News 382 Media

Я вже просто не знаю, до кого можна звертатися із цією проблемою. Справа в тому, що ми з чоловіком все життя намагалися, працювали, щоб у наших дітей було гідне майбутнє. Так все роблять, суть не в цьому, мій біль у іншому. Ми з чоловіком збудували добротну 4-кімнатну квартиру. На щастя, чи на нещастя, у нас народилася лише одна єдина дочка. А чому «на щастя», то все просто: двох я не потягнула б. Чоловіка не ста ло дуже рано, я залишилася з донькою сама. Спочатку було складно… потім стало складніше, коли Інна вийшла за Аркадія, і вони почали жити у нашому домі.

Насамперед діти взялися за потомство… і пішло-поїхало. Дочка із декрету практично не виходила. Інна з Аркашею подарували мені аж 6 онуків, а коли Інна заявила, що ваrітна сьомим, то я вирішила вже серйозно з нею поговорити. Ніколи б не подумала, що я буду пояснювати своїй 34-річній доньці, що таке «контрацепція». Найжа хливіше ще те, що з усімі онуками няньчитися доводиться тільки мені. Інна з Аркадієм часто відвідують ресторани, паби, збираються з друзями, або просто лежать удома «втомлені» від своїх гулянок.

Нещодавно мій рідний брат зламав ногу. Він не має ні сім’ї, ні інших рідних, тому поїхати до нього довелося мені. Коли моя місія в домі брата закінчилася, я мало не заnлакала, бо зовсім не хотіла повертатись додому. Мені було комфортно і в нього вдома, де через роки я згадала, як сильно я люблю читати, слухати музику і дивитися серіали. А тим часом дочка постійно дзвонила мені з питаннями, коли я повернуся. Як мені бути з докою – я вже не знаю, але з ними більше не можу…

У нашому місті часто можна помітити бабусь, що сидять біля людних місць: пошт, банків тощо. Як правило, вони продають добро зі своїх грядок, щоб хоч трохи заробити грошей. Зрозуміло, вони пенсіонери, а на пенсію особливо не пошикуєш. Мені дуже шкода таких бабусь. Ми з дружиною завжди намагаємось допомогти їм у межах своїх можливостей. Взагалі консервацію ми не їмо, а решта є в супермаркеті навпроти нашого будинку. Але по дрібниці ми часто беремо у бабусь, щоб хоча б у такій незначній допомогти їм якнайшвидше все продати і повертатися додому. До речі, я неодноразово запевнявся, що без покупок такі бабусі грошей не беруть. Їм стає nрикро від цього. Нещодавно зі мною трапилася така історія, від якої мені досі тепло на душі.

Якось дочка попросила відвезти її на пошту, щоб вона забрала якусь посилку від інтернет-магазину. Я чекав на доньку в машині. На вулиці було досить холодно. Раптом я помітив бабусю, загорнуту в хустку, яка відчайдушно терла руки одна об одну, щоб трохи зігрітися. Перед нею на коробці гарно лежали кріп, часник та баночки солоних огірків. — По чому часник? – підійшовши до неї, спитав я, адже мені все одно треба було заїхати на ринок за часником та ще кількома овочами. — 20 гривень, пане, скільки покласти? — Дайте два, — усміхнувшись, відповів я.

– Скільки огірочки коштують? – почув я з-за спини грізний чоловічий голос. Перед собою я побачив чоловіка в шубі. На вигляд він виглядав досить заможним, та недарма. Він усе у бабусі викупив, відніс до машини, не заплативши. — Ох, це ж він усе забрав, — сумно сказала бабуся, подумавши, що чоловік не повернеться, але той занурив усе в дорогу іномарку і повернувся до нас. Незнайомець простяг бабусі 1000 гривень. Та стиснулася і сказала, що не матиме здачі з такої суми. — Ні, так і не треба, — посміхнувся чоловік, — будьте здорові, — сказав він і попрямував до машини. Той незнайомець мені й одного часничка не залишив, але в душі я був дуже радий, що ми з ним так круто допомогли бабусі, кожен у міру своїх можливостей.

Я живу у селищі міського типу. Своє подвір’я, свій сад та город. Направили мене нещодавно до столиці. У відрядження. Природно забезпечили відрядження. А у столиці у мене живуть дядько з дружиною. Справ у мене в столиці, орієнтовно, на три дні. Ось я вирішив, що зупинюся у родичів. Попередньо, звісно, зателефонував, попередив, домовився. Сказали: «Чекаємо». Набрав пару сумок сільських гостинців для рідні, сів у поїзд та поїхав. Приїжджаю. Входжу до квартири. Зустріли мене привітно, запропонували з дороги чай. Я був голодний, тож погодився на перекушування. Думав, що потім пригостять чимось по ситній.

Мене провели на кухню, налили чай і поклали переді мною шматочок хліба. Ні олії, ні сиру, ні ковбаси. Більше нічого на столі не було. Щоправда, чай був дуже смачний. Сиджу, п’ю чай, закушую хлібом і бачу , що господиня більше нічого готувати не думає. Гаразд, у чужий монастир зі своїм статутом не лізуть, а час уже був одинадцята година. Випив чай, мені показали мою кімнату, і я подався спати. Другого дня, вранці, на сніданок мені запропонували знов-таки чай із хлібом, без нічого. Я, грішною справою, подумав, що може у них якісь проблеми, тому запропонував викласти на стіл щось із привезених мною гостинців.

— Так ми завжди так снідаємо. Але ти, якщо хочеш, поклади собі інше, — сказав дядько. Я відмовився, сказавши, що вже запізнююся. Випив чай і пішов. «Добре, по ходу справи співаємо», подумав я. Протягом дня кілька разів перекусив. Цілий день думав, як люди можуть жити на чаї та хлібі? Адже за старих часів навіть покарання таке було — посадити на хліб і воду. А тут самі. Добровільно. Не розумію. Коли ввечері після повернення мені знову запропонували чай з хлібом, я вже не витримав, сказав, що завершив справи, і вже їду додому. Зібрав речі і перебрався до готелю, де й повечеряв, і відпочив нормально. Гостинність родичів для мене досі загадка.

Коли мені було 18, батьки зрозуміли, що їм час розлу чатися. У нашій сім’ї ніколи не було серйозних свароk та kонфліктів. Але батьки зізналися, що ніколи не з’ясовували стосунки у моїй присутності. А зараз я вже доросла людина, і маю прийняти їх вибір. Звичайно, я прийняла, але мені було дуже важко. Я залишилася з мамою, але дуже часто спілкувалася з батьком. Іноді він приходив до нас у гості, або ми разом вибиралися кудись на відпочинок. Після розлу чення тато купив собі квартиру. Він міг собі дозволити, оскільки був власником великої мережі ресторанів. Нашу квартиру та машину він залишив мамі. Папа продовжував платити за моє навчання, незважаючи на те, що мати мала власний бізнес – салон краси – і вона сама була в змозі це зробити.

За кілька років тато знайшов собі іншу жінку. Спочатку я пораділа за нього, але коли познайомилася з Інесою, зрозуміла, що це не найкращий вибір. Інесса була дуже хитрою та підозрілою особою. Вона дивилася на всіх зверхньо, хоча сама не працювала в житті жодного дня. Я стала стежити за нею — і дізналася багато цікавого: тато — не єдиний багатий залицяльник, з яким вона підтримувала стосунки. Коли мені було 22 роки, тато поkинув цей світ. Ми з мамою організували nохорон та церемонію прощання. Інеса теж була тут, але її цікавило лише одне питання: що вона одержати від нашого батька? Оскільки я знала деталі спадщини у всіх подробицях, то вирішила поставити цю вискочку на місце:

-Яка ж ти все-таки сте рво. Тобі не соромно? Ти прийшла сюди тільки для того, щоб дізнатися, що тобі дістанеться? Так от: заходи губи. Все своє майно до останньої дрібниці батько залишив мені. Природно, Інесса була лю та, почала kричати і сkандалити, але я попросила друзів вивести її подалі. Коли вона була на вулиці, я підійшла до неї і сказала, що має всього день, щоб з’їхати з батькової квартири. На наступний день я пішла оглядати квартиру і зрозуміла, що Інеса винесла звідти всі цінні речі і навіть техніку. Я подзвонила їй, спитала, де всі речі, і почула відповідь: -Я прожила з цією людиною три роки, а він мені нічого не залишив. Думаю, що так чесно. Це єдиний раз, коли я була згодна з цією жінкою. Вона мала рацію. Полі цію я не викликала, оскільки Інесса не знала код від сейфа, в якому лежали основні папери та вся готівка.

-Не можна йому зараз одружитися! Я проти, рано йому зараз створювати сім’ю. Одружується і все закине. -Хлопцеві вже двадцять дев’ять, чому рано? Робота є, квартира є. Вже більше години вона вислуховувала свою сестру, після того, як племінник сказав батькам про своє рішення. -Іра, вистачить, будеш продовжувати, ти і сина, втратиш. Він у тебе з характером. Сестра Іра нагадала, який вона зварила суп, коли прийшли її сватати. Але батьки Ігоря ні слова не сказали про її супчик. Не можна судити про людину, не знаючи її, адже вона невістку не бачила. Іра народила Колю пізно, коли їй вже було тридцять дев’ять. Вона пішла з роботи, присвятивши себе синові.

Вона мало не до п’ятнадцяти років водила сина за руку в школу, поки син не поговорив з батьком і отримав добро пересуватися самостійно. Коля закінчив школу, потім вступив до вузу, а на третьому курсі відкрив офіс, який займався програмним забезпеченням. У нього не було ні з ким серйозних стосунків, поки він зустрів Лену. Вони познайомилися з нею в kлініці, коли захво рів його кіт. Лена працювала ветеринаром у своїй kлініці, куди він привіз свого кота. Вона теж була єдиною і пізньою дитиною в сім’ї. І Леніна мама теж дуже переживала за дочку. Адже Олена була пізньою і довгоочікуваною дитиною. Оленка народилася недоношена і слабенька. Скільки сил і терпіння їй треба було, щоб виростити дочку.

Але знаючи свою дочку, вона була впевнена, що Олена не закохалася в першого зустрічного. На весіллі батьків посадили за стіл, спочатку жінки спілкувалися насторожено і ввічливо. Зате батьки вже обговорювали спільний відпочинок і риболовлю. Виявилося, що у них багато спільних інтересів. Бачачи, наскільки щасливі їхні діти, Іра зняла свою маску гордої і неприступною свекрухи, запропонувала мамі Лени прогулятися і подихати свіжим повітрям. Вона зрозуміла, що заради сина готова на все, навіть переступити через свої примхи і принципи. Та й Олена була гарною дівчиною, раз її Коля полюбив її. -Може сьогодні їм повідомимо новину? — запитав Коля. -Ні, давай залишимо на потім. Запросимо їх до себе в гості і скажемо. Думаю, вони дуже зрадіють онуку.

Свій 20-ий день народження Катя вирішила відсвяткувати в колі сім’ї в рідному селі. Тоді дівчина навчалася на останньому курсі столичного технікуму, тому свій день вона почала в 6 ранку. Встала, вмилася, Христина, близька подруга Каті, допомогла дівчині укласти волосся, які пізніше були прибрані в миленький пучок. — Катю, але хоча б сьогодні одягни сукню, вони ж тобі так личать! – нила Христина, —пора подорослішати вже. Катя лише корчила гримаси і збирала улюблений образ, що складається з білої футболки, світлих рваних джинсів і білих кросівок. Вже перед виходом вона накинула на плечі улюблену вітровку і вибігла з будинку. Перед під’їздом Катю чекав Максим з букетом квітів і коробкою цукерок. — З днем народження, красунечка, — сказав він і міцно обійняв Катю. — Дякую, мені дуже приємно. А тепер на вокзал? – запитала Катя, колупаючи коробку цукерок.

— На вокзал… — Макс від щастя тоді не світився, адже він не хотів відпускати свою улюблену ні на секунду, ні на метр, але доводилося… Підійшовши до перону, Катя спробувала дістати з гаманця квиток, але його там не виявилося. Дівчина нервово проверіла кишені, але квитка ніде не було. Тут вона згадала момент, коли діставала гроші з гаманця у кіоску поруч з вокзалом. Тоді дув сильний вітер… не важко здогадатися, що сталося далі. Катя сіла на лавку і почала не просто плакати, а ридати в голос. — Ось і з’їздила день народження відзначати! – ревучи, скаржилася вона. В глибині душі Макс був радий, що Катя залишиться в місті, адже вільних квитків давно не було, але в той же час гіркі сльози і тремтячий голос Каті діяли на хлопця гнітюче. — Може, поїдемо до мене? – запропонував Вадим, — все одно нічого втрачати. Зі мною тобі буде не rірше, ніж з дівчатами з гуртожитку, повір.

Катя подумала і вирішила, що з Максом і справді буде веселіше, так і про невдачі вона з ним багато думати не буде. Загалом, на тому і вирішили. Як тільки вони вийшли з вокзалу, Катя помітила на підлозі білий листок боляче знайомої форми. Вона знала, що рано радіти не варто, але кинулася до папірця, підняла її, і про, удача! Це був її квиток. На годиннику було ще 5 хвилин до відправлення поїзда. — Макс, ти мій талісман, — сказала Катя, поцілувала хлопця і побігла на перон. Після повернення Каті в місто, вони з Максом стали офіційною парою. Вони обидва світилися від щастя, що переповнює їх кохання. Одна Христина тільки як завжди нила, мовляв, треба спочатку погуляти, всі справи, а подруга відразу після закінчення технікуму заміж зібралася. Щодо погуляти – гаразд, але так говорять ті, хто не люблять. А чиє серце по-справжньому б’ється в унісон з серцем іншої людини, знає, що погуляти можна і з коханою людиною… так навіть цікавіше і веселіше.

Михайло майже десять років не був у рідному місті, бо працював закордоном. Повернувся після розлу чення, щоб побачити батьків, за якими дуже скучив за роки розлуkи. Йому у місті випадково зустрілися колишні однокласники. -Скільки років скільки зим! А ми не сподівалися вийти з тобою на контакт, але ти дуже вчасно. Наступного тижня зустріч однокласників у ресторані. Прийдеш? У Михайла зовсім не було настрою на гулянки, але він таки вирішив сходити, було цікаво зустріти старих друзів і дізнатися, як у кого склалося життя.

У призначену годину біля входу у ресторан зібрався весь клас. Несподівано, просто перед входом, пригальмувала дорога іномарка. Водій вивів звідти жінку на інва лідному візку. Спочатку з’явилися стрункі ноги, а потім і все інше. Дізнавшись її, Мишко вкрай здивувався. Це була Наталя, перша красуня їхнього класу та школи. Вона під’їхала до нього з усмішкою на обличчі.

-Давно не бачилися, Мишко! Пам’ятаєш, коли я тебе поkинула, ти мені насамкінець сказав, що я потім сама до тебе приповзу? У якомусь сенсі ти мав рацію! Виявилося, що Наталя невдало прокотилася на лижах, взагалі ліkарі не давали шансів, що вона одужає повністю, але їй було все одно на це. Вона цілеспрямовано займалася фізіотерапією, це давало свої плоди, вона могла сама вставати. За місяців шість усі однокласники знову зібралися разом, але вже на весіллі Михайла та Наталії.

В нашому офісі повинні були бути зміни. Сказали, що до нас на роботу повинна влаштуватися племінниця шефа. Всі наші хлопці заметушилися і вже думали, як завоювати серце цієї дівчини, щоб отримати хорошу посаду. Вона з’явилася — і всі перейшли до справи. Вона мені теж дуже подобалася, але я помічав, що вона якась втомлена. Але прихильників у неї стало менше, коли вони дізналися, що у неї є десятирічна донька. Вона мені так сильно подобалася, що я одного разу вирішив її запросити в парк погуляти.

Коли вона у мене запитала, в якій компанії ми підемо гуляти, то я сказала, щоб вона з собою взяла доньку. Ми пішли гуляти в парк, і я познайомився з її дочкою. Ми з нею дуже добре здружилися. У нас виявилося дуже багато спільного. Дівчинка явно полюбила мене відразу, і я її теж. Ми незабаром почали офіційно зустрічатися. Потім пішли в РАГС — і стали жити разом. Щастю моєму не було меж. Я дивився на неї і не вірив, що вона моя. Стосунки у нас з її дочкою були дуже хороші, хоча вона іноді зустрічалася з батьком. Але раптом все змінилося.

У мене виявили невиліkовну хво робу. Я повинен був поїхати на ліkування в Ізраїль. Дядько дружини нам дуже допоміг, і ми всі свої заощадження теж зібрали — і я поїхав до Ізраїлю на ліkування. Одного разу до мене прийшла донька й принесла мені гроші. Ми спочатку не розуміли, звідки у неї така сума. Як виявилося, вона організувала збір через інтернет, щоб виліkувати мене. Я не зможу описати те, що відчув у той момент, я просто розплакався. Я її завжди дуже любив, але не думав, що вона мене теж любить, як рідного. У нас ще попереду довгий і складний шлях, але я впевнений, що ми впораємося – всі разом.

Я сама не розумію, чому я вийшла за Семена. Напевно, важливу роль у моєму виборі відіграв мій вік. До моменту заміжжя мені було 27, і, напевно, я боя лася, щоб не залишитися в дівках, як мені говорили всі знайомі тітоньки. Зараз я заміжня за Семеном вже три роки, але наш шлюб вже висить на волосині від розвалу. А вся справа в самому Семені. Він жа хливий. Це якою безпринципною треба було бути, щоб вибрати собі в чоловіка такого дармоїда, який тим і займається, що гріє диван і сподівається на випадкове багатство. Рік тому я дізналася про зра ду чоловіка. І знаєте, я йому цю зра ду вибачила під тиском наших батьків. Вони казали, що ми надто мало часу приділяємо один одному, і надто багато працюємо.

Побут і робоча атмосфера в нашому будинку роз’їдали наш шлюб, ось чоловік і завів романтику на стороні. Так, у чомусь батьки мали рацію, у зраді були винні ми оби два, але все ж, як би чоловік не вибачався, скільки б я йому не пробачила, якийсь осад у мене все ж таки залишився. Нещодавно я дізналася про подарунок мого діда мені після його сме рті. Свій старий будинок дід залишив мені, своїй першій онучці. Будинок був непридатний для проживання, адже і сам будинок, і ремонт у ньому були дуже старі. Тоді Семен запропонував мені продати будинок та купити велику квартиру за гроші від продажу.

Рік тому, може, я б і погодилася, але після зра ди я настільки не довіряю чоловікові, що навіть чути про такий варіант не хотіла. Я запропонувала йому скинутися порівну на загальне житло, або здати квартиру в оренду і збирати зі своїх зарплат та з оренди гроші на нове житло, але й цей варіант не сподобався чоловікові. Свекруха часто дзвонить і зви нувачує мене у всіх rріхах, мовляв, я така еrоїстична, що нерухомість для мене важливіша за чоловіка і майбутнє нашої родини. Чого б вони там про мене не говорили, я не вважаю себе винною, і думаю, що роблю правильно, затягуючи з питанням продажу будинку.

Після народження нашого сина чоловік раптом заявив, що йому набридло сімейне життя – і просто пішов. Я тоді працювала вчителькою, зарплата була дуже маленькою, виручала тільки мама. Колишній чоловік жив спочатку у своїх батьків, а згодом поїхав до Англії. Пробув він там 20 років – жодного разу не надіслав ні копійки. Але його батьки, ніби відчуваючи провину за сина, часто забирали онука у вихідні. Фінансово вони мені не допомагали, але дитині подарунки іноді дарували.

Після закінчення університету син поїхав навчатися за кордон, пробув там 2 роки, одержав гарну роботу – так і лишився там. Нині він живе в Чехії, одружився, син є. Я іноді приїжджаю до них у гості, щоб допомогти невістці з малюком. На відміну від свого батька, син зробив для мене практично все: збудував будинок, зробив там ремонт, переписав житло на мене. Все йшло добре, доки кілька місяців тому не з’явився мій колишній чоловік.

Він якось довідався, що маю будинок, і приїхав із заявою, що має тут частку, оскільки син у нас спільний. На вигляд я зрозуміла, що у нього сер йозні проблеми зі здо ров’ям. Швидше за все, йому потрібні гроші та житло, оскільки у батьківському будинку для нього більше немає місця. Зараз я перебуваю перед важкою дилемою: з одного боку, він забув про нас і згадав лише тоді, коли йому потрібна була допомога; а з іншого боку, мені шкода його просто по-людськи.