News 382 Media

Руслан жив у дитячому будинку, він абсолютно не знав хто його біологічн батьки. Щоночі йому снився один і той же сон. Мила, добра і ласкава жінка з прекрасними блакитними як небо очима. Вона його втішала, виявляла любов і турботу до нього. Руслан був радий таким снам, тому що наяву йому не вистачало материнського тепла. Дуже багато різних дорослих людей приходили в дитячий будинок для того, щоб уси новити або удочерити дитину. Багато дітей боролися за їх увагу, тому що, хотіли, щоб забрали саме їх.

Але не Руслан: він чекав жінку з блакитними очима з його сну. Він завжди ходив з сумним обличчям і ніколи не веселився. Вихователі вимагали від нього, щоб він посміхався потенційним опікунам, але він тільки ще більше хмурився. В один день в дитячий будиноk приїхали журналісти, було дуже багато незнайомих людей, але серед них Руслан розгледів ту саму жінку з прекрасними блакитними очима. вона буквально випромінювала тепло і доброту. І у відповідь на її посмішку він теж посміхнувся. Жінка побачила його і підійшла до нього ближче. Він спілкувався з нею дуже відкрито без краплі со рому, і постійно сміявся.

Здається, вона прив’язалася до малюка. Після цього вона до нього дуже часто приходила. Але в якийсь момент вона пропала на деякий час. Руслан чекав її, кожен раз серед натовпу він шукав ті очі, ті блакитні і зігріваючі очі. Минув деякий час, і вона знову з’явилася, і з’явившись, вона заявила, що хоче уси новити Руслана. Він не міг повірити, це нарешті сталося. Вона потім розповіла, що пропала, тому що довгий час не могла розповісти чоловікові про Руслана. Він завжди хотів свою дитину, тому умовляв дружину, щоб вони пройшли всілякі дослідження і спробували всілякі варіанти. Але дружина, нарешті, донесла до нього, що єдиний шанс мати дитину-це його усиновлення. Незабаром вона познайомила Руслана з чоловіком, і вони жили щасливо втрьох.

Мій батько завжди був складною людиною, і його вихід на пенсію лише посилив ці риси. Незважаючи на можливість підробітку, він відмовився зайняти вільне місце сторожа, вважаючи зарплату нижчою за свою гідність. Надії на те, що він займеться ремонтом нашої дачі, теж не справдилися: двері не змінювалися вже кілька місяців, а куплені дошки для обшивки так і залишилися невикористаними. Моє повсякденне життя зводилося до того, щоб доглядати його, як прислуга, і мама, нескінченно зайнята, теж не бачила відчутних результатів від своїх зусиль.

Наші поїздки на дачу у вихідні стали рідше, багато в чому через те, що батько наполягав на стрижці газону о 7-й ранку, заважаючи і нам, і сусідам. Це заняття він залишав для вихідних, воліючи спати до полудня у будні. Нещодавно батько придбав велику собаку породи алабай , яку він дресирував своїми жорсткими методами, часто голосно лаючись. Така поведінка вплинула навіть на мого маленького сина, який став наслідувати суворе поводження діда з тваринами. Протистояти батькові було марно: він залишався непохитним у своїх поглядах, відстоюючи своє право жити так, як йому подобається.

Я почувала себе глибоко збентеженою та стурбованою, особливо за маму, яка все життя його опікувала. Тепер, схоже, вона страждає від наслідків своєї довічної відданості. Я розгублена: як впоратися з ситуацією? Як можна змиритися з таким складним характером, зберігши елементарну людську порядність?

Мені важко порозумітися з моєю невісткою через наші різні погляди на виховання та її стосунки зі своїми дітьми – моїми онуками. Спочатку, коли народилася її перша дитина, мій онук, вона була втіленням відданої матері. Вона була уважна, дбайлива і здавалася ідеальною матір’ю, що було радісним явищем, особливо з огляду на сучасну тенденцію до зменшення батьківських обов’язків.

Однак, коли у неї народилася друга дитина, дівчинка, я помітила разючу різницю в її підході. Вона, звичайно, дбала про дочку, але благоговіння та емоційна насиченість, які вона колись виявляла по відношенню до сина, були помітно відсутні. Спочатку я пояснила цю зміну стресом, пов’язаним із веденням домашнього господарства та двома дітьми. Але в міру того, як діти росли, мені стало очевидно, що вона ставилася до них нерівноцінно.

Її прихильність до сина залишалася такою ж сильною, як і раніше, тоді як її ставлення до дочки було суворим: вона часто лаяла і карала її з незначних причин або взагалі без причини, а колись її син був позбавлений подібних дій. Така різниця у зверненні викликала в мене тривогу, і я не могла зрозуміти, як вона може так різко розрізняти своїх дітей? Я спробувала обговорити це з сином, але він відмахнувся від моїх побоювань. В результаті я почуваюся безпорадною і не знаю: як вирішити цю проблему, не завдавши шкоди та не погіршивши стосунки в сім’ї?

Ми з чоловіком жили разом понад 5 років. Я навіть уявити не могла, що він використовує мене як гаманець. Але завдяки часом nроблемам на роботі я побачила його справжнє обличчя. У Сергія ніколи не було нормальної роботи. У кожній фірмі він затримується не більше місяця. Він не вмів працювати в команді, не був відповідальним і завжди спізнювався. Коли йому вказували на помилки, він як дитина ображався і його звільняли.

Я чоловіка завжди підтримувала. Говорила йому, що не він ви нен, а начальник, який не зміг розгледіти його таланту. Після весілля всі сімейні ви трати лягли на мене. У мене була постійна та достойна зарnлата, тому я могла і за комуналку заnлатити та іnотеку погасити та продукти куnити. Латка чоловікові йшла тільки на нього. За рік після весілля у мене виникли nроблеми на роботі. У фірми, в якій я працювала настала kриза. Начальник на зборах сказав, що будуть скорочення. Я хвилю валася, що мене можуть звільнити.

Коли чоловік прийшов додому, то я сиділа у вітальні та nлакала. — Юлько, що трапилося? Ти чого ревеш? — Запитав він у мене. – Мене можуть на роботі скоротити. У фірми kриза. Що робитиме, не знаю. Тоді Сергій розлютився не на жарт. Він почав кричати на мене і звинувачував у тому, що я його підставляю. — Тобто тебе звільнять, а всі ви трати на мене ляжуть чи що? Я не можу nлатити за іnотеку, та й взагалі вона потрібна була лише тобі.

Це ти не хотіла жити із моїми батьками. Зму сила мене оформити цю чортову іпотеку. Ось як взяла, то самі й розхльобуй. В мене rрошей на це немає. Я почала nлакати сильніше. Він мене зрадив, він залишив мене з моїми nроблемами наодинці, а ще чоловіком називався. На ранок Сергій зібрав речі та переїхав до батьків, а я залишилася сама. В глибину душі я сподівалася, що він прийде і попросить у мене прощення. Пройшов місяць. З роботи мене не звільнили, а навпаки підвищили, і зарnлата в мене побільшала. За цей місяць я зрозуміла, що чоловік тягнув мене донизу. Усі гроші йшли на те, щоб обслуговувати його бажання.

У 53 роки я опинилася у складній ситуації зі своєю 78-річною матір’ю. Незважаючи на мої спроби вмовити її переїхати на постійне місце проживання в наш будинок, вона наполегливо відмовлялася. Багато років тому ми збудували просторий двоповерховий будинок, у якому вистачало місця для всіх, включаючи окрему кімнату для неї. Вона жила у нас навесні, влітку та восени, але взимку завжди поверталася до своєї квартири. Я часто відвідувала її після роботи, що означало повернення додому пізно ввечері.

Така рутина була стомлюючою, тим більше, що до нас переїхали мій дорослий син, його дружина та двоє їхніх дітей. Ми з чоловіком, успішним бізнесменом, насолоджувалися життям у передмісті, і в нас був садівник для нашого великого саду, повного квітів, деякі з яких були посаджені моєю мамою. Незважаючи на все це, моя мама наполягала на своїй незалежності, стверджуючи, що їй некомфортно жити з нами через шум і неприязнь до мого чоловіка, що викликало в мене здивування, оскільки він завжди був шанобливий з тещею, та й рідко бував удома. Два роки тому, коли моя невістка повернулася на роботу після декретної відпустки, я вирішила взяти на себе турботу про онуків у денний час.

Внаслідок цього мій син та його сім’я переїхали до нас, що викликало негативну реакцію моєї матері. Вона не витримала шуму та хаосу, створюваного правнуками, і зібрала речі, щоб повернутися до своєї квартири. Я розривалася. З двома маленькими дітьми, про яких треба було дбати, регулярні візити до мами здавалися тепер неможливими. Через її відмови зрозуміти мою ситуацію я почувала себе безпорадною та засмученою. Я думала, чи не найняти доглядальницю, але турбувалася про те, що це спричинить фінансові труднощі. Упертість матері ускладнює моє життя, і я щосили намагаюся знайти спосіб переконати її поглянути на ситуацію з моєї точки зору.

Я заміжня, у мене є дочка. Трагічно, будинок, де я виросла і де жила моя мама, був зруйнований під час повені. Тому ми з чоловіком вирішили купити для мами квартиру, бо обидва добре заробляємо. Ми могли дозволити собі початковий внесок та були впевнені, що розплатимося з іпотекою за 3-4 роки. У результаті квартира, куплена і відремонтована за наш рахунок, була оформлена на ім’я моєї матері, і ми не просили її про фінансову участь у цьому питанні. Через це рішення довелося на три роки пожертвувати відпусткою, але ми впоралися без жодних проблем.

Через кілька років, коли наша дочка Олена закінчила школу і вступила до інституту в тому ж місті, де жила моя мама, для внучки здавалося природним жити з бабусею, а не в гуртожитку. Таке рішення також здавалося ідеальним і моєму чоловікові. Однак моя мама категорично заперечувала цю ідею. Вона наполягала на тому, щоб Олена жила сама, стверджуючи, що проживання з кимось тільки заважатиме нормальному зростанню та розвитку, незважаючи на мої побоювання залишати Олену без нагляду у гуртожитку.

Відмова мами дозволити онуці залишитися, нехай навіть тимчасово, у квартирі, яку ми їй надали, залишила мене глибоко враженою та скривдженою. Розмірковуючи над цією ситуацією, я не можу позбутися почуття зради. Після всіх жертв, які ми принесли, щоб забезпечити їй комфортне проживання, її небажання допомогти з Оленою виглядало як невдячність з її боку. І чого можна очікувати від інших людей, коли навіть близькі родичі поводяться так неблагородно?

Іра прокинулася рано-вранці зовсім без сил. Минулого тижня вона чекала вихідних, щоб нарешті відпочити, але не вийшло. Свекруха попросила допомогти їй на дачі. У результаті Іра втомилася ще більше, ніж від офісної роботи. Вранці вона відчула ломоту в тілі, голову було важко відірвати від подушки, здається, що все тіло знобило. Іра зрозуміла, що захво ріла. Для неї це була часта справа, вона хво ріла від сильної перевтоми. Поруч лежав байдужий чоловік. Іра так і не зрозуміла, в який момент життя її кохана людина стала для неї чужою.

Вона попросила його відвести сина до садка, а їй дати грошей на ліkарню. Свою зарплату вона витратила на кредит за чоловіка. — Я не зрозумів, що це за вимоги? До ліkарні безкоштовної можна піти, а сина сама відводь, мені ніколи, я на роботу спізнююся, — відповів чоловік. Іра зібрала свої останні сили, привела сина до садка. Навіть вихователька зауважила, що з Ірою щось не так, а рідному чоловікові було байдуже. Коли Іра прийшла до ліkаря, то від безсилля знепритомніла.

Її привели до тями ліkарі, виявилося, що це не просто застуда. Почалося заnалення, Ірі виписали курс ліkів. Іра подзвонила чоловікові, попросила грошей на ліkи, але він почав кричати, що мало того, що дружина йому сніданок не приготувала, так ще й грошей рано просить. Іра все зрозуміла. Вона не стала з’ясовувати стосунки з неадекватною людиною. Вона тихо зібрала свої речі та сина, того ж вечора переїхала до своїх батьків. Це була її остання крапля терпіння.

Мій чоловік завжди був близьким зі своїми шкільними та інститутськими друзями, і вони часто зустрічалися великою компанією. Як би там не було, ми були здивовані, коли нас запросили на 30-річчя Ангеліни – дружини друга мого чоловіка, адже я з нею ніколи не була знайома, а чоловік бачив її лише кілька разів. Планувалося відсвяткувати у День святого Валентина у дорогому кафе. Ми навіть виділили гроші їй на подарунок. Однак усе ускладнилося, коли чоловік Ангеліни повідомив, що ми не запрошені. Вона була засмучена тим, що її не запросили на нещодавню зустріч, хоча це був вечір виключно для чоловіків. Ми прийняли ситуацію без образ.

Пізніше Ангеліна написала моєму чоловікові повідомлення, в якому вибачилася і скасувала святкування свого дня народження. А за тиждень вона відновила запрошення. Ми посміялися з ситуації, вирішивши, що все вирішилося. Через кілька днів мій чоловік прийшов додому з новим повідомленням від Ангеліни , де вона знову скасовувала зустріч через те, що в кафе не було вільних столиків, а також через фінансові проблеми. Її чоловік розповів нам, що Ангеліна не хотіла позичати гроші на захід і вирішила скоротити список гостей, починаючи з нас. Ми з чоловіком відчували себе пішаками в їхній нерішучості. Зрештою, Ангеліна знову підтвердила, що захід відновлюється, але на той час ми вже втратили будь-який ентузіазм до цієї події.

Ми просто вирішили почекати та подивитися, чи не запросять нас знову, перш ніж вигадувати відмовки, щоб не йти. Найбільше мене спантеличила не поведінка Ангеліни, а її чоловіка. Він відкрито ділився подробицями ситуації, які виставляли її у негативному світлі, впливаючи на моє ставлення до неї. Необачність друга мого чоловіка щодо їхніх особистих справ і те, що він назвав нас одного разу “неважливими гостями”, змусили нас остаточно розчаруватись у них обох.

У свої 47 років я все ще заміжня і маю двох дорослих дітей. Моя 23-річна дочка, яка створила власну родину, живе неподалік зі своїм чоловіком та моєю новонародженою онукою. Мій 19-річний син – студент, як і раніше, живе з нами. Мій чоловік, якому вже під 50, нещодавно був звільнений і в основному не працює, зрідка підробляючи. За 24 роки шлюбу я зрозуміла, що стала фінансовою опорою сім’ї, і всі, включаючи чоловіка моєї дочки, залежать від мене. Це усвідомлення прийшло до мене одного зимового вечора.

Я поспішала з роботи, щоб купити продукти на вечерю, коли мої сумки порвалися, і я впала на обмерзлу землю . Лежачи на льоду, я запитувала себе: чому я несу всі ці обов’язки один, особливо, коли вдома двоє дієздатних чоловіків? Того вечора, коли дочка зателефонувала і сказала, що вони, як завжди, прийдуть на вечерю, я побачила в цьому можливість почати щось змінювати. Втомившись від її виправдань, що вона надто зайнята дитиною, щоб готувати, я попросила її принести з собою овочі та запропонувала приготувати вечерю разом. Але вона відмовилася, очікуючи, що я, як завжди, приготую сама. Я залишилася при своїй думці.

Коли мій чоловік увійшов на кухню, чекаючи на вечерю, я висловила своє невдоволення його тривалою відсутністю і порадила йому знайти роботу. Він дав мені спокій, зрозумівши, що вечері не буде. Мій син теж зіткнувся з новою реальністю, коли я відмовилася дати йому гроші та запропонувала знайти роботу, а також самому прати свої речі. Того вечора я почувала себе неймовірно розкутою. Незабаром я почала відвідувати заняття з плавання та йоги, що покращило моє здоров’я. Сім’я лише бурчала з приводу мого нового ставлення до життя, вважаючи, що я переживаю кризу. Але для мене порятунок від зайвих обов’язків і життя заради себе стали ковтком свіжого повітря. На мій погляд, звільнення від зайвого тягаря та життя на своїх умовах корисне для всіх.

Коли розпочалися всесвітні обмеження, нам довелося нелегко. Зарплата чоловіка була урізана через віддалену роботу, а я перебувала в декретній відпустці з мінімальною дитячою допомогою. Я не могла знайти роботу з частковою зайнятістю, і що ще гірше наша господиня квартири підняла орендну плату, пославшись на безробіття своєї дочки. Ми боролися кілька місяців, ледве зводячи кінці з кінцями після оплати оренди та комунальних послуг. Мої батьки, які живуть у селі з поганим інтернетом, не були для нас виходом, тому що чоловікові потрібен був надійний зв’язок для роботи.

Тому ми неохоче запитали мою свекруху, яка живе неподалік у трикімнатній квартирі, чи можемо ми тимчасово пожити в неї. Вона відповіла категоричною відмовою, наполягаючи, щоб мій чоловік сам вирішував свої проблеми. У нас не залишилося вибору і ми переїхали до моїх батьків. Незабаром чоловік почав їздити в місто на роботу, і через три місяці ми нагромадили достатньо грошей, щоби взяти іпотеку на будинок у селі.

Я припинила спілкування зі свекрухою. Мій чоловік все ще іноді з нею розмовляє, але вона не виявляє інтересу ні до нашого життя, ні до свого онука. І ось нещодавно свекруха вимагала зустрічі з онуком, заявивши, що це її законне право. Її раптовий інтерес здався нам підозрілим: можливо, він був викликаний злістю, а не щирою турботою. Ми вирішили, що їй краще ніколи не зустрічатись ні з нашим сином, ні з нами. Як би там не було, ситуація змушує задуматися: чи правильно ми робимо?