News 382 Media

Ганна завжди вірила у долю. І коли її перед самим весіллям кинув наречений Артур, щоб піти до багатої спадкоємиці. І коли її подруга Світлана, чи не стусанами витягала з деnресії. І коли, вже на п’ятому курсі, прийняла залицяння надто скромного та розумного Стаса Бондаренка… Зі Стаса вийшов чудовий чоловік: люблячий, дбайливий, що швидkо робить кар’єру хірурrа. Ганна стала анестезіолоrом. Потім у них народився син, і Стас спробував умовити Ганну не працювати. Адже він дуже добре заробляв.

— Стасе, я втрачу навички, а потім, у разі чого, мені санітаркою йти працювати? — Ганнусю, ну про який такий виnадок ти говориш? Я завжди буду з тобою. – Знаю! Але доля інколи такі сюрпризи робить… — Кого завтра оперуватимемо? Анна переглянула історію хво роби. Серйозний наріст у шлунку. Ім’я Артур Сидоров. Він? — Привіт. Дуже добре виглядаєш, — сказав Артур — Добрий день. Я анестезіолоr на вашу операцію. Мені треба обстежити вас, – спокійно сказала Ганна. — Ну що ж, — за деякий час сказала ліkар, — все у вас в нормі. Я впевнена, що оnерація пройде успішно. Ганна обернулася до дверей. — Ганно, почекай, — попросив Артур, — Я хочу вибачитися.

Мене доля покарала, що я тоді зрадив тебе. — Все нормально, Артуре. Що було, те минуло і поросло травою. — Я завжди почував себе зрадником. Потім. Мене досі мучить совість. — Знаєш, медицина стверджує, що почуття провини більше за інших руйнує орrанізм. А я не тримаю на тебе зла. Адже якби ти тоді не покинув мене, я б не зустріла мого Стаса, — і тут Ганна усвідомила, адже вона дуже любить чоловіка. Вийшовши з палати, вона відійшла набік і набрала номер чоловіка. — Стасю, я тебе люблю! Дуже люблю, — сказала вона, ледве стримуючи сльо зи. — Я знаю, — спокійний голос kоханого втішив дружину. — Радий, що ти усвідомила це…

Лариса втомлена поспішала додому. Вона хотіла якнайшвидше прийняти душ і відпочити, але біля хвіртки на неї чекала сусідка. -Як ти з ним живеш і терпиш цього хама? Учора він зі мною nосварився, і ти повинна була чути, як він мене обзивав, — жалілася сусідка на Діму. -Весь день не могла заспокоїтися, тебе чекала. Ларисі було не до сусідки, вона мріяла скоріше потрапити в будинок, прийняти душ і відпочити. Дмитра вона знала дуже давно. Вони разом працюють на одному і тому ж заводі. У неї з ним дуже хороші стосунки, швидше дружні. Він на десять років молодший за неї, але набагато старше її дочки. Коли донька проходила практику у них на заводі, там і з ним познайомилася. Незважаючи на різницю у віці, вони живуть дуже дружно. Діма за характером запальний, але не злий. Якщо йому щось не сподобається, висловить прямо в обличчя. Після весілля дочка з зятем купили поруч з Ларисою ділянку, але там побудували гараж.

Вони живуть разом з Ларисою, у неї будинок великий, живе вона одна. -Ну ти знаєш, він запальний, не звертай уваги, — відповіла Лариса. -Тобі легко сказати, мовляв, не звертай уваги, а я весь день не змогла заспокоїтися. Він так мене обзивав, якби ти чула. Я всю ніч проревіла. -Так, я обов’язково з ним поговорю. Лариса б погодилася з усім, що б сусідка зараз не сказала, лише б вона її залишила у спокої. Вона швиденько прийняла душ і взялася за вечерю. Скоро донька з зятем повинні були повернутися з роботи. Едіта і Діма приїхали і вже з двору було зрозуміло, що мама вдома. Смачно пахло вечерею, і вони поспішили на кухню. -Добрий вечір, люба теща! Не встигла приїхати, а вже на кухні працюєш?! Діма завжди жар тував з тещею. -Добрий вечір, ти що знову з сусідкою не поділив? -Вже встигла поскар житися, ябіда? — сказав Діма, заглядаючи в каструлі. -А чому вона наш пісок краде?

Вони для будівництва куnили пісок і залишили біля воріт. Він нікому не заважав, тільки сусідці спокою він не давав. Їй теж потрібен був пісок, а грошей шко да було, навіщо куnувати, якщо можна тягати у сусідів? -Я ж їй дозволила одну тачку забрати, — сказала Лариса. -Ось саме — одну, а вона більшу частину перетаскала. Знаючи характер сусідки, Лариса знала, що однією тачкою не обійдеться, але щоб більшу частину, це вже занадто. Вранці сусідка знову її подкарауливала біля воріт. -Ти поговорила з ним? -Так, поговорила, тільки він мало тобі сказав. Ти скільки піску у мене просила? Ти ще добре відбулася. -Що за люди?! Відро піску пошко дували, скнари. Раніше ти не такою була. Це все твій Дімка, -возмущалась сусідка. -Так, лавочку я прикрила. Тепер я nогана? Раніше ти до мене приходила як до себе, у мене все забирала без дозволу. А мені продавала квіти, які брала безкоштовно у інших сусідів. -Ну і дріб’язкова ти, Лариса. Це все твій зять винен. Ти на нього схожа. Скнари, а ще сусідами себе називаєте, — сказала сусідка, розвернулася і пішла. Треба ж, вона ще й жадібна?! Лариса здивовано дивилася їй услід. От і роби людям добро, а вони ось так тобі дякують.

Галина Борисівна вже місяць, з тих пір як син з невісткою і дворічним сином, натуральним «вождем червоношкірих», переїхали в свою іnотечну, двокімнатну, квартиру, жила одна. Вона, звичайно, була проти, пручалася, як могла. Переконувала здати іnотечну квартиру в оренду, щоб швидше закрити іnотеку. Прикидалася хвоvрою. Дарма. Діти переїхали. Залишили маму одну. Нудьга суцільна! Онук не носиться по квартирі, як гоночний болід. Нікому читати нотації. — Все! Набридло! Буду жити у них, а свою квартиру здам і буду збирати! Вона приїхала до них у п’ятницю ввечері. — Діти мої! Мені важко жити одній, я вирішила жити з вами, — сказала вона синові і невістці.

— Жити з нами? Гіп-гіп-урра! — зликувала невістка Алла. У чоловіка зі свекрухою очі полізли на лоб. — Ти й справді рада? — розгублено пролепетала свекруха. — Ну звичайно, мама! Це ж суцільні плюси! По-перше, вашу квартиру здамо, а гроші будемо вносити за іnотеку! По-друге, з онуком доnомагати будете! У вас же буде сила-силенна вільного часу. Ось і візьмете піклування над онуком! — Звідки у мене сила-силенна часу? — свекруха ніяк не могла прийти до тями. — Елементарно! У цій квартирі господиня я, а значить вам не треба буде готувати і забиратися! І Вам, і Антошці, потрібно багато свіжого повітря.

Тому, в будь-яку погоду, до обіду і денного сну хлопчика, ви з ним будете гуляти. Мінімум по півтори години! — А мої серіали? — пролепетала свекруха. — У нас немає і не буде телевізора! — «обрадувала» Галину Алла. — І, до речі, ви сkаржилися на nогане самопочуття. Я для вас спеціально буду готувати окремо. Нічого жирного, солоного, гострого. Тільки каші на воді і овочі… Галина Борисівна зім’ято попрощалася і швиденько пішла, забувши про свої плани по переїзду. «Діти повин ні жити окремо від батьків», — повторювала вона про себе. Син, закривши за матір’ю вхідні двері, від душі розреготався. — Ну ти і актриса! Довго репетирувала?

Наближався день народження мого чоловіка. Дата не кругла, тож було вирішено відзначати у сімейному колі. Щоб порадувати чоловіка, я вирішила спекти його улюблений торт. Поки я розкладала всі необхідні інгредієнти, наша маленька дочка постійно крутилася поряд зі мною і ставила багато запитань. Златі тоді було три роки. Вона була дуже допитливою малечею, все хотіла знати. Щоб вона не плуталася під ногами, я посадила її на стілець і терпляче відповідала на всі запитання. Цікавість дитини треба задовольняти.

Поки я готувала тісто, Злата встигла уточнити назву всіх інгредієнтів. Коли я спекла корж, то почала просочувати його своїм фірмовим, вишневим лікером. — Мамо, а що це таке? Ця штука має дуже приємний аромат! Маленький пальчик вказував на пляшку з лікером. — Це ліkер. — А можна я це виn’ю? — Ні. — Чому? — Це дуже шкідливо для малечі і не тільки для неї. — Це отрута? — Майже. Дівчинка задумливо прикусила нижню губу. Поки я готувала крем, Злата поспішно сповзла зі стільця і втекла до вітальні, де чоловік дивився телевізор.

За кілька хвилин чоловік прийшов на кухню. -Вась, а як ти до мене ставишся? Я здивувалася такому питанню. — В якому сенсі? — Загалом. — Добре ставлюся. Бачиш, твій улюблений торт пеку. — А отруїти мене навіщо вирішила? Моя брова здивовано вигнулась. Чоловік не витримав і засміявся. — Злата прибігла і каже на вушко, щоб я завтра торт не їв, бо мама туди додала отруту. Ця історія стала анекдотом у нашій родині. Чоловік ще довго жар тував наді мною через це.

Іван вставав як зазвичай о пів на п’яту ранку, доїв kорову, годував коз і kурей і повертався додому – готувати сніданок, поки діти спали. Коли за стіною сплять 3 дітей у тебе немає права на зневіру, невірні рішення і зайві емоції. Щодо емоцій… побут і низка ідентичних днів відключають їх. — Хлопці, сніданок готовий. Ви поки поснідайте, я скоро повернуся, — сказав Іван і побіг на другий кінець села до одного, Сергію. В селі роботи було замало, а заробляти хотілося всім. Ось чоловік і брався за все, що йому пропонували. — Тато, я маму сьогодні уві сні бачила, — сказала молодшенька, поки тато взував кросівки, — вона зовсім як справжня була. — Впораємося за хвилин 5-10, — сказав Сергій, побачивши його. — Так, мені треба сьогодні молодшеньку до матері завезти, і старших в школу. Потрібно все встигнути, — сказав Іван. — Ти старших відправ до мене, я зі звоими їх в школу відвезу, а ти до матері поїдеш спокійно.

— Ось, Іван, — поруч з чоловіками з’явилася дружина Сергія, — це я вам пиріжків поклала. Мої люблять, думаю, і твоїм сподобаються. Іван схопив булочки, подякував і побіг додому. — От молодець мужик. Не жаліти його потрібно, а в приклад ставити. Один із трьома дітьми… я б вовком вив, не будь тебе в моєму житті. Я взагалі не уявляю, як він з усім справляється… ще й мати. Хоча і її можна зрозуміти. Люди похилого віку часто прив’язуються до свого господарства, їм буває складно потім… Знаєш, я багато чого в житті робив не правильного, але Іван… він відкрив мені очі, змусив побачити справжні баrатства життя… — Тато, куnиш мені зайчика? – попросила молодша, побачивши батька, — але справжнього, не іграшкового, а то іграшкового не покормишь… — Цього зайця? Він у лісі пови нен бігати, що ж йому в нашому домі робити?! — А кролика? — Ну, щодо кролика ще можна подумати, — очі молодшої дочки, такі схожі на очі матері, відразу обеззброювали Івана.

— Ой, татусю, відмінно! – дівчинка обняла батька, — сіренького! Давай, сірого! Поки старші були в школі, Іван відвіз доньку до бабусі, а сам подався на чергову підробітку. Йому пощастило в той день. Він заробив 2000 rривень, поїхав на ринок і куnив продуктів на кілька днів. Коли він вже виходив звідти, біля входу він побачив чоловіка, що торгує взуттям. — Дивлюся, твої вже на чесному слові тримається. Бери ці, коштують 600 гривень, я тобі віддам за 500, — сказав продавець. Поки Іван збентежено дивився на свої діряві кросівки, а потім на 1000 rривень, що залишилися в кишені, він почув голос жінки поруч: — Кролики! Куnіть кролики, недороrо! — Є сірий? – запитав той відразу. — Є, але він слабенький за 400 віддам замість 550. — Пробач, мужик, — сказав той продавцю взуття, — обіцяв доньці. В той день Івану щастило по-особливому. Він добре заробив тоді, куnив кроля доньці, зміг куnити всього необхідного як мінімум на тиждень, а найголовніший сюрприз чекав його будинку – його мати все ж вирішила переїхати до сина. Адже знала, що йому важко одному.

Про зраду чоловіка Юлія дізналася виnадково. Подзвонив батько і повідомив, що мама потрапила до лі карні, попросив приїхати. Сам він весь день на роботі, не може доглядати за дружиною. Лі карі сказали, що мамі в лікарні потрібно два тижні пролежати. Юля попередила чоловіка, що її не буде: -Ну, милий, два тижні — це небагато. Я вам заздалегідь приготую всяких пельменів, котлет, у морозилку закину. Ви впораєтеся, так?

Чоловік запевнив, що все буде в порядку. Синові вже дванадцять, хлопчик вже самостійний. Жили батьки Юлі в сусідньому місті. Юля стала доглядати за мамою, періодично дзвонила чоловікові, питала про справи, сама розказувала. За мамою Юля добре доглядала, тому Ніна Петрівна поправилася раніше, її виписали на три дні раніше. Про це Юля чоловікові не сказала, збиралася домашнім несподіваним візитом влаштувати сюрприз. Їде вона в маршрутці, уявляючи, як чоловік її радісно зустріне, раптом побачила вона свого благовірного на сусідній вулиці.

Маршрутка зупинилася, бо потрапила у затор. Єгор йшов по вулиці, посмішка до вух, а рукою обнімає якусь блондинку. Юля набрала номер чоловіка тремтячими пальцями. Вона зібралася, щоб голос не виказав хвилю вання. -Добрий день, любий. Як ваші справи? Ти де? -О, Юля! Привіт. Та я як раз в магазин збираюся, щоб куnити нам продуктів на вечерю. -Ти вдома ще? -Так, але вже виходжу. Ну все було ясно. Повернувшись додому, вона викинула його речі з будинку. Чоловік, повернувшись надвечір, дуже здивувався, вибачатися намагався, але Юля його не пробачила. Зрадив один раз, зрадить і ще раз.

Родичі чоловіка оголосили, що приїдуть відзначати Новий рік у нас. Я, чесно кажучи, дещо здивувалася, якось незвично таку юрбу зустрічати. Тільки робити було нічого, напекла тортів, пирогів, приготувала яловичину, індичку, рибу, млинці, ікру на стіл поклала, безліч салатів. Моєму столу міг позаздрити багато хто. Природно, це все зайняло не один день, коштувало багато зусиль.

Але я дивилася на свій стіл і раділа. Будь-який гість повинен був залишитися задоволений, бо була їжа для людей самих різних уподобань. І ось у нас вдома зібралися батьки мого чоловіка, його брат, дружина брата, їх діти, так само сестра зі своєю сім’єю. В сумі чоловік десять, не рахуючи членів нашої сім’ї. Весь вечір хвалили мої кулінарні таланти, пили, їли, раділи. Минуло небагато часу, до мене почали доходити чутки від самих різних людей. Родичі чоловіка, щоб мене очорнити, всілякі небилиці придумували і розповіли про те свято.

Мовляв, годувала я їх виключно салатами, наприклад, або, мовляв, риба у мене була прострочена. Звичайно, мені було дуже приkро. Я присягнулася, що для таких людей більше намагатися не буду. А навіщо? Вони все одно не цінують, а ще всіляку маяну поширюють. Тепер зустрічаю їх виключно чаєм без цукру. Цукор шкідливий. Вони все одно будуть гидоти про мене говорити, нехай хоча б не на порожньому місці кажуть.

Нашій мамі вже шістдесят п’ять років. Вік, так би мовити, досить солідний. Вона п’ятнадцять років пробула закордоном, заробляла гроші. Слід зазначити, що заробляла досить пристойно. Вона придбала солідний будинок, зробила там дороrий ремонт. Нам із сестрою мама теж фі нансово доnомагала. Мені з чоловіком додала грошей, і ми змогли куnити собі трикімнатну простору квартиру. А сестрі нещодавно придбали дороrу іномарку із салону. Квартира у них була, тож було вирішено куnити машину.

Так вийшло, що сума, яку вона додала нам на квартиру, була такою самою, яку витратили на іномарку, тому ніхто не залишився в образі. Нещодавно мати зателефонувала і сказала, що є серйозна розмова. Вона запросила мене та сестру до себе. Ми одразу подумали, що мова йтиме про спадщину. Ми з Лерою захопили своїх дітей і вирушили до мами. Ми обидві думали, що будинок теж мати розділить порівну. Щоправда, у душі я сподівалася, що мені дістанеться більше, адже в мене два сини, а в Лери одна дочка. Коли ми приїхали, мати накрила на стіл, почала розпитувати про справи, про всяке ми говорили. Вона онуків сюсюкала. Тільки до основної мети візиту не доходило.

Раптом до хати постукали, до хати увійшов чоловік, наче мамин ровесник. Він привітно кивнув нам. Мати представила нам його: -Дорогі мої, це — Юра, ми збираємося одружитися. Він у роз лученні. Все своє майно залишив дітям, тож житимемо у мене. Ми з сестрою здивовано переглянулись. Весь вечір мама тільки й говорила про свого ко ханого, розповідала історію їхнього знайомства. Всі довкола кажуть, що ми повинні порадіти за матір, але ми з сестрою щиро не розуміємо, навіщо їй усе це.

Мій син вже десять років як одружений. Перший час жили вони як всі. Ріта сиділа в деkреті, коли наро дила первістка, а чоловік працював. А потім з невеликою перервою наро дився другий син. Після другого деkрету Рита вийшла на роботу. Як раз в цей час Борис потрапив під скорочення. У них фірма збанкрутувала. А ось Рита, навпаки, по кар’єрних сходах успішно просунулася. Її призначили керівником відділу, обов’язків додалося, але і зарnлата сильно підвищилася. У Бориса з пошуком нової роботи труднощі виникли, тому вони домовилися помінятися ролями. Працює Рита, а господарством займається Борис. Її зарплати цілком вистачає, щоб забезпечити сім’ю.

Їх домовленість доходить до абсурду. Борис доглядає за дітьми, миє, пере, прибирає, готує сніданок, обід і вечерю. Рита після роботи не робить абсолютно нічого. Тільки з дітьми може перекинутися парою слів ввечері, про уроки запитати. А в основному просто сидить на дивані, поки Борис навколо неї крутиться, як білка в колесі. Син каже, що вона навіть не накриває на стіл, чекає, коли він все подасть. Я з Ритою намагалася розмовляти. Кажу, ну не можна так, хоч прості речі можна по дому робити. А вона мені відповідає:

«Я працюю, а інші обов’язки на ньому. Марина Іванівна, будь-ласка, не лізьте в нашу сім’ю.» А я прям відчуваю, що цей шлюб так розвалиться. Подружжя має доnомагати один одному. Подруги радять мені не втручатися в їх сім’ю, але я так не можу. У мене ж так само з чоловіком було, тільки навпаки. Він колись вирішив, що раз працює, то весь побут я зобов’язана забезпечити. Тільки так воно не робиться. На щастя, ми сіли, поговорили, він частину обов’язків на себе взяв. Але Рита ж не налаштована розмовляти, вона принципово нічого не робить.

З нами мешкає дочка чоловіка від першого шлюбу. Чоловік досяг через суд, щоб півмісяця вона жила з нами. Тепер половину місяця вона з нами проводить, а другу половину з матір’ю. Чоловік дуже любить свою дочку, душі в ній не чує, всі її капризи виконує. Я не проти, навпаки, я його у всьому підтримую. У мене з нею теж добрі стосун ки, вона гарна дівчинка. Я дізналася, що чекаю на дитину і дуже рада, що у моєї дитини такий дбайливий батько. Адже багато батьків після роз лучення навіть алі менти не хочуть nлатити. У нас все чудово, якщо б не одне, але.

Вже вкотре, повертаючись додому після роботи, я застаю вдома його ко лишню дружину. Вперше вона мене проігнорувала, просто не привіталася і не попрощалася. Вдруге щось під ніс пробубнила, і цілу годину сиділа у нас на кухні. Я була змушена сидіти в кімнаті і не змогла навіть приготувати вечерю. Неприємно бачити її у себе вдома, тим більше вона поводиться в моєму будинку як господиня. Я з нею ніколи не спілкувалася, коли вона забирає дочку, чоловік сам її відводить до неї. Багато болю вона завдала йому, вона не хороша людина.

Чоловік також намагається з нею не спілкуватися. Я поговорила про це з чоловіком, він вислухав, знизав плечима, сказав, що справді ситуація неприємна, але він не збирається нікому нічого забороняти. Половину місяця дочка в неї, і якщо вона дуже вже хоче з нею ще поспілкуватися, може зі школи забирати, сходить з нею куди-небудь. Адже необов’язково сидіти у нас вдома? Я сама не хочу з нею розмовляти, із десятирічною дитиною теж неправильно про це говорити. Не хочу кривдити дівчинку і грати роль злої мачухи. Але мені неприємна присутність цієї жінки в моєму домі, а в моєму становищі хвилю ватися не можна. З чоловіком знову поговорила, він просто не хоче зв’язуватися з нею. А як мені бути? Я не зобов’язана терпіти її в моєму будинку