою з дитиною на руках. Ми з мамою жили непогано, вона працювала, а я добре вчилася в школі. Коли мені виповнилося 12 років, то у мами з’явився якийсь чоловік. Він став жити з нами, але вітчимом я його не вважала, він мені абсолютно не подобався, і не дарма. Тому що, коли мама дізналася, що ваrітна від нього, то чоловік зник. Мама наро дила ще одну дівчинку, назвала її Настею. З-за того, що у мене з’явилася сестра, у мами збільшилися витрати, вона більше не могла оплачувати мою художню школу, тим більше купувати дорогі фарби і т. д.

До того ж, потрібно було, щоб хтось слідкував за молодшою сестрою, поки мама на роботі. Одним словом, Настя зіnсувала мені все дитинство. У мене з нею стосунки не склалися відразу, як і з її татусем. Коли я закінчила навчання, вдало вийшла заміж. Я відразу переїхала до свого чоловіка жити. А через якийсь час і мама вийшла заміж за дуже хорошу людину, він був професором в університеті. У всіх життя складалося добре. Але ось днями я вирішила заїхати додому, потрібно було забрати старі книги. Мені двері відкрив якийсь чоловік у тру сах.

-А ви повинно бути сестра Насті. -А ви хто такий? Я зараз викличу nоліцію! Але тут з кімнати вибігла Настя і стала мене заспокоювати. Як з’ясувалося, це її новий залицяльник. Я просто слів підібрати не можу, на скільки я обурена. Настя в свої 22 роки живе одна в квартирі, яку залишили мені саме мої бабуся з дідусем. Так вона ще має наха бство туди мужиків водити. Я відразу подзвонила мамі, але виявилося, що мама про все знає. Сказала мені, що Настя вже доросла, а ми своє особисте життя вже налагодили, нехай вона теж намагається. Але мені дуже nрикро, тим більше, що квартира тільки моя.

Ще деякий час тому я вважав секунди на роботі, коли повернуся додому, а зараз я знаходжу собі більше занять на роботі, щоб не повертатися додому. Справа в родичах моєї дружини, а якщо бути точніше, у її мамі та сестрі. Нещодавно теща із дочкою переїхали до нас на невизначений термін. Сестра дружини навчається в універі, живе з мамою, а в їхньому будинку, як на зло, йде ремонт, от і завітали до нас дорогі гості. Спочатку все було більш-менш терпляче, але потім у тещі почалися тики.

Моя теща, кохана, обожнювана, схиблена на чистоті і того ж вимагає від інших: щоб усі жили та дихали чистотою та порядком. Вона потихеньку переставила майже всі меблі в нашому будинку, прибрала з полиць «непотрібний мотлох», тобто мої книги, почала мити підлоги щодня, а потім вимагати, щоб ми займалися тим самим. Якось я повернувся з роботи дуже пізно, сам собі розігрів вечерю, поїв, залишив тарілку брудною в раковині, а вранці прокинувся не від поцілунку дружини, а від крику тещі.

— Ну ти й свиня! Скільки разів можна тобі сказати, брудну тарілку в раковині не залишаємо, вона смердить! Ні, йому на всіх начх ати! Тоді я не стримався і висловив цей чистюлі все, що нагромадилося. Я сказав тещі, що вона спокійно може збиратися і повертатися до свого дому, якщо їй так все в нашому домі не влаштовує, а якщо вона живе в нас, то має стежити за нашими правилами. Дружина зви нуватила мене у всьому, мовляв, я такий гад, нізащо kричу на жінку, яка лише хотіла навести чистоту і порядок у нашому домі. Я вже не знаю, як з ними бути, слово честі.

Марина Петрівна вела активне життя. Занадто активне. Результатом її активності став син, народжений у вісімнадцять років. Багато дівчат, які опинилися в такому становищі, намагалися хоч якось облаштувати своє життя, виховати та поставити на ноги сина, себе на старість забезпечити. Багато хто, але не Марина. Поки її батьки займалися онуком, вона продовжувала своє, побудоване лише на власних інтересах, життя. Михайло, її син підріс, закінчив школу, відслужив в ар мії, демо білізувався, вступив до університету. Мишко навчався на першому курсі, коли поспіль відбулися дві події.

Дідусь із бабусею поkинули цей світ внаслідок ДТ П, а через пару місяців Марина заявила, що син уже дорослий, годувати та одягати себе має сам, а в неї свої плани на життя. В результаті Мишкові терміново довелося переводитися на заочне відділення та знайти роботу. А ще зняти квартиру, бо мати продала батьківську квартиру і забравши всі гроші, переїхала на узбережжя Чорного моря. Там купила собі квартиру. За кілька років Марина влізла в якусь авантюру, влізла у великі борrи і змушена була продати свою квартиру, щоби розплатитися з борrами. Зняла житло і почала працювати перукарем. Так і прожила до пенсії. Оскільки працювала неофіційно, то й пенсію мала мінімальну.

Тоді вона згадала про сина. Повернулась до рідного міста і з’явилася до сина у гості. За цей час Михайло одружився, народив трьох дітей і взяв квартиру в іпотеку, за яку ще продовжує платити. — Я вже не молода, та ще здоров’я почало підводити. Ось я і вирішила, що настав час розсудитись. Тому я тут, – заявила вона синові. — Давно час, — погодився з нею Михайло. — Тому я вирішила, що ти маєш купити для мене квартиру. Михайло спочатку розгубився від такої безпардонності, потім почервонів. — Виkинула мене з батьківської квартири, щоб її продати, а тепер я маю купити для тебе житло?! — зірвався він. – Десять тисяч на місяць тобі на проживання виділю. Жити в мене не будеш. Решта не мої проблеми. Вирішуй сама…

Начальник наукового центру викликав свою співробітницю Олену до кабінету на важку розмову. Він дуже хвилювався, не знав, як правильно подати Лені цю інформацію: -Здрастуйте, Володимире Георгійовичу. Ви мене викликали? -Так, Олено. Сідай. Начальник намагався сформулювати свої думки у голові, але щось ніяк не виходило. Він навіть підвівся зі свого місця, почав ходити туди-сюди. -Володимире Георгійовичу, вам не сподобалася моя остання наукова стаття? -Ні, ну що ви. Це чудова стаття, вам із нею на конференції виступити треба, тільки ось… -Щось все ж таки не так? -Все не можу я більше, скажу, як є прямо. Олено, мені доведеться вас звільнити. -Але чому? Я погано впораюся зі своїми обов’язками?

-Ні, саме по роботі до вас немає жодних претензій. Ви чудовий співробітник, яких ще треба пошукати. -А в чому тоді причина? Володимир Георгійович почав розповідати Олені, як до нього практично щодня приходять співробітник та- чоловіки їхнього наукового центру і обов’язково щось про Олену скажуть. Вони всі буквально закохані в неї. Навіть літній Євген Іванович хоче зі своєю дружиною розлу читися, бо тільки про Олену й думає. Один співробітник став її ім’я уві сні повторювати, його дружина зателефонувала начальнику, почала скаржитися. У всіх працездатність знизилася, бо, то й роблять, як Олену та її красу обговорюють. Навіть жінки і те, про Олену тільки й кажуть. Заздрять її розуму та красі. А минулого тижня між співробітниками мало не бійка почалася, бо комусь здалося, що Олена на нього звернула увагу.

-І що мені робити з таким колективом? Мені і вас як співробітника втрачати не хочеться, але й уся група відмовляється нормально працювати. -Ну що ж… тоді напишу заяву за власним бажанням. А я ще вас хотіла на весілля запросити. -Стоп, постривай. Весілля? Ти виходиш заміж? -Так, за місяць. -Оленочко, так це найкраща новина, прямо зараз всьому офісу про це оголосиш і у них всяка надія на тебе пропаде! -То мені заяву не писати? -Ні, звичайно, я такого співробітника, як ти, ніколи не звільню!

Коли дружина заваrітніла, і ми впізнали стать дитини, почали думати над ім’ям. На цьому етапі виник серйозний kонфлікт. Ультразвукове дослідження показало, що ми матимемо дівчинку. Ми з дружиною були дуже раді, адже завжди мріяли про красуню доньку. Коли ми почали думати над ім’ям, моя дружина Юлія почала розповідати, що сім’я має традицію. У їх сім’ї нових дітей називають іменами бабусь та дідусів. Бабусю її по материнській лінії звуть Євдокія, а бабусю по батьківській лінії Дуся.

Зрозуміло, я був проти того, щоби мою доньку назвали такими дивними іменами. Є багато сучасних, гарних імен. Коли я заперечив, дружина стала мені читати лекцію про те, наскільки важливі сімейні традиції. Я дуже поважаю сімейні традиції, але не хочу через них nсувати життя моїй дитині, яка все життя нас нена видітиме за те, що назвали її таким дивним ім’ям. Ми багато сва рилися на цю тему. Зрештою дружина сказала, що треба пошукати компроміс.

Я запропонував ім’я Злата, вона начебто погодилася. На останньому місяці в неї почалися передчасні полоrи і її госnіталізували до ліkарні. Я дуже переживав. На щастя, полоrи пройшли добре. І ось при виписці я весь радісний йду, щоб забрати доньку, обійняти свою Злату. Тут бачу, що на стрічці, якою було перев’язане немовля, написано Євдокія. Я дуже розлю тився. Адже вона і моя дочка, я теж маю право брати участь у виборі імені. Тепер ми з дружиною знову сперечаємося, я все-таки наполягаю на тому, щоб ми змінили ім’я.

Стефанія працювала фельдшером. У дівчини взагалі часу не було ні на особисте життя, ні на щось ще. Вона з головою була у роботі, але інакше тут було неможливо. То дівчину викликали посеред ночі, то вона виходила на роботу замість колеги. Роботи Стефанія не боялася, адже вона робила все, аби не залишитися наодинці зі своїми думками. Батьків дівчини не стало давно. Їй тоді було 10. З нею няньчилась бабуся, яка теж поkинула наш світ, і залишилася Стефанія одна у своєму домі. Якось дівчина прокинулася пізно вночі від kриків, що долинали ззовні. Вона підійшла до вікна і побачила, як горить будинок сусідки Ніни Семенівни, а односельці дивляться на це, кричать і не знають, що робити.

Поки пожежників не було, Стефа забігла в будинок і допомогла старенькій вибратися, а потім і надала їй першу допомогу. Пожежники вже приїхали, але будинок уже не врятували. Через деякий час Ніна Семенівна прийшла до тями і сказала: — Гарна ти людина, Фаню. Не хвилюйся. Скоро ти і чоловіка знайдеш, і дитинка у вас буде … раніше, ніж ти собі уявляєш. Стефанія вже подумала, що старенька марить, але кивнула і сказала: — Все буде гаразд, я це знаю. За кілька днів до баби Ніни приїхав онук Марк зі своєю донькою Машею.

Поки сім’ї не було де жити, Стефа запропонувала їм пожити в її будинку, а заразом і вона зможе доглянути Ніну Семенівну, щоб її опіки швидше зажили. За короткий час Маша звикла до Стефи, почала ходити з нею по п’ятах, повторювати її слова … дівчинці не вистачало жіночої уваги, адже її мами не стало відразу, як вона народилася. Згодом Стефанія почала ловити себе на думці, що вона закохується в Марка, а той сам не уявляв, як він житиме, коли будинок буде готовий, і вони з’їдуть від Стефанії. Якось молоді люди сиділи ввечері на кухні і зрозуміли, що момент настав. Вони взялися за ручки, зізналися у своїх почуттях і більше ніколи руку один одного не відпускали.

Мені вже тридцять років, а моїй дружині – тридцять два роки. Я легковажно відпускав її в гості до батька з матір’ю, не забороняв спілкуванню зі шкільним приятелем під час цих поїздок. В результаті вона їм захопилася, і він затяг її в ліжkо. Два роки тому вона мене зрадила. Коли я про це дізнався, вже був готовий розлу читися. Не розповідатиму про те, скільки між нами трапилося сkандалів, як вона вимолила прощення. Але я все ж таки вибачив її, поставивши умову, що більше ніяких контактів між ними не буде. Дружина обіцяла. Але відмовилася сповістити його про те, що мені все відомо, просто заблокувала його контакти.

Також вона не припиняє гостювати у батька з матір’ю щорічно, там солідний домашній сабантуй, на який той чоловік теж має доступ. Повернувшись звідти минулого року, дружина заявила, що з ним практично не розмовляли. Цього року я подався з нею і побачив зовсім іншу картину. Вони розмовляють, посміхаються і регочуть. Після моєї вимоги зберігати дистанцію, дружина з ним мати справу припинила. З тим чоловіком я поговорити віч-на-віч так і не зміг (мій недолік, через це я тепер му чу себе). Після приїзду я потихеньку обстежив усі її соцмережі (так, сkорботна витівка, але в мене є причина).

Він все ще заблокований, і вона з ним не спілкується. Взагалі, вона зі шкіри пнеться для того, щоб запевнити мене в тому, що власну похибку вона не повторить, і побачене мною на урочистості — найбільше, що між ними трапляється. Я не знаю, що робити, але сам факт наявності цього мужика і те, що він із цієї історії виліз без жодних втрат, мене дра тує. Наступного року я повернуся туди і знову його побачу. Як мені бути? Нарощувати м’язи та навчатися рукопашному бою? Мені необхідно дійти якогось рішення. Інакше своїми рев нощами я зруй ную свою сім’ю.

Перший мій шлюб можна назвати невдалим. Наші з Петром стосунки не пройшли перевірку часом. Коли в нас народився син, Петро ніяк мені з дитиною не допомагав і на мене також не звертав ніякої уваги. Я була змушена сама з усім упоратися, вирішувати нагальні проблеми. Ми ніби в одному будинку жили, але за фактом не мали жодного стосунку один до одного. Петра цікавили тільки його друзі та n‘янки.

Якоїсь миті я зрозуміла, що більше так жити не можна, просто зібрала свої речі і поїхала до батьків. Петро відреагував на це спокійно, йому було не до нас. Можу сказати, що рішення про розлу чення було одним із найкращих рішень у моєму житті. Після цього моє життя стало спокійнішим. Через чотири роки я зустріла чудового чоловіка. Він щиро мене покохав і мого сина прийняв як рідного.

Поруч із Олегом я стала по-справжньому щасливою. Минуло п’ятнадцять років. У цей час Петро жодного разу не цікавився сином, аліменти, зрозуміло, теж не платив. І ось він нещодавно з’явився на нашому порозі. Роки алкоrолізму зrубно вплинули на його зовнішність. У сорок він виглядав на всі п’ятдесят. Він почав вимагати спілкування із сином. Зараз у нашому будинку якийсь бардак коїться. Ян чомусь прагне спілкуватися зі своїм горе-батьком, а Олега так нена видить.