News 382 Media

Нещодавно в клас моєї дитини прийшла вчитися новенька дівчинка. Ця дівчинка була з досить бідної родини. Всі знали, що вона живе з матір’ю, яка розлучилася з чоловіком. Той покинув сім’ю і не сплачує аліменти. Але я не знала, що все так погано. Те, що дівчинка змушена голодувати, виявилося новиною. Мій син ходить до найпростішої школи. Незважаючи на це, у закладі все пристойно та добре. Вчителі добрі та кваліфіковані, а в самій школі є навіть басейн. Обідають школярі зазвичай у їдальні. Причому це безкоштовно для молодших класів. З п’ятого ж класу за їжу треба платити. Я не маю до цього жодних претензій.

Годують у шкільній їдальні добре, якісно, а коштує це не так дорого. Ні в кого з дітей ніколи не виникало проблем, щоб знайти гроші на їжу. Але у Діни виявилася не така проста ситуація. Сім’я цієї дівчинки завжди потребує грошей. Батько Діни ніяк не допомагає їй та її матері, навіть не спілкується з ними. Раніше дівчинка ходила до приватного навчального закладу, але після розлучення її мати не може собі це дозволити. Вони переїхали до бабусі, щоб жити у невеликій квартирці. Мати Діни дуже багато працює, але грошей все одно не вистачає. Це я дізналася від їхньої сусідки: моєї подруги. На вигляд важко сказати, що Діна має якісь матеріальні проблеми.

Дівчинка завжди акуратно виглядає, робить домашні завдання вчасно. У неї мало друзів через сором’язливість, але в цілому вона звичайнісінька дитина. Мама Діни завжди здавала гроші на різні заходи, ніяк не висловлюючи обурення. Навіть якщо сума була досить великою. Декілька днів тому, коли я забирала сина після школи, він попросив його погодувати. Я здивувалася, бо він мав гроші на обід. Коля зам’явся, коли я поставила йому пряме запитання про гроші. Але в результаті все ж таки відповів: – Ти тільки не лайся, гаразд? Я кивнула. – Я віддав обід Діні, мамо.

Вона виглядала такою голодною. Ти ж знаєш, що вони бідні? А я можу вдома поїсти. Правда? Мені було складно підібрати слова, але зрештою я запевнила сина, що він усе зробив правильно. Але мене дуже здивував його вчинок. Це було дуже благородно. А їжа не має значення, Коля справді може поїсти вдома. Через тиждень у школі були збори, на яких деякі з матерів скаржилися на Діну. Мовляв, та відібрала в їхніх доньок обід. Матері заявили, що Діна постійно просить їжу в інших школярів. Доходить навіть до того, що дівчинка облизує за всіма ложки! Ці жінки заявили, що у Діни погане виховання. А таким у класі не місце. Багато хто погодився з цією точкою зору. Я не змогла просто мовчки слухати таке. Це здавалося таким несправедливим!

Я підскочила і заявила, що це все брехня. Що Діна дуже гарна дівчинка, яка ніколи нічого не просила в інших. Діти самі пропонують їй допомогу. Мене підтримала ще одна мати. – Досить намовляти на Діну! Всі ми знаємо про те, яке у її сім’ї фінансове становище. Її матері й сьогодні тут немає, вона дуже багато працює, адже інакше їй не прогодувати сім’ю. Це порядні, приємні люди. Не можна ось так брехати про дитину, яка не зробила нікому нічого поганого. Що ви за люди після цього? Вам самим за себе не соромно? Після цього вона дала вчительці трохи грошей. – Нехай на це Діна їсть цього місяця. Я хочу хоч якось їй допомогти.

А вам усім варто повчитися у ваших дітей. Вони в сотню разів добріші за вас! Виявили справжнє благородство! Сказавши це, жінка просто вийшла з класу. Всі мовчали, присоромлені, явно не знаючи, що сказати. Я вчинила, як вона, і теж дала вчительці гроші. Після мене так вчинили майже всі. Не стала нічого давати лише та мати, яка й завела цю брехливу розмову про Діну. Грошей вийшло так багато, що Діна могла спокійно харчуватись у їдальні цілий рік. Я була дуже горда як добрими дітьми, так і їхніми батьками. Якби наші діти не виявили такої доброти до своєї однокласниці, ми нічого б не зробили, просто проігнорувавши те, в якому жалюгідному становищі перебуває ця дівчинка. Адже дуже легко не помічати чужих бід. Так роблять дуже багато людей.

Мене звуть Світлана, мені 56 років. Все своє життя я мешкаю в селищі місті під нашою столицею. За останні 15-20 років життя дуже змінилося. Раніше у нашому селищі жили 6-7 тисяч людей, а будинки були лише п’ятиповерховими. Але зараз селище розрослося, тому проживає в ньому зараз приблизно втричі більше людей. Усі розуміють, що у маленькому містечку порядок підтримувати простіше, а коли воно розростається, то люди слабшають та нахабніють.

Але в наших хрущовських будинках порядок залишився таким, яким і був, багато в чому за допомогою нашого колективу. Моя квартира знаходиться на першому поверсі, тому мені чудово видно, що діється за вікном. Кілька разів я помічала, що молода жінка, швидше за все не місцева, поспішаючи на роботу, залишала свій пакет зі сміттям на розі будинку і далі продовжувала йти швидким кроком. Востаннє я бачила це наприкінці березня. У неділю я зустрілася з подругою, і ми пішли прогулятися. Коли ми побачили, що дівчина знову залишила сміттєвий пакет на розі будинку, ми її окрикнули.

Але вона не зупинилася і швидше за все нас не почула, бо була в навушниках. Подруга сказала, що молода особа живе у її будинку і вона навіть знає у якій квартирі. Я прийняла рішення, що якщо вона така нахабна і не слухає тих, хто тут живе все життя, то її треба провчити. Адже з такої дрібниці і починається повна вседозволеність та хаос. Я взяла пакет і залишила його під дверима цієї дівчини. Я була не впевнена в дієвості способу, але, на диво, це змогло вирішити проблему. Більше дівчина не залишала пакет на розі будинку. Вона тепер викидає його у контейнер. Вона не знає, що це зробила я, але мені це й не потрібно. Тут сенс у тому, щоб показати людині, що так погано робити.

Шістдесятирічна Лідія Федорівна почувалася не дуже добре. І так сталося, що саме в цей незручний момент у неї закінчився хліб. Лідія подумала, що варто попросити сусідку, щоб купила його для неї. Але ця думка не затрималася надовго. У результаті жінка просто поїла без хліба. У цьому не було нічого страшного, зате не довелося почуватися комусь зобов’язаною. Раніше з Лідією таке вже траплялося. Тоді закінчився не хліб, а молоко, але жінка так само не могла вийти в магазин через те, що хворіла. Тоді вона попросила сусідку про послугу.

Та погодилася, але принесла заповітний пакет лише наступного дня. Вона сказала, що просто не встигла зайти до сусідки. Лідія дуже чекала на обіцяне молоко, але чудово обійшлася без нього. Саме на той момент жінка зрозуміла, що більше не хоче нікого ні про що просити. Вона вирішила, що варто бути самостійнішою і менш залежною від інших людей. Лідія згадала, як колись, будучи школяркою, вона списала одну контрольну у однокласниці.

Вчителька дізналася правду, і ситуація обернулася величезними проблемами не лише для Лідії, а й для дівчинки, яка їй допомогла. Вже тоді Ліда зрозуміла, що потрібно обходитися переважно своїми силами та ресурсами, не звертаючись до інших. Якщо не йдеться про життєво важливі речі, завжди можна відмовитися від прохання допомогти. Саме тому Лідія ніколи не просила позичити їй гроші. Деколи доводилося несолодко, але простіше було обійтися без зайвого морозива чи квитка на автобус, ніж змусити себе попросити про таку послугу.

Ліда точно знала, що друзі ніколи їй не відмовлять, але їй не хотілося справляти на них враження залежної особистості, викликати хоч якесь обурення. Зрештою, друг може і не сказати, що йому незручно позичати. І тоді він буде роздратовано ставитись до того, хто попросив його про подібну послугу. Є речі, без яких неможливо обійтись. Але якщо це лише хліб до супу, то завжди можна поїсти без нього. І не доведеться переживати з приводу того, що знову комусь щось винна. Адже це правильний підхід! Такий самий принцип Лідія завжди застосовувала і до своєї сім’ї, не роблячи винятків навіть для близьких родичів. Якщо раптом діти забували подзвонити їй у свято, вона їх не докоряла і не нав’язувалась.

Навіщо треба псувати рідним людям день та вимагати уваги? Завжди можна зайняти себе чимось, крім ниття та смутку. Головне тільки не починати себе шкодувати, адже, як тільки ти це зробиш, шляху назад уже не буде. Якщо потонути в жалості до себе, то зможеш лише ображатись на тих, кого любиш. Це загрожує не тільки зіпсованими стосунками зі родичами, а й проблемами зі здоров’ям, адже стрес, який завжди супроводжує почуття образи, нікому не користується. Хіба воно того варте? Хіба від цього все не стане лише гіршим?

Лідія все життя наслідувала цей простий принцип і ніколи ні про що не просила інших людей, якщо не відчувала гострої потреби. Це дало їй внутрішній спокій та умиротворення. І ось зараз, будучи шістдесятирічною, вона не змінила свого погляду. Коли просиш інших про послугу, стає дуже неприємно, ніби ти зовсім безпорадна. Якщо ж ти утримуєшся від непотрібних прохань допомоги, то зможеш спати спокійно. Тільки тоді твоє сумління буде по-справжньому чистим. І інші люди так чи інакше оцінять такий підхід. Це гарантія стабільних, адекватних взаємин.

Моя мама походить із великої родини, в якій шість братів і сестер, але зараз лише троє з них залишаються близькими. З роками їхні стосунки погіршилися, і всі, здається, віддалилися один від одного з невідомих причин. Тепер кожен із братів та сестер зайнятий своїм власним життям, намагаючись якось звести кінці з кінцями. Моя мама та тітка Таня, які є середніми сестрами, живуть у селі. Вони заробляють на життя тимчасовою роботою та покладаються на свій сезонний заробіток та виробництво продуктів протягом зими.

Їхня молодша сестра Валя живе у столиці у просторій трикімнатній квартирі та володіє великим будинком у селі, відомому своїми заможними жителями. Її чоловік – директор будівельної компанії, тому вони досить забезпечені. У неї двоє дітей. Нещодавно ми дізналися, що старша дочка Валі вийшла заміж, але дізналися про це не від Валі. Моя мама дізналася про весілля від сусідки, коли їхала автобусом. Мамі було ніяково зізнатися, що рідна сестра не запросила її на весілля племінниці. Коли мама розповіла про це тітці Тані, вони вирішили зателефонувати до Валентини, щоб привітати її. Реакція Валентини була млявою, і вона дуже швидко поклала слухавку.

Наступного дня Валентина та її сім’я відвідали нас із шашликами та дорогим вином, мабуть, щоб загладити провину. Але моїй мамі цей жест здався порожнім і безглуздим. Вона відчувала, що Валентині соромно знайомити своїх сільських сестер із її висококласним міським колом. Розгорілася суперечка, і чоловік Валентини, Роман, зробив принизливі зауваження щодо нашого сільського способу життя. Моя мати різко заперечила, нагадавши Роману про його скромний початок і розкритикувавши їхнє лицемірство. У результаті мама твердо наказала їм піти і виявила бажання ніколи їх більше не бачити. Цей незначний інцидент призвів до серйозної сімейної ворожнечі, коріння якої сягало очевидного сорому Валентини і Романа за своє походження і зневагу до власної родини. Це різко контрастувало з цінностями, які прищепили наші батьки.

У сім’ї Каті була дивовижна традиція, яка передавалася з покоління до покоління: усі чоловіки у їхній родині були талановитими кухарями. Кожен із них умів створювати кулінарні шедеври, чи то вишукані страви, чи просто домашня випічка. Катя завжди захоплювалася цією особливістю свого сімейства, але ніколи не згадувала про це при своєму хлопці – Сергії. Сергій був добрим та дбайливим, але до кулінарії не виявляв особливого інтересу.

Проте, напередодні Нового року, він вирішив здивувати Катю та випек для неї імбирне печиво. Коли Катя побачила їх, вона була вражена. “Сергію, ти сам їхній спік?” – спитала вона, не приховуючи подиву. “Так, вирішив спробувати. Не знаю, наскільки вони смачні, але я старався,” – відповів він з легкою невпевненістю в голосі. Катя взяла одне печиво, відкусила та відчула, як смак імбиря та меду наповнює її рот.

Печево було ідеальне – хрустке зовні та м’яке всередині. Вона ледве стримала сльози, згадуючи, як її дідусь навчав її розпізнавати справді смачну випічку. “Сергій, вони прекрасні! Ти не уявляєш, наскільки це важливо для мене,” – сказала вона, посміхаючись крізь сльози. “Правда? Я радий, що тобі сподобалося. Але чому це так важливо?” – здивовано спитав він. Катя розповіла йому про сімейну традицію. Дивніше було те, що Сергій, не знаючи про це, подарував їй такий момент щастя. Сергій слухав, усміхаючись, і обіцяв частіше тішити її своїми кулінарними експериментами. З того моменту Сергій став частиною цієї незвичайної сімейної традиції. Його зусилля в кулінарії зміцнили їхні стосунки, додавши ще одну прекрасну главу в історію їхнього кохання.

У дощовий і противний вечір я поверталася дуже втомленою з роботи, в сумних роздумах, де завтра взяти гроші на черговий платіж за ноутбук, узятий в кредит, а зарплата буде тільки через 3 дні. Знову доведеться з кредитки знімати. Ніяк я з цими фінансами не вмію керувати! І тут бачу — прямо переді мною лежить купюра в 500 гривень, складена навпіл і перетягнути гумкою. Абсолютно нова і повністю суха, хоча кругом все було мокрим і брудним. Спочатку хотіла пройти повз, а потім згадалися бабусині розповіді, які мене не раз переказувала мама, як чинити з тим, що знайдено прямо під ногами. Незважаючи на те, що говорять інші, мовляв, не можна піднімати гроші і колечка на дорозі, вона стверджувала, що їх обов’язково треба забирати, але слід дотримуватися деяких правил, щоб не нашкодити собі.

Монетки і купюри не треба класти в свій гаманець, а просто в кишеню або сумку, принести додому, протерти вологою ганчіркою і покласти на стіл під скатертину, обов’язково портретом вгору (монетки — решкою) і нехай там собі лежать, гроші в будинок залучаючи. Їх не можна витрачати, навіть якщо є велика спокуса! Кільце теж треба підняти, ні в якому разі не міряти на палець! Промити під проточною водою і надіти на шовковий шнурок або недорогу ланцюжок, і повісити на вікно або біля дверей. Цей ланцюжок замкне коло і всю стару енергетику кільця, а вона сама не буде випускати удачу і щастя з дому. У моїх батьків вдома висить золоте кільце з червоним камінчиком, знайдене колись на море. Хочете вірте, хочете ні, я за своє життя жодного разу не чула, щоб мама і тато лаялися — живуть, як то кажуть, душа в душу!

Ще вона радила обов’язково підбирати пір’я, що опинилися на шляху — воно також приносить достаток. Носити в сумці. А Такуа пір’їнка, яке пролетіло прямо перед особою, обов’язково треба зловити і помістити в гаманець. Перевірено — гроші приходять швидко. І ось яку пораду ще давала: якщо підбіжить маленьке кошеня, його обов’язково треба забрати собі. Це послана понад захист від чогось неприємного і небезпечного! А ось дорослу кішку брати не треба, бажано просто дати їй щось поїсти. Але якщо кішка підходить кілька разів — це знак! Тільки кішка повинна сама зайти і вийти з дому. Так ось, про цю купюру: я її підняла, принесла додому, протерла і поклала під скатертину.

А далі пішли чудеса! Через кілька днів в супермаркеті щось мене потягнуло купити квиток миттєвої лотереї! Ніколи раніше я цього не робила. Квиток виявився виграшним: максимальна сума — 20 тисяч гривень! Гроші я отримала на наступний день, погасила залишок кредиту і обнулила, нарешті, цю кредитку! Потім в інтернет-магазині зробили знижку на сукню, яку мені дуже подобалося, але за ціною було недоступним. Залишилося тільки одне, і на останній екземпляр поставили знижку 70%! Це був мій розмір. А потім я отримала пропозицію на підвищення з зарплатою, в два рази вище колишньої, в офісі, зовсім недалеко від мого будинку! Може це все і випадкові збіги — але моє життя змінилося на краще!

Коли Юрі було п’ять років, не стало його рідного батька. Мати недовго горювала. Вже через півроку стала зустрічатися з іншим чоловіком. Леонід Миколайович був старший за матір Юри на десять років. Він був приватним підприємцем, володів трьома заправками, магазинами в нашому місті. З Юрою ладнав відмінно, знаходив час пограти з ним і поспілкуватися, ставився як до рідного. Мати Юри, Зінаїда Альбертівна, народила від нового чоловіка двох дочок. З тих пір вона не злюбила Юру. Вона ображала свого сина, він став зайвим для неї. Пізніше і сестри стали так само до Юри ставитися. Таня і Катя завжди дошкуляли брата, робили все можливе, щоб зробити його життя нестерпним. Єдиною людиною, яка захищала Юру, був Леонід Миколайович.

Тільки вітчим ставився до хлопця з любов’ю і турботою. У всіх тоді складалося враження, що рідна мати була мачухою, а Леонід Миколайович – люблячим татом. Коли Юрій закінчив школу, вітчим допоміг йому оплатити навчання в університеті. Тут він познайомився з Анною. На весілля до нього приїхав тільки Леонід Миколайович. Рідна мати і сестри навіть не подзвонили по телефону. Коли, після важкої хвороби, не стало Леоніда Миколайовича, він заповів кожному з дітей, в тому числі і Юрі, по двокімнатній квартирі. А ось кому дістанеться бізнес Леоніда Марковича, залишилося таємницею. Інформацію про це оголосять через рік. Через тиждень після оголошення заповіту до Юри приїхала мати. І не одна.

Привезла з собою бабусю, матір Леоніда Миколайовича. – Квартиру отримав, так і бабу бери до себе! Сам за нею доглядай! Чому я повинна піклуватися про неї? Бабуся Анна була цікавою і розумною жінкою. Єдине-їй було важко ходити, були проблеми з ногами. Юра з Анною взяли бабусю до себе. І зовсім не пошкодували. Вона була світлою людиною. Коли Юра був маленьким, вона теж до нього ставилася відмінно. … Настав час для озвучування спадщини свекра. І виявилося, що свій бізнес він передає тому, з ким буде жити його мати. – Я вивчилася на лікаря, тому зможу найкраще доглядати за бабусею! – кричала Катя. – А я бабу Анну люблю більше! Тому вона буде жити зі мною! – сперечалася Таня. – Не верещіть! Я в змозі сама вирішувати! – сказала рішуче бабуся. – Я залишаюся у Юрки. У нього мені затишно! Ось так бізнес Леоніда Миколайовича перейшов до Юри.

Віра зіткнулася з проблемою, з якою рано чи пізно стикаються багато батьків: її дочка-підліток, Аліса, ставала все більш закритою та відстороненою. Віра відчувала, що втрачає зв’язок із дочкою, і не знала, як відновити колишню близькість. “Алісо, можеш допомогти мені на кухні?” – спитала Віра одного вечора, сподіваючись на діалог. “Мам, я зайнята,” – коротко відповіла Аліса, йдучи до своєї кімнати. Віра вирішила, що треба щось змінювати, і запропонувала сім’ї вирушити у невелику подорож.

Вона сподівалася, що зміна ситуації допоможе їм зблизитися. “Поїздка? Навіщо? Мені нема чого там робити”, – неохоче промовила Аліса, коли дізналася про плани. “Давай просто спробуємо. Можливо, тобі сподобається”, – посміхнулася Віра, сподіваючись на краще. Під час поїздки вони відвідали різні цікаві місця, гуляли природою, і, на подив Віри, Аліса почала поступово розкриватися. Якось увечері, сидячи біля вогнища, дочка поставила несподіване запитання. “Мам, а як ти у моєму віці проводила час?” Віра посміхнулася і почала розповідати про свою молодість, про свої пригоди, помилки та мрії.

Аліса слухала з подивом та інтересом, вперше побачивши матір не лише як батька, а й як цікаву особистість зі своєю історією. “Мам, я і не знала, що в тебе було стільки цікавих переживань,” – сказала Аліса, коли Віра закінчила свою розповідь. З того вечора їхні стосунки почали змінюватись. Аліса стала більш відкритою та довірливою. Віра зрозуміла, що їй вдалося знову налагодити зв’язок із дочкою, поділившись своїми переживаннями і показавши, що вона теж колись була підлітком зі своїми страхами та мріями. Та поїздка справді стала поворотним моментом у їхніх стосунках, допомагаючи Алісі по-новому побачити та зрозуміти свою кохану та турботливу маму.

Дев’ять років минуло з того часу, як ми з однокласниками востаннє бачилися на випускному. Життя розвело нас різними куточками країни, і зв’язок між нами практично перервався. Але одного разу я отримав несподіване повідомлення від Олени, моєї колишньої однокласниці. ”Вітання! Як справи? Може, зустрінемося в кафе завтра ввечері?” – написала вона. Я був здивований, адже ми не спілкувалися після школи. Ми зустрілися у затишному кафе у центрі міста. Олена виглядала, як і раніше, чарівно, але в її очах читалося якесь хвилювання.

”Ти знаєш, я завжди хотіла тобі щось сказати, але не могла знайти відповідного моменту,” – почала вона, злегка нервуючи. ”Я завжди тебе кохала, ще зі шкільної лави. Але боялася зізнатися…” Її слова застали мене зненацька. У школі я вважав Олену просто гарною подругою. Ми часто жартували, сміялися, але я ніколи не думав про неї, як про дівчину. Моє серце забилося швидше, і я зрозумів, що мої почуття до неї не такі вже й прості, як мені здавалося.

”Я теж завжди тебе виділяв серед усіх,” – сказав я, посміхаючись. ”Але ніколи не думав, що і ти до мене не байдужа.” Ми провели в кафе кілька годин, згадуючи шкільні роки, сміючись з дитячих спогадів і обговорюючи, як склалося наше життя. Ця зустріч стала початком нового розділу нашої історії. Ми почали зустрічатися, і щодня відкривали одне в одному щось нове. Наше минуле, сповнене дружніх витівок і незрозумілих почуттів, перетворилося на прекрасне сьогодення, сповнене любові та взаєморозуміння. Тепер, дивлячись на Олену, я бачу не просто колишню однокласницю, а людину, з якою хочу провести своє життя. Це було дивовижне почуття – знайти кохання там, де ти на нього зовсім не чекав.

– Я народила та виростила двох дочок, – поділилася Марія Федорівна. – Вони вже дорослі, 40 та 38 років. Я зробила для них все, що могла, виховала гідними та шановними людьми. Старшій на весілля взагалі квартиру подарувала, яку мені залишив батько. – Який чудовий подарунок! А молодшій допомогли потім з покупкою? – Не вийшло, на жаль. Але я намагалася їй допомагати, коли вона народила дитину. Кинула роботу, доглядала малюка, робила всі домашні справи, поки донька з чоловіком працювали і платили за іпотеку.

Ось і все. Вони розплатилися з банком. Тепер обидві мої дочки мають квартири. Внучка підросла, їй недавно виповнилося чотирнадцять. Вона розумниця. Сама вже все робить, моя допомога їй не потрібна. Марія Федорівна живе одна, має проблеми зі здоров’ям. На старості дуже складно робити все самостійно. Літні люди потребують допомоги своїх дітей або когось ще. У деякі дні ця нещасна старенька ледве-ледве піднімається з ліжка, що вже говорити про щось більше. Старша сестра наполягає, щоб саме молодша доглядала матір.

У старшої дочки двоє дітей, чоловіка немає – розлучилися. Живе вона у тій же квартирі, що була колись їй подарована. Онуки у дитинстві з бабусею майже не спілкувалися. Спочатку та працювала, потім няньчила дитину молодшої дочки. Всі розмови були про ту онучку, а діти старшої дочки майже ніколи не згадувалися. Їхня мати з усім справлялася самостійно, тоді як молодша дочка отримувала від матері всю необхідну допомогу у догляді за своєю дитиною. Саме через це старша дочка так і не змогла збудувати кар’єру.

Діти забирають багато часу та сил, особливо коли їх більше одного. Про які досягнення тут може йтися? Молодша ж дочка стверджує, що вони з чоловіком досягли всього самі, працювали цілодобово, щоб отримати своє житло. Усі молоді роки пішли на тяжку працю. Старшій сестрі все дісталося готовим, їй просто подарували квартиру. Не довелося напружуватись і працювати. Це неймовірно несправедливо! І дочку молодша сестра бачила досить рідко, адже вона проводила весь час зі своєю бабусею.

Це тепер бабуся майже не відвідує внучку, бо хворіє весь час. А раніше від неї не відходила. А тепер лише говорить про неї періодично, тепло та з любов’ю. Молодша дочка наполягає на тому, що саме старша має доглядати матір. Зрештою, та їй цілу квартиру віддала! А вона з чоловіком допомагатиме у міру своїх сил фінансово. Щоб усі брали участь у цьому процесі, ніхто осторонь не залишався. До того ж мати завжди більше любила старшу дочку. Адже саме їй подарувала квартиру… Якби кохала молодшу, все було б інакше. То хто ж правий? Чи є взагалі у цій суперечці істина? Хто саме має доглядати стару матір?