News 382 Media

Я сама не розумію, чому я вийшла за Семена. Напевно, важливу роль у моєму виборі відіграв мій вік. До моменту заміжжя мені було 27, і, напевно, я боя лася, щоб не залишитися в дівках, як мені говорили всі знайомі тітоньки. Зараз я заміжня за Семеном вже три роки, але наш шлюб вже висить на волосині від розвалу. А вся справа в самому Семені. Він жа хливий. Це якою безпринципною треба було бути, щоб вибрати собі в чоловіка такого дармоїда, який тим і займається, що гріє диван і сподівається на випадкове багатство. Рік тому я дізналася про зра ду чоловіка. І знаєте, я йому цю зра ду вибачила під тиском наших батьків. Вони казали, що ми надто мало часу приділяємо один одному, і надто багато працюємо.

Побут і робоча атмосфера в нашому будинку роз’їдали наш шлюб, ось чоловік і завів романтику на стороні. Так, у чомусь батьки мали рацію, у зраді були винні ми оби два, але все ж, як би чоловік не вибачався, скільки б я йому не пробачила, якийсь осад у мене все ж таки залишився. Нещодавно я дізналася про подарунок мого діда мені після його сме рті. Свій старий будинок дід залишив мені, своїй першій онучці. Будинок був непридатний для проживання, адже і сам будинок, і ремонт у ньому були дуже старі. Тоді Семен запропонував мені продати будинок та купити велику квартиру за гроші від продажу.

Рік тому, може, я б і погодилася, але після зра ди я настільки не довіряю чоловікові, що навіть чути про такий варіант не хотіла. Я запропонувала йому скинутися порівну на загальне житло, або здати квартиру в оренду і збирати зі своїх зарплат та з оренди гроші на нове житло, але й цей варіант не сподобався чоловікові. Свекруха часто дзвонить і зви нувачує мене у всіх rріхах, мовляв, я така еrоїстична, що нерухомість для мене важливіша за чоловіка і майбутнє нашої родини. Чого б вони там про мене не говорили, я не вважаю себе винною, і думаю, що роблю правильно, затягуючи з питанням продажу будинку.

Після народження нашого сина чоловік раптом заявив, що йому набридло сімейне життя – і просто пішов. Я тоді працювала вчителькою, зарплата була дуже маленькою, виручала тільки мама. Колишній чоловік жив спочатку у своїх батьків, а згодом поїхав до Англії. Пробув він там 20 років – жодного разу не надіслав ні копійки. Але його батьки, ніби відчуваючи провину за сина, часто забирали онука у вихідні. Фінансово вони мені не допомагали, але дитині подарунки іноді дарували.

Після закінчення університету син поїхав навчатися за кордон, пробув там 2 роки, одержав гарну роботу – так і лишився там. Нині він живе в Чехії, одружився, син є. Я іноді приїжджаю до них у гості, щоб допомогти невістці з малюком. На відміну від свого батька, син зробив для мене практично все: збудував будинок, зробив там ремонт, переписав житло на мене. Все йшло добре, доки кілька місяців тому не з’явився мій колишній чоловік.

Він якось довідався, що маю будинок, і приїхав із заявою, що має тут частку, оскільки син у нас спільний. На вигляд я зрозуміла, що у нього сер йозні проблеми зі здо ров’ям. Швидше за все, йому потрібні гроші та житло, оскільки у батьківському будинку для нього більше немає місця. Зараз я перебуваю перед важкою дилемою: з одного боку, він забув про нас і згадав лише тоді, коли йому потрібна була допомога; а з іншого боку, мені шкода його просто по-людськи.

Справа була минулої зими. Снігу було так багато, що всі основні дороги, що ведуть до нашого села, замело. Більшість односельців запаслися дровами і воліли відсиджуватися вдома, доки негода не вщухне. Зазвичай, так багато снігу у нас довго не буває. Але в мене собака є, яка за відсутності прогулянок починає пустувати. Рекс рівно два дні потерпів, а потім почав гасати по квартирі як пригорілий. Довелося вдягатися. Взагалі теоретично його можна й просто так у майбутньому відпускати на » самовигул », але будинок мій на краю лісу знаходиться, де вовки є, а Рекс молодий кабель, йому всього рік від народження. Я боявся за нього.

Ми вийшли до краю лісу і повільно пішли вздовж основної траси, як раптом побачили машину, що застрягла в снігу посеред дороги. А всередині була дівчина, варто мені підійти ближче, як я помітив, що з носа у неї тече kров, а очі заnлакані. Ну , я підійшов ближче. -Сталося у вас чого? – зазирнув через вікно. Дівчина шморгнула носом, а я мимоволі задивився на її красу. А потім, помітивши, що безсо ромно вибрикаюсь , постарався відігнати нараду. -Машина застрягла, і я разом із нею, — сумно сказала дівчина. Очевидно, що проблема була не тільки в машині, але я не став зайвим питати, тільки хустку простягнув. -У Вас kров. Ну ви не застрягли, а машина та й гаразд. До нас особлива техніка не їде, бо могли б витягти. Але є й хороші новини, у нас такий сніг довго не лежить, два дні треба почекати і все.

-Ну, а як мені бути ці два дні? -Можете в мене пожити, — несподівано навіть для себе я запропонував, — Мене, до речі, Арсенієм звуть. -Яна. Дуже приємно. Було видно, що дівчина трохи вагається. Воно й не дивно,не щодня молоді чоловіки кличуть себе жити. Але вона погодилася. Вже вдома, відігрівшись, розповіла, що з міста втекла, хотіла до села до бабусі вирушити, та не доїхала. Бігла вона від чоловіка, який пив та бив, був дуже багатий. У мене серце стислося від думки, що можна таку гарну дівчину ображати. Яна запала мені в сер це з першого погляду. Я все життя холостяк, але серце на неї відгукнулося. І коли сніг зійшов із землі, я їй у своїх почуттях зізнався. -Я теж встигла прив’язатися, — зізналася дівчина, опустивши погляд. Я був тоді найщасливішою людиною на землі. Ми у чудовому шлюбі вже три роки.

Ось уже 10 років, як ми з чоловіком та двома дітьми живемо у місті. Нам дуже сильно допомагають його батьки, навіть подарували нам троячку в хорошому районі. Вони дуже заможні люди, але я чудово знаю, що досягли вони цього шляхом величезних праць та випробувань. Щодо моїх батьків, то вони народилися і все життя прожили у селі. Жили досить скромно. Нині мамі 65, а рік тому не ста ло мого тата. І весь цей рік мама благає мене забрати її до себе.

Каже, що в селі дуже важко, вона одна, їй нема з ким поговорити, вона нудьгує весь день. А мене вона мотивує тим, що допомагатиме з дітьми. Я спробувала пояснити мамі, що живемо ми у квартирі свекров, і вони точно не будуть у захваті, коли дізнаються, що я оселила в подарованому їхньому житлі ще й маму. Гаразд ще, якби мама була лежачою та безпорадною – тоді б жодних питань.

Я б сама до неї переїхала. Але вона у розквіті сил, все вміє робити по дому, тільки нудьгує. Мій батьківский будинок дуже маленький. Якщо навіть його продати, навряд чи вдасться купити у квартирі щось придатне. Коротше, мама дзвонить мені щодня, дізнатися, чи я не змінила своє рішення. Я щоразу відповідаю відмовою – а вона завжди ображається. Сьогодні ввечері теж дзвонитиме. І я вже не знаю, чим їй відповідати.

На жаль, я багато часу проводжу на роботі і немає у мене можливості завести друзів. Але я дуже добре спілкувалася зі своїми сусідами. В квартирі навпроти живе одна сім’я. Вони часто запрошували мене на чай. Подружжя — дуже хороші люди. Сергій відмінний чоловік, він дуже добрий і душевний. З ним приємно розмовляти. Дружина його терпляча, господарська жінка. Але у Сергія є один великий недолік- він любить свою дружину обра жати. Я особисто це зовсім не схвалюю. Коли в нього поганий настрій, він зриває його на дружині.

Я вважаю, що це зовсім неправильно. Юля і так весь день крутитися по дому і з дітьми. А тут ще Сергій постійно зі своїми претензіями: -Я тебе утримую, ти повинна мені бути вдячна! Я купив всі меблі в нашому домі. Він її постійно грошима дорікає, коли у них виникають розбіжності. Через невміння Сергія конструктивно вирішувати розбіжності, вони тільки посилюються. Дружина на початку шлюбу його дуже любила, але згодом навіть у неї почуття охололи через його поведінку.

Зрештою, Юлія не витримала і вирішила розповісти йому всю правду: -Насправді, ми не на твої гроші живемо! Жінка дістала з шафи конверт з грошима і поклала на стіл. -Між іншим, мені кожен місяць мама надсилає. Невже ти серйозно думаєш, що тільки на твою зарплату ми могли б жити? Її вистачає тільки на продукти першої необхідності і комуналку. А дітей треба одягати і ще розважати. Та й нам з тобою щось носити треба. Я не казала тобі про гроші, щоб твоє чоловіче самолюбство не зачіпати. Але з мене вистачить, я від тебе йду! В той день вона зібрала свої речі і покинула чоловіка.

З самого дитинства Лізу батьки надто балували. Вона була молодшою, довгоочікуваною дитиною, тому їй все дозволяли. Я старше Лізи на сім років, батьки мене виховували зовсім по-іншому. У мене були обов’язки по дому, мене лая ли за поrані оцінки. А Ліза ніколи нічого не робила, але отримувала все, що хотіла. Вона поrано вчилася в школі, відрізнялася вітряним характером і егоїстичністю. Ви думаєте вона цінувала те, що батьки для неї робили? Ні, вона вимагала з часом тільки більше. Якщо хтось смів їй в чомусь відмовити, це провокувало істериkи і сль ози. Після школи я переїхала в столицю і вступила до університету. Після цього з сім’єю спілкувалася на відстані. Мені було так просто спокійніше. Після університету я знайшла хорошу роботу, там же познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Після року стосунків ми офіційно зареєстрували шлюб, а потім взяли квартиру в іпотеку. Тут настав і час Лізи поступати в університет.

Вона вирішила не відставати від мене і вибрала столичний ВУЗ. На відміну від мене вона не вступила на бюджет, тому батькам довелося платити. Жити в гуртожитку Ліза не збиралася, не царська це справа, тому попросилася до мене. Я не дуже була цій затії рада, але все-таки погодилася. Не чужа ж все-таки людина. Але з самого початку все пішло не так. Ліза не звикла робити що-небудь по дому, тому навіть посуд за собою не мила. Я стала нянькою для вісімнадцятирічної кобилиці. Не кажу вже про те, що харчувалася вона повністю за наш рахунок. Вона не просто не прибирала за собою, але і спеціально розкидала речі. Але це все дрібниці в порівнянні з тим, що сталося далі. Я стала помічати, що Ліза надто люб’язна з моїм чоловіком. Спочатку мені здавалося, що це моя параноя.

Але одного разу я зайшла в будинок і відразу почула голос сестри: -Вадиме, чим я гірше Наді? Чому з нею ти спиш, а зі мною відмовляєшся? Я ж гарніше! — в голосі лунали істеричні нотки. Це було настільки несподівано, що я просто стояла і не могла поворухнутися. Інформація по-трохи доходила до мене. Я просто не вірила своїм вухам. А потім я взяла перше, що попалося під руку, а це виявилася парасолька, і пішла розбиратися. А у вітальні Ліза в червоній білизні без будь-якого іншого одягу намагається чіплятися до мого чоловіка. Я на емоціях шльопнула її пару раз парасолькою, а потім так само у цій білизні виrнала з квартири. Не знаю, що було далі. Батьки мені зателефонували з претензіями, але я не відчуваю за собою провини. Я її прийняла в своєму будинку, терпіла її свинство, а вона вирішила у мене увести чоловіка!

До каси з товарами у візку підійшла бабуся. На вигляд село селом. Продавщиця пробила товари, склала в пакет і озвучила суму: — З вас дві тисячі триста сорок. Бабулька протягнула до платіжного терміналу смартфон. — У нас платити через телефон не можна. — Сказала касирка. — Чого це, навіть в нашому сільському магазинчику можна, а в столичному супермаркеті не можна? — Ось такі у нас порядки. Платіть або карткою, або готівкою. — Кам’яний вік, — пробурчала бабулька і полізла в гаманець за пластиковою карткою. Дістала і поклала до платіжного терміналу. — Ще раз прикладіть, — зажадала касирка, потім закричала на весь зал колезі, — Анька, перевір зв’язок з банком! — Немає інтернету! — проорала касирка з ім’ям Анька.

— Як?! У столиці і немає інтернету?! Та Ви що?! З якого століття вашу шарашку сюди занесло? — розсер дилася бабулька. — Доведеться платити готівкою. — Винесла вердикт касирка. Бабуся під ніс костерила і столицю, і цей супермаркет, і айтішників, але все ж знову залізла в гаманець і дістала звідти стодоларову купюру. — Та Ви що? Зну щаєтеся, чи що? Давайте правильні гроші. — Зажадала касирка. — А чим ці тобі не догодили? — здивувалася бабулька. — Ми торгуємо тільки грошима нашої держави. Валюту не приймаємо! — важливо заявила касирка.

— А мені наша держава пенсію скидає на картку. У вас же Інтернет не працює. Як я карткою заплачу! — Нічого не знаю. Платіть або викладайте товар назад. — Ось прямо розбіглася. Я зі свого села приїхала саме за цими покупками! Були б вони у нас, не тяглася б я в вашу допотопну лавку. Бери долари! — Бабуся, а давайте я вам розміняю, — звернувся до бабусі хлопець, що стоїть за нею. — Спасибі, синку, виручив. Давай, міняй. — А за яким курсом міняти будемо? — По банківському, звичайно. Зараз у них на сайті уточнимо, — сказала бабулька і дістала смартфон. — Галка! Інтернет з’явився! — закричала з іншої каси Анька… Всі громадяни, що стояли в черзі, проводжали бабульку захопленим поглядом.

— Ти куди пропав? Чому на дзвінки не відповідав? — Накинулась дружина, як тільки Сергій зайшов додому. – Зарядка сіла. Був на побаченні, – відповів він Тетяні. — Яке ще побачення? З тебе пісок сиплеться! — Нічого не сиплеться. Подумаєш, сімдесят років, — пирхнув чоловік. — Стривай?! А це що тебе на щоці? Помада? — Раптом насторожилася Тетяна. — Ну я ж говорю, був на побаченні. А коли побачення, то й помада, — незворушно відповів він. — Скільки їй років?! – Тетяна починала закипати. — Тридцять п’ять. Танечко, ти не хвилюйся. Тобі це шкідливо. Ну, подумаєш, дівчинка поцілувала старого. У нас все було пристойно.

— Де ти її знайшов? – Пашка познайомив. — Який ще Пашка?! — Син твій. — Зра дники! Обидва! Мені навіть виrнати тебе з дому не можна, посміховиськом стану. — Чого це «зра дники»? І чому одразу «виrнати»? Павло мене зі своєю нареченою покликав знайомитись! Тетяна на хвилинку завмерла, осмислюючи сказане, потім знову пішла в атаку. — А чому він мене не покликав? – Бої ться. Ти ж якась запальна. Відразу наговорити можеш всякого. Характер у тебе різкий. — Нормальний у мене характер, не намовляй. Ну і як звати дівчинку? Вона тобі сподобалася?

— Світлана її звуть. Дуже сподобалася. Так що давай, починай ла яти мене всіма словами. І по сину пройдися кілька разів. Коротше виливай весь свій негатив. Щоб завтра в твоїх устах лише ласкаві слова залишилися. — Завтра… Ласкаві слова… А чому завтра? — Стрепенулась Тетяна. — Бо завтра вранці Паша приведе Світлану знайомитись з тобою. Тож виливай увесь свій негатив на мене. Щоб завтра вранці в тобі залишався лише позитив. — Перестань обмовляти мене, — пробурчала дружина. І раптом підскочила, — Господи! Завтра зранку! Чим я їх пригощатиму! — Ну, у твоїх кулінарних талантах я не сумніваюся…

Син Клавдії, одружившись вдруге, привіз дружину та падчерку, дванадцятирічну Люду, знайомитися з мамою. На початку липня. Повертаючись до міста після вихідних, вирішили залишити дівчинку на тиждень у селі. У понеділок вранці Клавдія сказала онуці: -Людо, сходи-но на колонку за водою. — Куди, куди, сходити? — Здивувалася дівчинка. — Баб Клав, у тебе ж на кухні кран є. — Кран є, а води у ньому немає. Сашко, слюсар, воду нам перекрив. Вентиль якийсь міняти треба. А в нього все немає. — Нікуди я не піду. З крана вода має текти. — Ну, тоді вмиватися тобі доведеться дощовою водою. Он, у бочці.

— Баб Клав, але там черв’яки. — Іншої води немає. — Гаразд, показуйте, де ваша колонка… Люда спершу принесла води вмитися, потім сходила за водою для приготування, потім за водою для… Коротше, загалом збігала разів шість. Потім спитала: — Де це слюсар живе? — А он, у тому будинку, — вказала Клавдія. — Гаразд, — сказала дівчинка, і з рішучим виглядом попрямувала до будинку слюсаря. Клава дивилася, як Люда про щось поговорила з дружиною Сашка, і попрямувала у бік поля. За двадцять хвилин, стривожена жінка вже бігала шукала внучку. Тут назустріч їй вирулив Сашка на тракторі, поруч сиділа Люда.

— Твоя шантажистка – терористка? — Запитав він Клавдію. — Моя. А що вона наробила? — Бігала перед комбайнами. Працювати не давала. Кричала: «Всі колеса проткну, якщо нам водопровід не полагодите!». Гвоздиком розмахувала. Ось, їду вам новий вентиль ставити. — Сашко раптом весело засміявся. — Таких ділових дітлахів людей десять-п’ятнадцять. За тиждень село не можна буде впізнати. Ну що, бандитко, хочеш трактором покерувати? — Ага! – радісно закивала Люда. — Ну їдьмо. Он туди, — вказав напрям Саша. Люду насилу відвезли до міста тридцятого серпня. Не хотіла їхати. Адже в неї тут стільки незакінчених справ. Але ж вчитися в школі теж треба…

Так сталося, що не пощастило мені з сусідами в будинку. Внизу мене живуть одні, що особливо відзначилися. Тільки вони не шумлять, жодного звукового дискомфорту не надають. Вони роблять щось rірше – nсують мені повітря. Може здатися, що вся річ у тому, що від сусідів до мене долинає запах смаженої картоплі чи риби. Але якби було так, це ще нічого. Можна відчинити вікна, все б вивітрилося. Але сусіди у мене незвичайні, вони купили самогонний апарат. Нині таких скрізь і всюди повно, навіть реклами на вулиці вивішують.

Вони здогадалися його купити, тепер кожні вихідні вони женуть самогон, а запах та випаровування сnирту піднімаються до мене. У мене вдома всі вихідні просто неможливо спокійно дихати, одразу починаєш n’яніти. Інші б мешканці тільки раділи б. Але річ у тому, що я взагалі не вживаю, мені навіть від запаху та виду погано стає, ось така непереносимість. Я вже намагалася вмикати свою витяжку на кухні, відчиняти всі вікна, розганяла повітря вентилятором.

Але нічого не допомагає, ніби в тумані ходжу кожни вихідни. Почала я скаржитися до місцевої адміністрації. Але мені казали, що сусіди жодних законів не порушують, тож право мають робити те, що роблять. А мене це все так набридло. Не знаю, куди подітися від цього всього. При тому, що найцікавіше, що ніхто, крім мене, з сусідів не скаржиться. Мабуть, їм просто приємно, що вони можуть так п’яніти безкоштовно. А мені такі загули на всі вихідні не потрібні. І як боротися з цими сусідами просто немає жодних ідей .