News 382 Media

В далечі від висоток, панельних будинків і дима автомобілів стоїть гарне село з населенням у кілька десяток людей. Електрики і торгових центрів в селі немає, замість в них є церква невелика, але і вона не потрібна, люди тут старі живуть, ще в Перуна, мабуть, вірують. І ось, в один день з’явився там синочок одного баrатія з міста, на своєму кабріолеті, проїхався по грядках і сказав, що ця земля належить йому, так що сказав жителям, щоб завтра їх там не було. Місцеві особливо сперечатися з ним не стали, просто похмуро подивилися і пішли.

Одна старенька, за чутками — знахарка, подивилася на від’їжаючу машину хлопця, взяла свій посох і без особливих зусиль встромила в землю, після чого пішла. На наступний день прибула бригада будівельників, разом з тим самим розпещеним хлопцем. Будівництво почалося, от тільки не пройшло і дня, як в ногу одного будівельника вп’ялася змія, та ще й отруйна. Незабаром мужика не стало, не встигли і відвести в лікарню. На наступний день з-за удару струмом не стало двох інших робітників, такі втрати частішали з кожним днем.

А той посох бабусі все стояв на землі. Ніхто так і не зміг його з землі витягнути, навіть болгаркою распилить намагалися, але не доля! В один день роз лючений хлопець схопився за nалицю, з усієї дурі потягнув його вгору і зміг дістати. Знову, не встиг своїм досягненням похва литися, як раптом під ним земля тремтіти почал, а потім і зовсім стався вибух. Виявилося, посох весь цей час перебував в газовій трубі, яка вибухнула як тільки його звідти дістали. Після смер ті хлопця і будівництво будинку було скасовано, а мешканці самі не розуміючи, як тут отруйна змія і газова труба надались, повернулися на свої старі землі, і лише деякі догадались, що це все була справа рук тієї чаклунки.

Двадцять років тому свекруха Тетяни, Ольга Денисівна, навчила її важливості суворого виховання. Тетяна ніколи не сумнівалася у правильності суворого виховання, оскільки випробувала це на собі та вважала, що саме так потрібно виховувати дітей. Тетяна та її чоловік Андрій багато працювали, щоб забезпечити свою сім’ю, покладаючись на свої сади для вирощування натуральної їжі. Якось Андрій, нарешті, розповів про надмірну роботу, пов’язану з доглядом за садом, і запропонував натомість купувати продукти. Однак його мати наполягла на тому, щоб вони продовжили сімейну традицію.

Тетяна та Андрій виховували своїх дітей з тією ж суворістю, з якою виховувалися і самі. Їхній син Артем переїхав до іншого міста, а дочка Настя жила ближче до своєї родини. Незабаром Тетяна помітила нестачу теплоти та емоційного зв’язку зі своїми дітьми, які, здавалося, боялися розчарувати батьків. Якось Тетяна випадково підслухала, як Настя обговорює проблему із чоловіком, просячи його не розповідати нікому. Тетяна зрозуміла, що суворе виховання змусило дітей неохоче ділитися своїми проблемами.

Вона запропонувала Андрію запросити дітей на невимушену розмову, на шашлики та провести час разом, відпочиваючи, а не працюючи та не намагаючись їх «виховувати». Зміни у відносинах між батьками та дітьми після кількох таких зборів були значними. Вони почали разом відвідувати караоке та збиратися за картковими іграми, і їхні розмови стали більш змістовними. Тетяна була рада, що вони змогли зробити свої стосунки теплішими та довірливішими, адже батькам ніколи не пізно вчитися у дітей та рости. Головне зрозуміти, що проблема є і не ігнорувати її.

Ліда завжди пишалася тим, що ніколи в житті ні в кого нічого не просила. – Все життя я все робила сама, У мене була тільки одна надія – на себе, – говорила вона. І її близькі знали, що це правда, тому що Ліда овдовіла у важкі дев’яності роки і майже одна виховувала двох дітей. Вони знали, що вона пройшла через чимало труднощів, але зуміла дати своїм дітям хорошу освіту. – Я озираюся назад, і сама не вірю! — вигукнула Ліда, згадавши ті важкі часи, – були часи, коли ми сиділи на макаронах без масла, і нам доводилося ходити на роботу по снігу в літніх кросівках, а потім тиждень пити гарячий чай, та й грошей теж не було.

Я їла через день, і таке траплялося досить часто. Але мені і в голову не приходило попросити допомоги! Навіть у найрідніших і близьких людей. Родичі Ліди не могли не задатися питанням, який сенс такого життя для її дітей. – Діти сиділи на макаронах, фруктів і цукерок не бачили місяцями, але навколо були рідні і близькі люди, які цілком могли допомогти, – говорили вони, і, до речі, без особливого збитку для їх бюджетів, їм було б нескладно. – Але я нікому нічого не винна була, – заперечувала Ліда, – я не хотіла бути нікому тягарем. І крім того, ми вистояли, ті важкі часи пройшли.

Я не люблю тих людей, які скаржаться і постійно чогось чекають від когось. Родичі намагалися переконати її, що можна просити про допомогу, і в цьому зовсім немає нічого поганого. – Якщо людині потрібна допомога, це ще не означає, що він слабкий і не зможе впоратися самостійно,-говорили вони, – якщо хтось не хоче допомогти, то так тому і бути, але є люди, які з радістю підтримають в скрутну хвилину. Але Ліда пишалася своєю незалежністю. – Я не шкодую, що ні в кого нічого не просила, – говорила вона, – тепер я нікому нічого не винна і живу в повному спокої через це.

Минулого року ми з чоловіком досягли давньої мети – придбали трикімнатну квартиру, здійснивши свою мрію про власне житло після того, як багато років винаймали його разом з дітьми. Ми свідомо вирішили не жити з батьками через владні характери наших матерів. Одну кімнату ми виділили під дитячу, а інші – під спальню та вітальню. Хоча ідеальним варіантом була б просторіша квартира, ми знали про свої бюджетні обмеження. Спочатку наш новий будинок здавався нам райським куточком.

Проте півроку тому наш спокій був порушений, коли моя невістка попросилася погостювати на тиждень, і ми погодилися з огляду на родинні зв’язки. Тиждень перетворився на місяць, а коли я натякнула на те, що вона вже затрималася, вона послалася на труднощі з роботою та відмовилася з’їжджати. У нашій невеликій квартирі ставало дедалі тісніше від п’яти чоловік. Через два місяці її перебування у квартирі мої нагадування про необхідність з’їхати були проігноровані. Вона навіть виявила бажання спати в нашому ліжку, виявивши, як мені здалося, нахабство.

Ми обговорили це з чоловіком, він з розумінням поставився до “складного періоду” сестри та запропонував їй пожити у нас довше. Її піврічне перебування, що значно перевищує початковий тиждень, і нав’язування правил, включаючи бажання спати в нашому ліжку, виснажили наше терпіння. Її скарги на мене свекрусі ще більше ускладнили ситуацію. Нам потрібно жити як повноцінній незалежній сім’ї, а не як опікунам сестри чоловіка, і я думаю, як вирішити цю проблему. Може, у Вас знайдеться кілька порад?

Анжела Аркадіївна приїхала в гості до дочки, але її візит був небажаним. Літня жінка пройшла великий шлях, відчуваючи на собі відбиток віку. Старша дочка жила в Америці і, хоч обіцяла приїхати, бабуся онуків бачила лише на фотографіях. Син приїжджав тільки один раз, і від нього також залишилися лише фотографії. Молодша дочка, Маша, жила недалеко, але з батьками спілкувалася рідко.

Несподіваний візит Анжели до Маші та її онуки Аліси зустріли з роздратуванням. Маша дорікнула їй, що вона не зателефонувала заздалегідь і принесла речі, які вони могли б купити самі. Анжела пояснила, що прийшла повідомити про хворобу чоловіка, але Машу, схоже, більше хвилювало, що її графік порушився через несподіваний візит. Анжела підслухала розмову Маші та Аліси, в якій вони висловлювали роздратування з приводу її присутності та бажання якнайшвидше позбутися її. Відчуваючи себе не коханою і не шанованою, Анжела вирішила поїхати раніше, не бажаючи бути свідком подальшого лицемірства.

На вокзалі жінка розмірковувала про байдужість своїх дітей, пообіцявши собі не засмучувати чоловіка такими подробицями. Вона присвятила всю себе дітям, але залишилася недооціненою та засудженою. І де гарантія, що ти не залишишся сам у старості, якщо навіть усе своє життя пожертвуєш заради благополуччя своїх дітей?!

Світлані зателефонувала подруга, якій потрібна була сукня на ювілей. Світлана з небажанням позичила свою дорогу сукню з італійської тканини, прикрашену стразами, попередивши подругу, що та повинна буде берегти її та компенсувати збитки, якщо щось станетья.

Наступного дня після заходу подруга, засмутившись, звинуватила Світлану в тому, що сукня виявилася їй замалою, через що в ресторані на ній розійшлися шви. Крім того, така ж сукня була на іншій гості, що посилило її незручність. Дівчина навіть почала лаяти Світлану з приводу стану сукні, мовляв, та віддала їй зіпсовану сукню. Коли сукня була повернута, на ній була пляма від майонезу та розірваний шов на спині.

Світлана відновила її власним коштом. Цей акт доброти обернувся як фінансовими втратами, так і припиненням дружби, оскільки після цього подруги перестали спілкуватися. Позичання одягу, взуття чи навіть косметики – прийнята практика у жіночих колах, але як Ви дивитеся на це? Хіба варто ділитися всім цим добром, аби не посваритися з подругою?

Моя мати і вітчим не схвалюють мою підтримку брата покійного батька, вважаючи, що тільки вони мають право на мою допомогу. Батько помер, коли мені було п’ять років, і мати знову вийшла заміж , наполягаючи на тому, щоб я називала її нового чоловіка “батьком”. Він не був жорстоким, але постійно чіплявся до всього, починаючи від мого вбрання і закінчуючи тим, як я їм і що я їм, а мама мовчала, дбаючи лише про те, щоб той забезпечував мене матеріально. Вітчим часто скаржився на витрати на моє виховання, хоча купував мені не так багато чого. Мої потреби задовольняли здебільшого дядько та бабуся. Бабуся хотіла взяти мене до себе, але мама відмовилася, більше піклуючись про громадську думку, ніж про мій добробут.

У міру дорослішання я ставала все більш впевненою у собі, що призводило до конфліктів із матір’ю. Після закінчення школи я була змушена піти з дому, але бабуся та дядько підтримали мене, фінансуючи мою освіту та допомагаючи знайти роботу. З матір’ю, яка була зайнята своїм чоловіком, я підтримувала мінімальні контакти. Зараз, у 34 роки, маючи сім’ю та успішний бізнес, я продовжую підтримувати свого дядька, вдячна йому за допомогу в моїх минулих труднощах. Я відремонтувала його квартиру, купила йому машину, балую подарунками його дітей, незважаючи на невдоволення моєї матері.

Вона вважає, що я маю допомагати їй і вітчиму, але я відчуваю себе зобов’язаною тому, хто мене підтримав по-справжньому. Моя мама зробила свій вибір, а я роблю свій, віддаючи перевагу тим, хто ніколи не відвертався від мене. Мій дядько залишається для мене найближчою людиною, незважаючи на те, що мама все заперечує. Як Ви вважаєте, невже я неправильно поступаю, і все-таки зв’язок матері та доньки повинен бути на першому місці, хоч би як їх відносини не складалися раніше?

Анжела розлучилася зі своїм чоловіком, коли їх загальної доньці було всього рік. Після розлучення вона повернулася до батьків. Чоловік лише кілька разів відвідав доньку, а потім забув про неї. Жінка працювала, а сімя ей допомагала стежити за дитиною. Поки дівчина була на роботі, з малою панькалася бабуся чи тітка. Сестра Анжели була молодша за неї на п’ять років. Катя три роки зустрічалася з хлопцем, і вони вирішили одружитися. Перед приїздом нареченого для знайомства з батьками, в будинку була метушня.

Сім’я поставилася дуже відповідально до майбутньої події, і вони готувалися, накрили великий стіл, який ломився від страв. Звали нареченого Каті так само, як колишнього чоловіка Анжели. Всі в той день у будинку багато разів називали це ім’я. Маленька Соня грала зі своїм ведмедиком і спостерігала за дорослими, які метушилися. Вона не пам’ятала батька, єдине, що відбилося в її пам’яті –це його ім’я. Тоді вона вирішила, що до них додому збирається прийти її тато. Вона дуже хотіла мати тата, майже у всіх в садку були тата.

Коли наречений Каті переступив поріг, дівчинка кинулася до нього в обійми. -Таточку, я за тобою дуже нудьгувала! Андрій зі сміхом обійняв Соню. В той день вона не злазила з його колін. Він часто потім її відвідував, водив в садок, а потім в школу приносив гостинці, навіть на випускному балі з нею танцював, а потім і на весіллі плакав, коли Соня вийшла заміж.

Ми з Анею дружимо зі студентських років. Трохи пізніше, коли вона стала зустрічатися з Борисом, а потім і вийшла заміж, то її чоловік став мені другом. А потім, коли я сама вийшла заміж, ми стали дружити сім’ями. Ми з чоловіком стали хрещеними у їхніх дітей, Аня та Борис хрестили наших дітей. Тож наша дружба перейшла на більш високий рівень. Практично родичі. І так триває вже двадцять із лишком років. Рік тому, внаслідок траrічної Д ТП, пішов із життя мій чоловік. Ми з дітьми залишилися самі. Рідня у нас живе далеко, тож єдиними близькими людьми у мене були Аня з чоловіком.

Вони у всьому надавали мені допомогу: і з проводами в останній шлях, і після, коли мені необхідно було прийти до тями після нещастя, що обрушилося на мою сім’ю. Повернутися до нормального життя мені було дуже важко. Я дуже любила мого чоловіка і не уявляла існування без нього. Діти, звісно, теж дуже переживали. Отак і пройшов цей рік: друзі підтримували мене, а я підтримувала дітей. Насилу навчилася жити без чоловіка. Звичайно, відсутність твердого чоловічого плеча поряд відчувалася дуже сильно. Але хоча б у чоловічих роботах по дому мене завжди рятував Борис.

Чи заіскрить розетка, чи зіпсується електрочайник, чи засмічиться злив – Борис завжди приходив і усував неполадки. Однак місяць тому я помітила, що чоловік подруги не тільки допомагає, але й натякає на ін tимні стосунки. Це мені не здається. Це насправді. Ну скажіть, будь ласка, як інакше можна зрозуміти його висловлювання: — А чи не холодно тобі, красуне, одною в ліжку ночами? І це не єдиний натяк, зроблений ним. Такі думки стали проскакувати в його пропозиціях все більше і більше. Звичайно, я відшила його, звичайно перестала просити його про допомогу, щоб не залишатися з ним віч-на-віч… Але ось сказати Ані про намір її чоловіка чи ні? Кому повірить подруга, мені чи своєму чоловікові? Не знаю як бути.

Микола повернувся додому і випадково почув, як його дружина Марина розмовляє телефоном. Вона скаржилася комусь на відсутність романтики у їхньому шлюбі. Саме тому Микола вирішив здивувати її сніданком у ліжко наступного ранку. Однак Марину не вразили зіпсована ковбаса та погано зварені яйця, а кава пролилася їй на ноги. Незважаючи на всі зусилля, спроба Миколи побути трохи романтичним провалилася з оглушливим тріском.

Пізніше того ж дня Микола знову підслухав, як Марина розмовляла телефоном, цього разу хваляючись перед подругою романтичним жестом свого чоловіка. Микола відчув почуття задоволення, але все ж таки був розчарований тим, що Марина не оцінила його зусиль того ранку.

Наступного дня Марина попросила Миколу сходити до магазину та купити на сніданок ковбасу та булочку пом’якше. Микола повернувся з трояндою в роті і вклонився своїй дружині, яка посміялася з його спроб бути елегантним і галантним. Натомість подружжя погодилося в одному: важливо, щоб у них були міцні та добрі стосунки – і що сніданок краще подавати за столом.