News 382 Media

Ганна Василівна часто залишалася зі своїм онуком, Сашком, тоді як її дочка Люба боролася з нестабільністю у своєму житті. Люба перебувала у складних стосунках із Віталієм, який переконав її не реєструвати сина, щоб скористатися пільгами матері-одиначки. Ганна часто переживала за Любу, але не знала, як їй допомогти. Якось Ганні зателефонували з лікарні та запитали про Любу. В жаху Ганна дізналася, що її дочка жива, але зомліла на вулиці. Маленький Сашко, помітивши страх бабусі, теж почав плакати .

Ганна не могла не звинувачувати себе в тому, що Любі довелося нелегко, і міркувала про те, що, можливо, вона не впоралася з роллю матері. Сусід Максимович, давній вдівець, який зацікавився Ганною, прийшов до неї з іграшками та одягом для Сашка. Доброзичливість сусідів підняла настрій Ганни, хоча тривога її й не покидала. Врешті-решт Люба повернулася з лікарні, шкодуючи про свої втрачені роки і бажаючи почати життя з чистого аркуша. Вона влаштувалася на роботу в дитячий садок, куди, незважаючи на те, що Сашко був молодший за інших дітей, міг ходити і він.

Ганна помітила, як змінилася Люба. З цими змінами доньки Ганна змогла пробачити себе нібито за нещастя доньки. Ганна вперше за довгі роки знову відчула надію на майбутнє. Можливо, Сашко скоро назве когось “татом”, і, можливо, вона сама знайде собі супутника у житті… Іноді ми, батьки, забуваємо, що самі живемо це життя вперше, і занадто багато на себе беремо, а треба лише ставитися до себе ніжніше і дати собі шанс на помилки, а не мучитися думками про свою неповноцінність.

Дороги міста були переповнені автомобілями, а рівень стресу Маші був на межі. Вона поверталася додому після напруженого робочого дня, мріючи про те, щоб швидше доїхати та відпочити. І тут, за нею, почалася незрозуміла комедія з сигналами. Маша намагалася триматися спокійно, але звук гудку був нестерпний. Він здавався наполегливим і навіть агресивним. «Що за шалений?» – думала Маша, одночасно перевіряючи свою швидкість і дотримання правил. Коли вона нарешті не витримала і зупинилася, з її машини майже виходила аура гніву.

Маша швидко вийшла і попрямувала до машини хлопця, приготувавшись дати йому відсіч. «Що в тебе за проблеми?» – Закричала Маша, підходячи до вікна машини. – «Чого ти від мене хочеш?» Хлопець, трохи приголомшений таким прийомом, на мить завмер, а потім показав на задній бампер. «Вибачте, дівчино,» – почав він спокійно, – «але у вас номер майже відвалився. Я боявся, що ви його втратите.» Маша, зніяковіло оглянувши свій автомобіль, помітила номер, що дійсно повис на одному болті. Вона почервоніла від збентеження і сказала:

«О Боже… Вибачте, я… я думала…» Хлопець усміхнувся: «Нічого страшного. Я б на вашому місці теж відреагував так само. Я був надто наполегливий.» Він дістав із багажника інструмент і за кілька хвилин прикрутив номер назад. «Дякую,» – прошепотіла Маша, почуваючи себе безглуздо. – «Я… можу вас чимось пригостити на знак подяки? Кава, наприклад?» Хлопець засміявся: «Я б не відмовився від кави в приємній компанії.» Так Маша та невідомий їй до цього моменту хлопець вирушили до найближчого кафе. Справді, іноді неприємні моменти перетворюються на початок чогось нового та цікавого.

Федір довго шукав ідеальний подарунок для своєї дружини, Наталі. Гуляючи одного разу вулицею, він побачив магазин приколів і вирішив купити там щось, щоб порадувати дружину і одночасно пожартувати з неї. Вибравши іграшкового павука, який був напрочуд реалістичний, Федір усміхнувся, уявляючи собі її реакцію. Увечері, вже на вечері, він передав коробку Наталі, сяючи від передчуття. «З днем народження, моя люба» – сказав він, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя. Наталя, відчуваючи щось важливе, поволі почала відкривати подарунок.

Несподівано, побачивши вміст, вона закричала і кинула коробку на підлогу. У кімнаті запанувала напружена тиша. «Що за?…» – Почала було Наталя, але потім побачила усмішку Федора. Валентина, їхня старша дочка, першою зрозуміла. «Тато! Ти що, вирішив нас усіх налякати?» – Сказала вона, підбираючи коробку з підлоги і оглядаючи іграшкового павука. Федір, голосно сміючись, відповів: «Пробач, мені просто хотілося зробити цей день трохи особливим!

Але я дійсно не очікував такої реакції.» Молодший син, Іван, узяв павука і почав грати з ним, зображуючи, як він повзе по столу, а решта не могла втриматися від сміху. «Ти жахливий!» – Усміхаючись, сказала Наталя. «Але у мене тобі теж є подарунок» – продовжила вона, дістаючи з-за спини маленьку коробку. Федір, підозріло посміхаючись, почав повільно відкривати її. Усередині була іграшкова миша. Всі за столом вибухнули сміхом. Цей день справді став для всіх особливим.

— Це він винен у смерті мами, – кричала молодша дочка, – він і його таємні справи. – Сестричка, заспокойся. Ми нічого не можемо зробити. – А якщо піти в поліцію і написати заяву? – У нас немає доказів. Може у мами і справді серце раптово зупинилося. Вона ж не перевірялася?! – Так приkро. Добре, що хоч майно мами йому не дістанеться. Вона встигла подати на роз лучення. Через пару днів сестри за викликом пішли в нотаріальну контору і зустріли там kолишнього чоловіка матері. – Що він тут робить? – здивувалася молодша. – Зараз дізнаємося. – Ні, йому нічого не дістанеться! З ним мама була нещасна, він не гідний ні коnійки! – Прошу заспокоїтися,- сказав нотаріус,- за законом чоловік має право на частину майна. – Але мама подала на роз лучення, всі папери ми передали вам. – Правильно, вони у мене. Але там не було документа, який свідчив би про розірвання їхнього шлюбу. За законом Юрій Михайлович претендує на частину майна своєї дружини.

– Але… – молодша готова була там влаштувати сkандал, але сестра забрала її звідти. Минуло півроку. Молодша була в люті після відвідування нотаріальної контори. Колиաньому їх матері все ж дісталася частка. Він чекав дівчат біля ганку контори. – Ненавиджу тебе! Ми не віддамо тобі нічого, – кричала молодша. Юрій підняв руки вгору й іронічно відповів. -Заспокойся. А мені і не потрібні ні машина, ні квартира. Мені потрібні гроші. Я зникну з вашого життя, якщо ви віддасте мені вартість моєї частки грошима. У вас три дні. Сестри довго не думали, відразу ж стали збирати гроші. – Краще назавжди позбавлятися від нього. Старша подзвонила йому і сказала, що в призначений день вони з сестрою будуть чекати його з грошима біля нотаріальної контори. Як тільки він напише відмову, вони віддадуть йому гроші. Той, звичайно, погодився.

В цей день він заявився тверезим, з гарним настроєм і пристойно одягненим. Закінчивши офіційну частину, вони вийшли з контори і підійшли до машини. Дзвінок завадив Юрію сісти в машину, а дівчата сіли. Він узяв трубку, трошки відійшов від машини, потім став кричати на співрозмовника, нер вово крокувати туди, сюди, а потім підійшов до дівчат. – Слухайте сюди. У мене з’явилися справи. Чекайте мене тут, нікуди не їдьте. Я скоро прийду і заберу гроші. І не думайте чудити, я знаю де ви живете, знайду вас. Дівчата вже тоді готові були віддати йому гроші, лише б позбавитися від нйого. Вони мовчки кивнули. Але Юрій не повернувся за ними ні через годину, ні через день, ні через п’ять років. Весь цей час гроші лежали на банківському рахунку недоторканими. Раптом власник з’явиться?

Після ситного обіду Ганна Георгіївна вийшла надвір і зупинилася біля сільського паркану. Було дуже душно. Ганна прикрила очі долонею від яскравого сонця, вдивляючись у далечінь: у її позі прозирало передчуття. Вона чекала на дуже важливих гостей. Того ранку вона старанно зібрала полуницю і спекла пироги. Дратуючий аромат випічки огорнув її маленький будиночок. Вона вмостилася на ганку, витягнувши втомлені ноги. Рукою вона поправила сиве пасмо, що вибилося з-під косинки. Їй було близько 60, але сліди колишньої краси збереглися, особливо в її виразних карих очах. Відкинувшись на спинку стільця, вона згадала свою молодість. 15 років тому Ганна була енергійним 45-річним провідним стоматологом.

Пацієнти записувалися на місяць уперед лише для того, щоб вона оглянула їх. Якось, після призначеної зустрічі, на порозі її будинку з’явився хлопець. ”Добридень! Я знаю, що вже пізно, але біль нестерпний!» – пробурмотів Андрій, і в його очах був помітний біль. Вона поманила його всередину. ”У чому проблема, Андрію?” – запитала вона, глянувши на його візитку. “Мій зуб” – скривився він, торкаючись щоки. Ганна працювала не покладаючи рук, і на той час, коли закінчила, вже настала північ. Турбуючись за неї, Андрій запропонував відвезти її додому. Їхня дружба розквітла, незважаючи на різницю у віці: йому було 28, а їй – 45. Зрештою, він зробив пропозицію:

“Ганна, виходь за мене заміж”, – благав він, даруючи каблучку. Проте їхня радість була недовгою. Здоров’я Ганни слабшало, і Андрій невпинно шукав для неї лікування. Коли вона почала одужувати, то прийняла несамовите рішення. Вона пішла від Андрія, подарувавши йому свою квартиру, і повернулася до свого села. Андрій був спустошений, доки не зустрів Ольгу, яка була дуже схожа на Ганну. Вони покохали одне одного та створили сім’ю. І все-таки він завжди пам’ятав про жертви Ганни. Приїхали гості, і Ганна привітала їх тепло. “Мої дорогі онуки”, – вигукнула вона, і її очі наповнились сльозами. Андрій зрозумів, наскільки глибоким було кохання Ганни до нього і до його дітей, коли глянув у її очі, побачивши ту саму теплоту і любов, що й у минулі роки.

Павло пильно подивився на свою дружину Олену, і тінь жалю промайнула на його обличчі. “Невже я справді одружився з нею?” – Задумався він, помітивши, як змінилися її поведінка і зовнішність. – Оленко, – почав він, віддаючись спогадам, – колись ти була такою тендітною, мініатюрною красунею з заразливим сміхом. Кожен хлопець був зачарований тобою – він розчаровано глянув на неї, бачачи зміни у ній, як фізичні, так і у поведінці. Олена глибоко зітхнула, відчувши тяжкість його пильного погляду. – Чому я не можу бути щасливою у своєму власному будинку, Павле?

Ти став таким дратівливим останнім часом. Обличчя Павла почервоніло. – Подивися на себе! Ти не та жінка, з якою я одружився. Я тебе більше не люблю. І це, – він вказав на її вагітний живіт, – я навіть не впевнений, що від мене. В очах Олени заблищали сльози: -Моя мати мала рацію щодо того, що ти знайшов когось іншого. Іди, якщо хочеш, але пам’ятай, ця дитина моя. Павло зібрав свої речі і вибіг, залишивши Олену одну, занурену у свої думки. Вона згадала їх перші дні – безтурботні студенти, глибоко закохані один в одного. Але згодом усе змінилося.

Якось вона застукала Павла з іншою жінкою, що призвело до їхнього першого розставання, але вони помирилися заради своєї майбутньої дитини. Олена ніжно торкнулася свого живота. -Не хвилюйся, ми впораємося без нього, – прошепотіла вона. Весь вечір вона розмірковувала про сприйняття вагітних жінок: “Багато хто говорить, що ми найкрасивіші, але краса суб’єктивна. Що дійсно важливо, так це кохання”. Вона зітхнула, сподіваючись на краще майбутнє для себе та своєї дитини. Вона вірила, що незалежно від того, як підуть справи, любов завжди має бути рушійною силою в будь-яких відносинах.

У мене була подруга Ксюша. Дружили ми з дитинства. З нею було цікаво і весело. Але у неї був один недолік. Ксюша чула тільки себе. В юні роки це не було великою проблемою. Так, мені доводилося тричі повторювати одне і те ж, перш ніж вона прислухувалася до моїх слів. Тоді я не сприймала цю її рису серйозно. Ну, подумаєш, повторювати по декілька разів одне і тє ж, перш ніж вона зволить прийняти до відома мої слова. Ідеальних людей не існує, а в усьому іншому вона була хорошою подругою.

Але саме ця риса її характеру й стала причиною розриву наших від носин. Заміж по зальоту, вона вискочила відразу після школи. Благо запліднювач не втік, а чесно одружився. Я ж поступила в університет, закінчила його, влаштувалася на роботу і потихеньку робила кар’єру. Але наша дружба не переривалася. Ми з нею, через відмінності інтересів, контактували рідко, але друзями себе вважати не переставали. Адже дружба не залежить від частоти контактів, вірно? Моя мама дивувалася нашій дружбі. – Про що ви взагалі можете спілкуватися? Адже крім як народ жувати в неї інших інтересів немає. Ну в чому-то моя мама була права.

До моменту мого весілля, у Ксюші вже було троє дітей: десяти, восьми і шести років. Я, звісно, запросила на весілля і Ксюшу з чоловіком. При цьому відразу попередила її: – Дітей не приводь! Я надивилася на хаос, що влаштовували діти на весіллі кузини. Тільки ти і чоловік! І знаючи її вдачу, пропускати сказане повз вуха, повторила попередження вісім(!) раз. І ось день мого весілля. Ксюша заявилася з усім сімейством. – Я ж попереджала – дітей не брати! – я насупилася. – А куди я їх подіну? – Це не мої nроблеми! Виводь їх. Я буду рада тільки з чоловіком вашій присутності! – відрізала я. Вони пішли. І не повернулися. Ксюша на мої дзвінки не відповідає. Образилася. Ніби це я вин на, що вона не спромоглася прислухатися до моїх слів.

Коли внаслідок останніх подій віддалена робота стала нормою, Вероніка побачила в цьому можливість особисто доглядати свою хвору бабусю. Вони разом із задоволенням згадували літо, проведене разом у сільському будинку, повному таємниць та історій. Але тепер ці дні здавались вічністю. Через два місяці хвороби бабусі колись весела жінка стала дратівливою та важкою на підйом дамою. Вона скаржилася родичам, називаючи Вероніку лінивою та недбайливою. Будь-яке спілкування перетворювалося на поле бою. Вероніці доводилося постійно переконувати бабусю приймати ліки.

Дівчина розуміла, що така поведінка бабусі – наслідок її хвороби, але напруга позначалася вже і на її здоров’ї. В один із днів, коли на роботі було особливо багато справ, бабуся влаштувала напад через те, що її не погодували вчасно. Намагаючись заспокоїти її, Вероніка подала гарячу кашу, яку бабуся агресивно розкидала по всій кімнаті. Під час прибирання телефон Вероніки, який служив їй порятунком у роботі та в будинку, вислизнув із рук і впав у відро з водою.

Відчуваючи повну поразку, Вероніка розплакалася. І тут її бабуся, порушивши свою звичку до гіркоти, тихо сказала: – Я теж сподіваюся, що скоро піду… Вероніка, вражена цими словами, міцно обійняла бабусю і сказала: – Мила, живи довго-довго! Я вирішу всі наші проблеми! У цей уразливий момент ці дві жінки були не доглядальницею та пацієнтом, а люблячою онукою та турботливою бабусею, котрі любили одна одну, чіпляючись за найменшу надію на тлі численних труднощів.

Коли Ваську було сім років, життя з люблячими батьками здавалося йому ідилією. Але все зруйнувалося, коли помер його батько. Мати стала схожа на тінь себе колишньої, вона настільки замкнулася в собі, що служба опіки забрала Ваську. Тільки дядько Володя, друг батька, повернув їх із краю прірви. Незважаючи на емоційну відстороненість матері хлопця, Володя одружився з нею, і вони відновили опіку над Ваською.

Життя налагодилося, хоч і не було таким радісним, як раніше. Але коли мати Васьки звинуватила Володю у крадіжці обручки, подарованої їй покійним чоловіком, вона розлучилася з ним. Невдовзі Володя теж пішов із життя, мабуть, від отруєння алкоголем. Мати звинуватила його в цьому і більше про нього не згадувала.

Через 15 років Васька, вже одружений чоловік, під час ремонту будинку виявив каблучку за стінкою шафи. Коли він передав каблучку матері, та впала на коліна і розплакалася, нарешті усвідомивши всю жахливість своїх помилок. Тепер, коли вона тримала в руках каблучку, її не залишав жаль і болісне запитання: – Як мені тепер із цим жити?!

Якось Валентина відвідала своїх батьків на їхню срібну річницю. Для неї чоловік, якого вона називала “батьком”, не був пов’язаний із нею біологічно. Мати вийшла за нього заміж після розлучення зі своїм першим чоловіком, коли Валентині було 5 років, а її братові – 3 роки. “А бабусі та дідусі з обох боків були проти їхнього союзу”, – часто міркувала Валентина. Її мати, яка була на 6 років старша за батька, спочатку чинила опір його залицянням. “Але він був наполегливий”, – згадала вона слова своєї матері. Згодом він став справжнім батьком. Валентина дбайливо зберігала свої дитячі спогади. – Він завжди був поряд з нами, – казала вона. – Він багато чому нас навчив. Я пам’ятаю, як він брав нас з собою на риболовлю і збирати гриби. Незважаючи на те, що він був трактористом, він допомагав їм у навчанні.

“Він міг дуже просто пояснювати складні предмети”, – розмірковувала вона. “Багато читав, і обговорювати з ним книги було одне задоволення”. На урочистості був відсутній її брат. Мати навіть сказала Валентині: – Не напружуй себе приходом. Двадцять п’ять років разом і не завжди щасливі! Валентина подумала, що це жарт, згадавши незмінну турботу батька про її матір. Після її прибуття в хаті запанувала тиша. – Ти прийшла? Навіщо? – Запитала її мати. – Де батько? – Запитала Валентина. – Сідай. Давай по обідати, – ухилилася її мати. Поки вони їли, Валентина наполегливо питала:

– Де батько? Її мати вагалася, але, зрештою, зізналася, що ніколи по-справжньому не любила його. Вона розповіла про давній роман із одруженим чоловіком. Тепер, коли його дружини не стало, вони планували одружитися. Засмучена Валентина запитала знову: – Де зараз батько? – Він пішов, – холодно заявила її мати. Валентина, борючись зі своїми емоціями, сказала: – Я більше не повернуся сюди, якщо ти будеш із цим чоловіком. – Я хочу щастя. Якщо навіть без тебе – я все одно впораюся. Розбита горем, Валентина думала: “Як могла мама не любити того, хто був таким чудовим батьком та чоловіком?” – І поспішила на свій автобус.