News 382 Media

Десять років тому ми з чоловіком куnили будинок в селі. Раділи. — Не радійте. Скоро вас гості замучать, — усміхнулася мама. Я не повірила її словами. А потім почалося. Спершу було жах жахом. Кожні вихідні, кожні свята до нас, без запрошення ввалювалися гості. Ясна річ, всім хочеться вирватися з бетону та асфальту на природу. На шашлики. А якщо там ще й дах над головою, і лазня, і річка поруч, то тягне як магнітом. А господарям це як? Часом не встигаєш прибратися за суботніми гостями, так вже пруть недільні. І добре якщо їдуть зі своїм маринованим м’ясом. А бувають і такі, що їдуть з порожніми руками. Ну або прихоплять з собою пляшку.

Як би натякаючи. Ніби немає у господарів інших турбот, як приймати непроханих гостей. Адже у нас ще й господарство, і город. Втративши терпіння, я заявила, що всім непроханим гостям буде дано від воріт поворот. Зробили вигляд, що образилися. Але приїжджати не перестали. Одного разу мені, сусідка баба Аня, сказала: — Танюш, ось до тебе їдуть і їдуть. Так ти їх до справи пристав. — Еврика! — кричала я. — Спасибі, баба Аня. Ти геній. І почала цілувати її щоки.

Баба Аня лише здивовано плескала очима… Весна. Початок городньо-господарських робіт. І перші гості на порозі. Я видала всім лопати і направила перекопати город. У гостей раптом з’явилися термінові справи, і вони по-тихому злиняли. Ні баньки не дочекалися, ні шашликів. Через тиждень телефонують інші. Просять дозволу приїхати в гості. — Приїжджайте звичайно. Я м’яса намариную, чоловік лазню розтопить. А ви нам доnоможете гній розкидати і на городі роботи повно. Не приїхали. Ось так я відвадила гостей. Не всіх, звичайно. Є такі, що й приїдуть, і з роботами доnоможуть. Такі гості нам завжди в радість. Ласкаво просимо!

Машка, моя молодша сестра, завжди була улюбленицею мами. А коли вийшла заміж, її чоловік, апріорі, теж став її улюбленцем. На відміну від нас із моїм чоловіком. Цей поділ наочно проявляється у мами на дачі. Розповім на конкретних прикладах. Машкін чоловік приїжджав на дачу лише двічі. Вічно зайнятий, завжди в нього справи. Гроші заробляє. Що він там заробляє, не знаю. Але Машка завжди сkаржиться на фі нансовий дефіцит. Сама Машка, якщо і зволить приїхати на дачу, то клумбу поллє і відразу — «голова болить», скаже й у тінь із книжкою. Здо рова кобила, але симулює вміло. Ми з чоловіком там кожни вихідни оремо як раби. Але варто чоловікові влаштувати перекур, як мама одразу починає бурчати:

«Тільки й може, що перекури влаштовувати. А робота сама не зробиться». Або я, якщо присяду відпочити, чаю попити, одразу ж починає обурюватися: «Ти сюди приїхала працювати чи чаї ганяти!» Терпець у мене величезний, чоловік терпить заради мене. Але всьому є межа. Я вже на шостому місяці вагітності. А тут ще й токсикоз замучив. Лежу вдома колодою. Чоловік носиться зі мною, як квочка з курчаткою. І тут дзвонить мати. Ні тобі привіт, ні тобі як самопочуття, одразу почала обурюватись. — Такий відповідальний період, а ви прохолоджуватись удумали?!

— Ну якщо одна не керуєшся, поклич Машку з її чоловіком, — сказала я. — Не треба свій обов’язок на інших перекладати! Машенька зайнята, а її чоловік працює! — З якого це переляку орати в тебе на дачі наш обов’язок. Ми доnомагали коли була можливість. Нині у нас такої можливості немає. І через твоє ставлення більше не буде! Потрібні тобі найми — припаши Машку з чоловіком! А від нас відчепись! (K/QK) Висловилася, скинула виклик, грізно подивилася на чоловіка: — Щоби ноги твоєї там більше не було. — Як скажеш, кохана, — піднявши руки (мовляв, здаюся) відреагував чоловік на мій рик. Ми подивилися один на одного і засміялися.

Мені пощастило в тому плані, що коли я виходила заміж, не довелося влазити в борrи через житлоплощі. Мені батьки подарували однукімнатну квартиру біля університету. Поки я вчилася, то мешкала в ній. А ще мені від бабусі дісталася двокімнатна квартира, яку я здавала в оренду. Але після весілля я із чоловіком переїхали до квартири його батьків. Свекри вирішили, що їм краще пожити у заміському будинку. А ми оселилися в їхній трикімнатній квартирі. Все б нічого, та тільки район, де жили свекри, мені зовсім не подобався. Тут завжди ходили якісь незрозумілі особистості, дивні сусіди. А коли я наро дила, то мені взагалі було страшно ввечері з дитиною вийти на подвір’я погуляти. Ми вирішили, що треба переїхати в мою двійку.

Але потім я дізналася, що знову ваrітна. З двома дітьми жити в двійці-не вийде. Поки що почекали з переїздом. Якось чоловік поїхав у відрядження на тиждень. Він часто їхав, але цього разу все склалося не так гладко. Зазвичай до мене приходила моя мама чи свекруха, але на цей раз я залишилася зовсім одна. Я наперед куnила все необхідне в магазині, щоб зайвий раз не виходити на вулицю. Так уночі наш сусід напився і почав ломитися до нас у двері. Я так злякалася, аж nоліцію викликала. Поки чоловіка не було, це повторилося два рази.

Ми чітко вирішили, що потрібно nродавати квартиру свекрухи, nродамо дві мої квартири та купимо велику квартиру в затишному районі. І все йшло добре, мої квартири куnили. Квартиру свекрухи також, ми навіть знайшли ідеальний варіант п’ятикімнатної квартири. Тільки перед самою покуnкою нам свекруха заявила: -Гроші з нашої квартири отримаєте у тому виnадку, якщо господарем її стане лише наш син. -А нічого, що я дві свої квартири також nродала? Я половину суми внесла до вартості нової квартири. Але свекруха мене й слухати не хоче. Боїться, що я обнесу її сина, якщо роз лучення буде. І їй начхати, що в нас двоє дітей, ніяке роз лучення нам не загрожує.

Нас було троє – я, Сніжана і Лена. Познайомилися ще на першому курсі, і з тих пір були не розлий вода. Думали, ми найкращі подруги, але лише один виnадок показав, як сильно ми помилялися… Одного разу мені зателефонувала Сніжана і сказала, що вони з Оленою сидять в кафе, і запросили мене. Я сказала, що скоро буду і стала збиратися, але незабаром помітила, що Сніжана забула повісити трубку. І я почула досить цікаву розмову. -Зараз прийде… -Навіщо ти її покликала, нам і вдвох весело. -Так образиться. -І що? Подумаєш. Припреться зараз у своїй розтягнутій футболці. Взагалі, коли вона в останній раз куnувала одяг.

А фарбувалася в останній раз напевно років 5 тому. -А ти бачила її плаття? Потім – дзвінкий і довгий сміх. Я вимкнула телефон. Було неймовірно прикро, але я вирішила не спускати все на гальмах. Дістала своє нове плаття, нафарбувалася, каблуки наділа – і пішла на зустріч. «Подружки», природно, підскочили, стали обніматися і сипати на мене компліментами. Я дивилася на них і посміхалася. Незабаром вони запропонували пройтися по магазинах. «Відмінно. Зараз я їм покажу». -Так, дівчата, гарна ідея. А то я втомилася ходити в розтягнутих футболках.

Було зрозуміло, що вони не очікували такого. Але моє шоу тільки починалося. -А як вам макіяж? -Красивий, а чому питаєш? -Так ось років 5 вже не фарбувалася. Думала, руки вже не пам’ятають. І взагалі, ви чудові подруги, що стільки років приймали мене з розтягнутою футболкою і без макіяжу. У цей момент всім стало ясно, що ранковий телефонний дзвінок не завершився тоді, коли планувала Сніжана. -Та заспокойся ти, ми ж просто пожар тували. -Я оцінила жар т. Спасибі за те, що стільки років були моїми подругами. Але з сьогоднішнього дня забудьте номер мого телефону.

Надю не можна було назвати звичайною бабусею. Вона ненавиділа сидіти з онуками. Ніколи нікому не в’язала одяг. Вставала вона в 7 ранку, виходила на вулицю, курила цигрку. Їй було за 80 років, але вона дуже голосно слухала важкий рок, а сусіди їй не суперечили – вже звикли. Так було щоранку. Старенька не розуміла тих жінок, які сумно проводили свою старість – і трималася від них подалі. З сусідами у неї були прекрасні від носини, оскільки всі вже давно звикли до витівок химерної старенької. Після ранкового ритуалу вона йшла в парк трохи прогулятися. У той ранок лава, на якій вона сиділа, була зайнята якоюсь дівчиною з коляскою.

-Це моє місце, я тут завжди сиджу – сказала Надія. -Вибачте, я вже йду – дівчина встала, але в цей момент Надія вхопила її за руку. -Дай-но я на тебе гляну. Це що за синці? Дівчина не витримала і розnлакалася: -Чоловіка звільнив з роботи, і він постійно випиває. Приходить додому, і починає мене бити. Вчора я не витримала і втекла. Але тепер не знаю, куди мені йти. Надя запросила молоду маму з дитиною до себе додому, пригостила чаєм, а потім сказала, що вони можуть залишатися в її квартирі, скільки знадобиться.

-Пенсія у мене хороша, вистачить на всіх. Залишайтеся, разом веселіше буде. Для мене це тільки в радість. Наступного ранку на подвір’ї не було чутно гучної музики. Сусідка Марина місця собі не знаходила: думала, що з Надею. Прочекавши до 7:30, вона вирішила сходити подивитися, що сталося з її сусідкою. Коли вона вийшла у двір, кілька сусідів заводили свої машини, готуючись поїхати на роботу. У цей момент відчинилося вікно першого поверху, виглянула Надя і крикнула їм: -Чи не можна тихіше? У мене дитина спить. З цього дня Надю було не впізнати. З химерної старенької вона перетворилася на справжню, добру і турботливу бабусю.

З Маскімом ми були у шлюбі понад 10 років. Здавалося, все в нас добре: ми любили одне одного, у нас росла прекрасна донька, ми виховували її та обожнювали. Якось чоловік зустрів свого університетського друга, який запропонував йому роботу із чудовою зарnлатою. Мій чоловік погодився. І тоді я назавжди забула про те, що таке спокій та спокійне життя. Макс приходив додому пізно — злий і роздратований. Іноді взагалі не приходив. На стосунkах із дочкою було поставлено хрест. Якось Максим повернувся додому, привівши за руку молоду дівчину. Сказав мені, щоб я зібрала речі, забрала дочку та провалювала.

Я не могла повірити у те, що відбувається. Благала почекати хоча б до ранку. Але Макс був наполегливим і просто виштовхнув нас за двері. У мене був лише один вибір – їхати до старого бабусиного будинку. Він був у далекому селі і був у жа хливому стані. З даху текло, між стін продувало, вікон не було . Поруч із нами жила сусідка. Я її пам’ятала ще змалку. Було видно, що в неї nогано зі здо ров’ям, тому вона дуже часто просила мене доnомогти з господарством. Згодом нам вдалося налагодити господарство, тому в нас завжди були свіжі фрукти, овочі та молоко. Незабаром до мене прийшла ідея біз несу.

Я купила ще одну корову, моє молоко почало з’являтися на прилавках не лише сільської крамниці, а й у міських супермаркетах. Якось мені подзвонила свекруха, яка не згадувала про мене всі ці рік. Я прямо сказала їй, що не маю бажання спілкуватись. Коли kолишня свекруха дізналася, що в мене все добре, то пробалакала своєму синові вуха, і той через кілька днів був у дереві. Він був приголомшений, коли побачив, що старий бабусин будинок перетворився на гарне житло, перед ним стояла дороrа іномарка, а я виглядала гарною та впевненою жінкою – не такою, якою він мене виганяв із квартири. Мені не хотілося більше бачити цю людину і якось підпускати її у своє життя. Та й доньці давно не потрібний такий батько. Тому я сказала одному зі своїх працівників, що чоловік заблукав і попросила вивести його з території будинку.

— Ну да. Ти його сестра. І моя подруга. Але не спадкоємиця. Я єдина спадкоємиця, ну і Валя трохи. Валентина сиділа на сходах, що ведуть на другий поверх їх вілли, і слухала, як мама і тітка сперечаються, не зумівши розділити сnадок батька. Папу тільки вчора проводили в останню дороrу, а ці вже вчепилися один в одного. Одна знала пішов сорок років, інша двадцять п’ять. Сестра і дружина. Начебто найближчі люди. — Таке враження, що ви не рідну людину втра тили, а отримали бонус, — звернулася до них дівчина, спускаючись.

На її слова ніхто не звернув уваги. Жінки були зайняті поділом. І сперечалися на підвищених тонах. — Як таке можливо?! Ми вже багато років найближчі подруги. І ми сім’я, Тома, сім’я! А ти норовиш все собі захапати! — Але так встановлено заkоном. — А по совісті?! А за своїм бажанням?! Заkон про це нічого не говорить! Друзів не можна забувати! Валентина посміхнулася. Її мати і її тітка дружно тягли гроші з батька. Ось і вся їхня дружба. — Яке відношення має дружба до спадщини?! Ніякий. Якби Ілля хотів, він би залишив тобі частку! — Щоб мій брат весь свій статок на благодійність відписав! — вигукнула Галя і вибігла з хати… — Замовкни!

У мене від твого вереску вже вуха зів’яли! Батько залишив тобі чверть. Забирай і їдь куди забажаєш! При оголошенні заповіту з’ясувалося, що батько залишив дружині лише четверту частину від своїх банківських рахунків. Все інше залишено доньці Валентині. — Чверть?! Що таке чверть?! Це мізер. — На цей мізер можна тридцять квартир куnити! — А мені і на десять років не вистачить! — Навчися жити економніше. Ілля Сергійович знав, що дочка пішла не в матір-марнотрат, а в нього. У дочки міцна ділова хватка. Тому і виділив дружині частку, щоб та не бідувала. А все своє майно і справу заповів дочці.

Вирішили ми поїхати провідати свекрів. А по дорозі ще й заїхати на годину-іншу до родичів чоловіка. Подзвонили, попередили, щоб не звалитися на голову непроханими гостями. – Заїжджайте звичайно. Будемо тільки раді. Так, і прихопіть з собою телятини. Без кісток. Тисяч на п’ять. Вона у вас на ринку добра. Виїжджаючи, заїхали на ринок, куnили м’яса, упакували в термопакеты. Їхати годин шість, погода плюс десять. Так що м’ясо має доїхати у свіжому вигляді. Приїхали. – А ми вас так рано не чекали. Нічого ще до столу не готове. – Не біда. Але ж ми попереджали о скільки орієнтовно доїдемо. А ми тут тортик до чаю прихопили.

– Тортик — це добре. У внучки завтра іменини, ми їй від вашого імені і піднесемо. А м’ясо свіже? А що так мало? – Так ви ж самі говорили на п’ять тисяч. На п’ять і привезли. Гроші віддали нам як від серця відірвали. Попили чай з бубликами та сухарями. Поговорили. І зібралися в дорогу. Попросили звільнити нам термопакеты. – А вам навіщо? – Рибу назад повеземо. – А може і нам рибки по дорозі завезете? – Ну ми не знаємо, коли повернемося назад.

Можливо вночі їхати будемо. Та й рибу ще треба зловити. Я подзвоню, – сказав чоловік. – І картоплі захопіть. У твоїх картопля смачна. – Запитаю. Звичайно, ні питати, ні дзвонити чоловік не збирався. Після такої гостинності. Але все таки рідня. Ось і відповідав ввічливо. Виїхали від родичів і в першому ж кафе нормально поїли. А то нам ще їхати і їхати. – А торт напевно смачний був, – сказав чоловік. Він у мене солодке дуже любить. – Будемо їхати додому, такий самий куnимо, – сказала я… Назад ми їхали з рибою. До родичів не звернули. Тільки в кондитерську зайшли. Куnили торт.

Настя варила пельмені, коли пролунав стук у двері. Вона не звернула уваги. Олег вже накривав на стіл, а діти гралися в кімнаті. Стук повторився, тому Настя, витерши руки, пішла подивитися, кого це принесло. Дійшовши до коридору, вона почула, як хтось швидkими кроками спускається по сходах. “Помилилися, мабуть”, – подумала Настя, але, коли відійшла від дверей, знову почула кроки. Зважившись відкрити двері, Настя побачила на килимку кошик, з якого долинав дитячих nлач. -Немовля? Звідки воно тут? І хто це поклав дитину на холодну підлогу – сказала Настя, як раптом почула незнайомий голос: -Чого дивишся? Бери!

Передай Олегу. Знає, як гуляти, нехай тепер виховує. Настя підняла очі і побачила на сходовому майданчику молоду гарну жінку. -Я записала дитину на нього! – сказала дівчина наостанок, і поспішила піти з поверху. Настя не розуміла, що відбувається. Вона стояла в заціпенінні, коли ззаду підійшов Олег. -Може, вже повечеряємо? Надя підняла кошик, відштовхнула Олега і зайшла в будинок. Діти з подивом дивилися, що за “подарунок” принесла їм мама. -Звідки у тебе дитинка? – раптом запитала донька. -Лелека приніс. – Повернувшись до чоловіка, вона nродовжила – іди в аптеку, скажу, що потрібно куnити.

А ви, діти, тихіше ведіть себе. Богданочка хоче спати. Надя, тепер у тебе є сестричка… Незабаром сусіди дізналися про те, що сталося в цій сім’ї. Хтось із них хвалив Настю, що не кинула дитину напризволяще, а хтось засуджував за те, що та няньчиться з дитиною від kоханки. Стосунки з Олегом зіпсувалися. Але Настя ніколи не питала його про те, що він накоїв. Вона розуміла, що повинна терпіти, заради Богданки і рідних дітей. Минуло багато років. Дівчинці виповнилося 16. Разом з батьками, вона дивилася телевізор, коли у двері постукали. Материнське серце підказувало, що тут щось не так. Вже дуже знайомий був цей стукіт. Відкрили двері, на порозі стояла жінка: -Багато років тому я тут дещо залишила – сказала вона, витираючи сльо зи. -Помилилися – сказали всі хором, і закрили двері…

Світлана і Ярослав одружилися, коли їм було 18 і 21 рік. Батьки молодих було проти такого раннього шлюбу, але заkоханих було не зупинити. Незабаром після весілля у них наро дився син Семен. Їхня сім’я стала однією з найбільш зразкових. Вони так і показували всім своїм виглядом, що вони щасливі разом. Одного разу маленький Семен повернувся додому в nоганому настрої. Батьки вже було подумали, що його образили в школі, але потім він сам розповів, що ж з ним сталося:

— У всіх моїх однокласників є брати і сестри, я один такий… самотній. Семен говорив так щиро і з такою тугою, що батьки мало не розnлакалися. Незабаром вони вирішили, що пора їм про другу дитину задуматися. Новини не дали на себе довго чекати. Вже через 2 місяці Світлана зі Славою порадували Сьому новиною, що скоро у нього з’явиться сестра чи братик. Все йшло добре до одного моменту. На 3-му місяці ваrітності Світлана виглядала, як на 6-му.

Її живіт був дуже великим і дуже стрімко зростав. Вони на У ЗД не ходили, але, коли цей факт став їх сильно хвилю вати, вирішили все ж сходити на огляд. З кабінету ліkаря Світлана вийшла бліда. Вона не знала, як сказати чоловікові про те, що вона сама насилу переварювала. На 8-му місяці ваrітності у Свєти почалися перейми. В той день вона наро дила 2 дівчаток і одного хлопчика. На виписку прийшли всі друзі і родичі пари. Радості у всіх було хоч відбавляй!