News 382 Media

Мої батьки завжди покладали великі надії на мене. Я вчилася на відмінно, тому мама думала, що попереду мене чекає блискуча кар’єра. Закінчивши школу, я вступила на психолога. Мама була в розпачі. Вона спробувала мене переконати в плані професії, але у неї не вийшло. Тоді мама сподівалася, що я хоча б багатенького чоловіка знайду… ну… це як дивитися. На моє 25-річчя батьки подарували мені стареньку машину – на що їм грошей вистачило. Я була дуже рада, адже машина свою головну функцію виконувала на відмінно. Одного разу я поверталася додому після практики і прямо посередині дороги машина заглохла.

Як би я не намагалася, вона не заводилася. Раптом радом зі мною зупинилася машина, з неї вийшов знайомий чоловік. Це був Максим, друг мого двоюрідного брата, якого я часто бачила з ним в дитинстві. Максим відвіз мене додому. По дорозі я дізналася, що він батько-одинак, у нього 2 дітей, дружина залишила їх з батьком і пішла. Якось вийшло, що ми з Максимом почали бачитися досить часто. Нам було шалено цікаво один з одним, хоч він і був старший за мене на 13 років. Наше місто відносно маленький, в ньому складно зберігати секрети; все рано чи пізно спливає.

Одного разу я повернулася додому, а мама плаче: — Я від тебе такого не очікувала. Як ти могла? Не для того ми тебе виростили! Він же старий для тебе, одумайся! Тоді я подзвонила Максу, все Йому розповіла, він сказав, що якщо я хочу, він може заїхати за мною. Після цього я відразу зібрала свої речі і вийшла з дому. Мама вслід кричала, щоб я більше не поверталася, що у неї більше немає дочки. З тих пір минуло кілька років. У мене вже є син від Максима, а дівчатка мене називають мамою. Знаєте, я з ним щаслива! Нещодавно мама захво ріла. Максим сам запропонував до неї поїхати. Увійшовши в будинок, я побачила маму з блідим обличчям. Як тільки я до неї підійшла, у неї потекли сльо зи. Вона почала просити вибачення за свою поведінку і слова, попросила привезти до неї дітей (не тільки сина) І сказала, що помилялася кілька років тому. лет назад.

Мама моя жінка з характером. Вона через багато що пройшла у своєму житті, але за весь час я не бачила сл із на її очах. Коли мені було десять, а братові вісім, нашого батька не стало через нещасний випадок на будівництві. Моя мама проста, сільська дівчина, яка мала дев’ять класів освіти, а отже – роботи в неї не було. А на своїх літніх батьків вона спертися не могла, адже їм теж була потрібна допомога та підтримка. Будь-хто б на місці моєї мами розгубився, але вона швидко знайшла вихід і влаштувалася на роботу. Спочатку вона підмітала двори, потім почала забиратися в квартирах заможних людей.

Пам’ятаю, що вона додому приходила дуже втомлена, але знаходила сили, щоб нам посміхнутися і перевірити домашнє завдання. Мама завдяки своїй старанності знайшла роботу краще, змогла нам освіту навіть забезпечити. Не передати словами, як я їй вдячна. У двадцять чотири я вийшла заміж і поїхала жити із чоловіком до Німеччини. Мама залишилася із братом. На жаль, роки тяжкої праці минули не без наслідків. У мами з віком з’явилися болячки. У Німеччині я знайшла хорошу роботу і надсилала гроші на мамине ліkування. Нещодавно брат одружився.

Ми з чоловіком не змогли через зайнятість приїхати на весілля. Пройшло після весілля три місяці, і мені зателефонувала мама. Я не одразу впізнала її голос. Ніколи в житті він не був таким тихим та немічним. -Ань, забери мене звідси. Коли на іншому боці слухавки почулися ри дання, я по-справжньому розгубилася. Моя залізна мати nлакала! -Мамо, що трапилося? Мама мені розповіла, що невістка з неї зну щається. Я не вдаватимуся в подробиці, але це просто ж ах. Найrірше те, що брат вдає, що нічого не помічає. Я вже не стала братові дзвонити, одразу купила квиток. Мені riдко мати справу з людиною, яка могла забути, скільки всього наша мама для нас зробила.

Ми з чоловіком цілих 10 років намагалися заваrітніти – але в нас нічого не виходило. Випробували абсолютно все – безрезультатно. У результаті залишився один варіант – уси новити дитину. Чоловік не був у захваті від ідеї, але сам чудово розумів, що інших способів виховати та передати своє кохання дитині у нас просто немає. Ми довго обирали дітей, і зійшлися на думці, що усино влюватимемо 5-річного хлопчика Ваню. Через кілька місяців, коли всі документи були готові, Іван опинився в нас удома. На щастя, із налагодженням контактів у нас проблем не виникло. Незабаром я відчула, що в мене виникли всі материнські почуття.

Я щиро любила Івана і ніколи не згадувала, що він мені не рідний. Ось тільки із чоловіком була інша історія. Він теж щиро намагався полюбити хлопчика, як сина, грав, гуляв, проводив із ним багато часу. Але я розуміла, що все це він робить через силу. Через півроку чоловік приголомшив мене своїм ультиматумом: або ми повертаємо дитину до дитя чого будинку, або розлу чення. Я промовчала, бо не могла вимовити жодного слова.

Наступного дня чоловік зрозумів, що я не наважусь віддати дитину до притулку, тому відвіз її сам – не попередивши мене. Я була в лю ті — накричала на чоловіка, і побігла до дитя чого будинку. Коли Іван побачив мене, він підбіг до мене, обійняв і сказала: -Мені сказали, що ти більше не повернешся. Але я знав, що ти прийдеш. А де тато? Він вдома? -Синку, нам потрібно буде поки пожити вдвох. Зараз поїдемо до магазину іграшок, і ти обереш те, що тобі сподобалося. Адже завтра тобі шість років! З того дня у нас з Іваном почалося нове життя. Буде багато труднощів – але ми впораємось з усіма.

Коли ми з Ванею лише познайомилися, йому вже тоді було тридцять сім, але він досі жив із мамою. Василина Ігорівна була незадоволена тим, що син знайшов собі дівчину. Спочатку вона старанно шукала в мені вади, щоб відмовити сина від стосунків зі мною, але так нічого й не знайшла. Зневірившись, все-таки дала згоду на наш шлюб. Але потім знаходила всякі нагоди, щоб одруження відкладати.

Одного разу відкладати більше стало неможливо, бо з’ясувалося, що я ваrітна. Ваня людина порядна, одразу мене заміж покликав. Свекруха від початку заявила, що допомагати нам не буде фінансово з весіллям, бо ми вже дорослі. Ресторан погодилася сплатити моя мама, а щоб покрити решту витрат, мені довелося взяти кредит. І ось залишився буквально тиждень до весілля, а Іван мені каже :

-Всі гроші, подаровані на весілля, покладемо на мій рахунок, мама наказала так зробити. Я здивувалася. -А до чого тут твоя мама? А як же кредит? Весілля ще не відбулося, а свекруха вже рахує наші гроші. Я не знаю, як переконати чоловіка в тому, що його мати до цих грошей не має стосунку і розпоряджатися ними теж не може. Мене ляkає те, що буде після весілля, якщо вже зараз Василина Ігорівна собі такі речі дозволяє і не соромиться.

Богдана я знала, можна сказати, з пелюшок. Наші батьки дружили, тому в дитинстві ми практично були нерозлучні. Коли ми були в 11 класі, Богдан запропонував мені зустрічатися. Я погодилася. Але через рік ми змушені були взяти перерву, оскільки мені потрібно було вчитися. Батьки були раді нашому союзу. З мамою Богдана у мене завжди були чудові стосунки. Вона завжди називала мене «дочкою». Коли ми вирішили грати весілля, батьки зібралися за сімейною вечерею, щоб обговорити необхідні деталі.

Засиділися до ночі, все вирішили, і Богдан під кінець відвіз моїх батьків додому. Свекри затрималися. Вони ще раз привітали мене з наступаючим днем і вручили мені путівку на курорт. Свекруха сказала, що мені треба відпочити та приготуватися до важкого дня церемонії. Звичайно, відпочинок мені не завадив би, ось тільки чому я не могла поїхати з Богданом?

Як би там не було, я не почала розпитувати батьків майбутнього чоловіка про це, а вирішила дочекатися самого Богдана, щоб усе обговорити. Можливо, він в курсі, і я засмучуюсь раніше часу. А якщо ні – то поїду я або з ним або взагалі відмовлюся від поїздки. Проте я вдячна своїм майбутнім свекрам за такий шикарний подарунок.

Коли бабусі не стало, ми отримали у спадок двокімнатну квартиру у центрі. Однак ми звикли жити в передмісті, тихо тут і спокійно, навіть не думали переїжджати. Тож вирішили, що квартиру здамо в оренду. Орендарі знайшлися швидко, багато хто відгукнувся на оголошення. Ми погодилися надати житло дівчині, яка зателефонувала третьою. Її влаштували наші умови та розмір плати. Ми не хотіли їй докучати візитами, тому переклади здійснювали дистанційно. Але через півроку нам зателефонувала сусідка і почала скаржитися, що з нашої квартири постійно вночі шум, мовляв, там постійно якісь гучні вечірки.

Коли ми відвідали квартиру, знайшли її не в кращому стані. Дівчину після цього ми виселили. Після цього знову оголошення виставили. На нього відгукнулася молода пара. Вони нам одразу сподобалися. Мишко та Маша були студентами, поєднували навчання та роботу, приїхали з області. Грошей вони мали небагато, але виглядали вони дуже акуратно, залишаючи хороше враження. Після того, як вони оселилися у нашій квартирі, скарги від сусідів припинилися. За кілька місяців несподівано зателефонував Михайло. -У спальні потрібний ремонт.

-Так, але в нас зараз немає грошей. -Я не в цьому сенсі. У нас на роботі залишилися позбавлення будівельних матеріалів, начальство дозволило нам їх забрати, винагородили нас за старання. Чи можна ми зробимо ремонт? Згоду ми дали. Коли після ремонту прийшли, щоб оглянути квартиру, вона просто перетворилася, виглядала тепер дуже акуратно. А за кілька місяців зателефонував Михайло і сказав, що вони з’їжджають. Мій чоловік їхав забирати ключі у поганому настрої. Він думав, що вони вимагатимуть гроші за ремонт. Проте все зовсім по-іншому вийшло. -І скільки ми вам винні? -Ви нічого не винні, ми ж ремонт для себе робили, адже хотіли там жити. Ось лише батьки нам квартиру подарували. Всім бажаю таких добрих орендарів!

Поліна завжди мріяла про велику та дружну родину. Вона завжди в дитинстві уявляла, як у неї буде багато дітей та люблячий чоловік. Вийшла вона заміж досить рано, у 19 років. Тоді вона одразу заваrітніла. чоловік, дізнавшись про це, вчинив сkандал. Він стверджував, що треба спочатку збудувати своє життя. Поліні не хотілося йти на цей крок, але в результаті вона все одно позба вилася дитини, піддавшись вмовлянням чоловіка.

Вже за чотири роки у них у житті все влаштувалося, взяли квартиру в іпотеку, стали стабільно заробляти. Тоді чоловік сам заговорив про те, що треба завести дитину. Вони намагалися, але їхні старання не мали успіху. У результаті вони сходили до ліkарів та з’ясувалося, що Поліна не може мати дітей. Ось тоді Поліна багато nлакала і вважала, що це покарання за те, що вона занаnастила безневинну дуաу.

Чоловік після цих новин заявив, що він не збирається з нею жити, адже вона не може наро дити спадкоємця. Він зібрав свої речі та пішов. Поліна довго після цього стра ждала, їй здавалося, що життя тепер скінчилося. Але через тиждень після цього вона гуляла в парку і відчула нездужання, її сильно почало ну дити. Задньою думкою вона про все здогадалася, коли прийшла додому і зробила тест на ваrітність. І він виявився позитивним. Поліна вирішила не розповідати про це колишньому чоловікові та виховувати дитину сама.

Якось у невелике містечко приїхав полковник зі своєю дружиною. Чутки про нього одразу поповзли. Місто маленьке, обговорювати нічого, а тут нова родина, та ще й глава сімейства такий симпатичний. З ним у частині працювала якась Світлана. Вона була в розлу ченні і готова до нових пригод. Подруги казали, щоб вона дарма на полковника час не витрачала, все ж таки він чоловік одружений, такі люди дуже вірні. Але Світланe дружина полковника анітрохи не бентежила, вона не вважала її конкуренткою. Тому що у них маленькі діти, дружина те й робить, що з дітьми порається, на чоловіка уваги не звертає. Ось у цей момент Світлана вирішила отримати свого полковника.

Почала в гості запрошувати, столи йому накривати, чарочку підставляти. Постійно захоплювалася його досягненнями, з великими очима слухала його героїчні оповідання. Так полковник звик до Світлани, адже з нею все було інакше. Вона і готує чудово та смачно, а у дружини все часу немає. Світлана приголубить, вислухає, а дружина тільки змусить з дітьми сидіти. У Світлани навіть голос дуже відрізнявся, був таким ніжним і приємним, хоч заслухайся. А дружина постійно репетує, аж у вухах дзвенить. Місто було маленьке, так що чутки про те, що чоловік зра джує до дружини швидко дійшли.

Вона не стала церемонитися, забрала дітей та поїхала назад у велику квартиру у столиці. Світлану здивувало, чому дружина забрала дорогу машину полковника. І тут він їй усе пояснив. Виявляється, машина дружині належить, велика квартира в столиці теж їй залишається, бо з нею діти. Більше того, половина зарплати полковника тепер йтиме на аліменти, а його звання – це взагалі заслуга тестя. Зрозуміла Світлана, що дуже невигідно вона полковника в себе закохала. Але зробила все, що змогла. До останнього викачувала з нього гроші, що залишилися, зробила ремонт собі в квартирі, з’їздила на море, а потім kинула його.

Надія була дівчиною дуже… своєрідною. Вона була на голову вищою за всіх чоловіків у селі, сил у неї теж було більше, ніж у багатьох. Надя могла і на полі попрацювати, і воду з колодязя принести, і мамі допомогти з чоловічою роботою по дому, адже батька в неї не було, і дівчина змалку звикла дбати і про себе, і свою родину. Кавалерів, зі зрозумілих причин, у Наді було небагато. Багато хто навіть не думав, що колись дівчина вийде заміж. Якось подруга Наді запросила її на своє весілля як подружку нареченої. Надя не хотіла туди йти, але мати наполягла на тому, щоб дочка трохи розвіялася, вийшла в люди. На весіллі була жива музика.

Надя помітила одного з оркестра, бас-гітариста, але вона й не сподівалася, що той зверне на неї увагу, адже, будемо чесні, жіночністю від Наді й не пахло. Минуло два дні після весілля, до Наді постукали. Мати підійшла до дверей: — Хто там? — Запитала вона. — Свати, — відповіли з-за дверей, — відчиніть швидше! Надя була єдиною дитиною, тож мати дуже здивувалася таким гостям. Побачивши, хто до неї прийшов свататися, Надя здивувалася. Ні, то був не бас-гітарист, а барабанщик, низенький, худенький хлопець, Іван. За порадою матері Надя погодилася вийти за Івана, адже вона й сама розуміла, що за нею черги не вишиковуються. Весілля пройшло в будинку Наді, в колі лише найближчих людей.

У Івана з рідних були тільки мати та сестра, тож гостей було не дуже багато. Після цього в селі всі шушукалися і сміялися над парою, адже Іван і Надя виглядали дуже смішно разом: висока широкоплеча дівчина та худенький Іван. Коли у молодих народився синочок, Надя стала гарнішою. Вона стала м’якшою і жіночнішою, і всі почали їй заздрити, мовляв, Іван такий гарний чоловік: і будинок збудував з нуля, і дружина поряд з ним погарнішала. Нещодавно Іван та Надя відсвяткували діамантове весілля. З віком Надя стала майже одного зросту з чоловіком. На святі вона сказала, що спочатку вона щоночі плакала через слова і глузування односельців, але зараз розуміє, що чоловіка кращі за її Івана, немає на світі.

Коли ми з Пашею тільки одружилися, я йому одразу сказала, що на дітей йому доведеться чекати ще довго, адже я дуже боя лася ваrітності. І не полоrів я боя лася, а всіх 9 місяців ваrітності. Паша лише сміявся, говорив, що я з часом передумаю, а я була впевнена, що як мінімум найближчі 5 років цього не бути. Коли наші друзі у нас питали, коли чекати на поповнення, Паша сміявся, говорив, мовляв, з такими темпами швидше він заваrітніє, ніж я.

З грудня минулого року в мене почалися затримки. Я думала, це через ст рес на роботі, адже ми підбивали підсумки року, але одного разу я знепритомніла, і мене госnіталізували. Я пам’ятаю, розплющила очі, поруч сидів задоволений чоловік, а ліkар мене привітав: — Через 8 місяців ви станете мамою, мої вітання. — Може, ви помилились? Може, в мене глисти?

— Я не розуміла, що відбувається і вигадувала реальність сама. — Ну, які ж глисти? Це маленький чоловічок, йому вже місяць. Коли ми залишилися з Пашею самі, я почала кидати в нього предмети, а він сміявся і казав, що це не він, а Святий Дух. Позбу тися дитини ми не могли, тому що я спочатку була проти самого факту пер еривання ваrітності. Зараз я згадую свою поведінку зі сміхом, але тоді мені здавалося, що моє безтурботне життя закінчилося.