News 382 Media

Я завжди пишалася, що нар одила і виростила чудового сина. Але 3 роки тому в нашій родині сталася ст рашна траrедія, в результаті чого я засумнівалася: а чи правда виростила хорошу, добру людину? Моя невістка пішла з життя під час полоrів. Мій онук залишився без матері. Мій син так важко пере ніс втрату коханої, що не хоче бачити сина. Батьки дружини теж відмовилися від дитини. А я не змогла. Я взяла його до себе. Не знаю, чи зможу я замі нити батьків для нього. Але я намагаюся як можу. Мій син став холодним навіть по відношенню до мене.

Він не може пробачити мене за те, що я взяла дитину. Дивлячись на поведінку сина, я сумніваюся: чи зможу я хорошу, чуйну, добру, благородну людину виростити вже з онука. Він думає, що я, забравши дитину, зрадила його. Може, він десь правий. Може, я не повинна була забирати його. Може, як мати, я повинна була підтримати свого сина, що б він не робив. Але я дивлюся на це невинне створіння і розумію, що не змогла б інакше. Але як я віддам це диво в дитячий будинок? Що там його чекає? Ким виросте?

Як складеться доля? Ці питання мучать мене. Неначе мене ставили перед вибором: або син, або совість. І я вибрала друге. Не знаю, Всевишній прийме мій вибір або засудить. Мені насилу вдається доглядати за онуком. Адже я зараз не така молода, як в ті часи, коли виростила сина. Мої подруги пропонують мені допомогу, якщо знадобиться. Але я намагаюся все робити сама. Онук спокійний і слухняний хлопчик. Хоч в цьому мені пощастило. Сподіваюся, що у мене все вийде. І що у нього все буде добре.

Валентина не могла натішитися своїм зовнішнім виглядом. Подруги поспішають — настав час їхати в РАГС, а вона намилуватися на себе не може. Запрошених на церемонію одруження було небагато. Тільки родичі та подруги нареченої. Сергій сказав, що приїде з ріднею разом, тож дівчина не хвилю валася. Минула година, друга, а нареченого все не було. Валерія дзвонила йому у відповідь: «Абонент недоступний, передзвоніть, будь ласка, пізніше». Гості вже почали нер вувати, чому спізнюється?

Вже черга їх пройшла, але Валентина сподівається, що наречений з’явиться. Вона вийшла на ґанок, виглядаючи, чи не їде Сергій. Поруч kурив чоловік, одягнений як наречений. Він звернув увагу на дівчину, у якої з очей капали сльо зи. Запитав, що сталося. Коли Валя сказала, що наречений не приїхав, той чоловік сказав, що з ним те саме. Наречена не приїхала. Вони глянули один на одного. Чоловік представився: — Роман. — Валентина, — відповіла дівчина. — Ти подумала про те саме, що і я? Одружуємося? Валентина кивнула головою. Вони швидко запросили кожен своїх свідків, їх розписали. Виявилося, що для весілля у них орендований один і той самий ресторан, лише у різних залах.

Мами з татами знайомилися, не знали, як поводитися. До такого вони не були готові. Але коли сіли за стіл, після першої чарки все прийшло в норму. Весілля відіграли гучне. Гості з обох боків навіть не здогадалися, що у них нові наречені. Роман та Валентина знайшли один одного. Вони дякують своїм kолишнім, що вчасно кинули їх біля РАГСу. Сьогодні виховують двох доньок. Роман каже, що на цьому не зупиняться, він бажає сина. Валентина радісно сміється цим словам. Якось через кілька років після весілля Валерія зустріла kолишнього нареченого. Вона його не впізнала. Той сам підійшов до Валентини, зупинив, вибачався. Запитав, чи вона хоче знову зустрічатися з ним. На превеликий подив Сергія, Валентина щасливо засміялася, подякувала йому і пішла своєю дороrою. Чоловік здивовано дивився їй услід. За що дякувала?

Моя невістка Катерина, напрочуд стійка жінка, стикалася з численними проблемами – проблеми з роботою, борги, напружені стосунки, які також торкалися мого сина.

Коли я дізналася, що Катерина вагітна, я зраділа і водночас потурбувалася про те, чи зможуть вони утримувати дитину.

Під час одного з візитів я торкнулася цієї делікатної теми.

“Я розумію, що це непросте рішення, але зараз, напевно, не найкращий час для цього”, – запропонувала я.

“Тітка Люба, хіба ви не хочете онуків?” – заперечила Катерина.

“Справа не в цьому”, – відповіла я, – “хочу, але зараз не час. Зараз ти навряд чи впораєшся”.

Мій син, який був при цій розмові, промовчав, хоча я знала, що він зі мною згоден.

Я кілька днів намагалася переконати Катерину передумати заради їхнього благополуччя, але вона була непохитна.

“Ні, годі! Я готова на будь-які труднощі заради своєї дитини”.

Незважаючи на мої сумніви, вони пішли на це і незабаром у них народилася дівчинка. Я поділяла їхню радість, але знала про фінансову напругу, що насувається.

Як і передбачалося, їм доводилося нелегко, і Катерина часто просила мене допомогти доглядати маленьку Женю.

“Будь ласка, посидіть з Женею. Нам дуже важко”, – благала вона.

“Добре, я допоможу”, – завжди відповідала я, не в змозі відмовити внучці, хоча мені здавалося несправедливим, що я не тільки витрачаю час, а й матеріально підтримую їх.

Зрештою, навіть з моєю допомогою їхнє становище залишалося плачевним.

“У нас знову не вистачає грошей, а Женя хворіє”, – нарікав мій син, просячи про додаткову фінансову допомогу.

Передавши гроші, я нарешті висловила своє невдоволення.

“Чому Катя не знайде роботу і не віддасть дитину до дитячого садка?”

“Не думаю, що вона погодиться, але ми впораємося”, – запевнив він.

У результаті, незважаючи на всі труднощі, ми підтримали Катерину. Це був складний вибір, але вона більше потребувала нашого кохання та розуміння, ніж критики. Я сподівалася, що незабаром вона почне робити більший внесок у їхні фінанси, розуміючи, що хоча моя підтримка була непохитною, вона не може тривати вічно.

Коли моя сестра поїхала на заробітки за кордон, ми з мамою зітхнули з полегшенням, сподіваючись на довгоочікуваний спокій.

Колись я взяла на виховання її дітей, і за допомогою мами ми вирішили утримувати її доти, доки вона не зможе дозволити собі власне житло і назавжди піти від чоловіка. Так тривало три роки, поки ми не отримали несподівану звістку.

Моя сестра, завжди надто добра, завжди приносила додому бездомних тварин, а одного разу навіть притягла кажана. Її дбайлива натура поширювалася і на людей, тому вона вийшла заміж за Петра – незважаючи на його очевидні вади.

Він не робив жодного фінансового внеску і створював лише борги та проблеми, тоді як моя сестра невпинно працювала, щоб утримувати їх та трьох дітей.

Зрештою Петро пішов від неї до іншої жінки, що спонукало мою сестру виїхати за кордон. Мої племінники залишилися зі мною, незважаючи на заперечення мого чоловіка.

Ми з мамою були задоволені, вважаючи, що моя сестра нарешті набула стабільності. Яке ж було наше здивування, коли через місяць вона зателефонувала і повідомила, що хоче забрати дітей до Чехії, бо Петро приїхав їй допомагати.

Ми з мамою були стурбовані цим рішенням. Мій чоловік, розгніваний постійними проблемами в нашій сім’ї, наполягав на тому, що діти так і так повинні бути з матір’ю. Він пригрозив, що піде, якщо я зупиню цей процес, заявивши, що я, як і моя сестра, намагатимусь усіх врятувати і всім допомогти.

Тепер я розриваюся тим часом, щоб напоумити сестру і поважати бажання чоловіка. Як би ви вчинили у цій ситуації?

Приїхавши в гості до сина і невістки, я була вражена, побачивши її в сльозах через те, що мій син Семен не дав грошей на найнеобхідніше – підгузки і їжу – пославшись на свої фінансові труднощі. Розчарована і збентежена поведінкою свого сина, я негайно дала все необхідне невістці і підготувалася до сварки з Семеном.

Лідія, моя невістка, завжди робила значний внесок у фінансовий стан сім’ї, навіть допомогла Семену купити машину на свої зароблені гроші до відходу в декретну відпустку. Незважаючи на скромний, але стабільний дохід Семена, він перетворився на скнару, нехтуючи фінансовими потребами дружини і навіть дитини.

Коли син повернувся додому, я нагадала йому про ті часи, коли вищий заробіток Лідії неабияк допомагав йому, підкресливши дисбаланс у їхніх фінансових вкладах і несправедливість його нинішньої позиції.

Незважаючи на те , що Лідія була терплячою і економною, її вихід у декретну відпустку посилив фінансове навантаження, показавши, що Семен не підтримує і не цінує її зусиль.

Я часто допомагала їм, привозячи продукти та предмети першої необхідності, одночасно спостерігаючи напругу та невдячність з боку Семена, який принижував зусилля Лідії з ведення домашнього господарства та догляду за дитиною.

Незважаючи на мої спроби напоумити його і заступитися за невістку, Семен впирався, виправдовуючи свої дії якимись уроками ощадливості.

Зіткнувшись з цією складною ситуацією, я розриваюсь між нездатністю змінити ставлення Семена і бажанням зберегти єдність їхньої сім’ї. Тому я продовжую мовчки підтримувати їх, але досі не впевнена в одному: як довго зможу продовжувати цю допомогу?

Після трьох років шлюбу ми з чоловіком, у кожного з нас є діти від попередніх стосунків, опинилися у тяжкій ситуації.

У моєї дочки, 15-річної дівчини, яка мріє вчитися за кордоном, є “фонд”, який ми ретельно збирали, включаючи фінансові подарунки сім’ї її покійного батька. Проте 24-річний син мого чоловіка бореться з залежністю, виснажуючи наші ресурси та викликаючи заворушення.

Хоча я підтримувала перші методи лікування, постійні невдачі та великі фінансові витрати виснажили мене. Коли чоловік запропонував використати фонд освіти моєї доньки для фінансування дорогого лікування сина в Ізраїлі, я була категорично проти.

Мені здавалося несправедливим ставити під загрозу майбутнє моєї доньки та спадщину її батька заради невизначеного результату, особливо з огляду на історію рецидивів у пасинка.

Напруга посилилася, коли мій чоловік, зневірившись, звернувся безпосередньо до дочки, назвавши її егоїсткою за небажання підтримати його план. Це вторгнення загострило наші сімейні стосунки, внаслідок чого моя дочка засмутилася, а я розлютилася від його маніпуляцій.

Зіткнувшись з цією моральною дилемою, я твердо вирішила зберегти фонд моєї доньки, розставити пріоритети у її прагненнях та поважати наміри її батька.

Тим часом я борюся зі звинуваченнями чоловіка в зраді, розриваючись між майбутнім моєї дитини та здоров’ям його сина, але при цьому сповнена рішучості захистити те, чому ми присвятили роки, щоб побудувати світле майбутнє для дочки.

Поліна полонила Василя своєю привабливістю, різко контрастуючи з домашнім укладом його дружини Олени . Незважаючи на відданість Олени та її кулінарні здібності, погляд Василя блукав, і яскрава Поліна підкорила його.

Незважаючи на застереження друга про цінність його багаторічного шлюбу та сім’ї, Василь був зачарований, не в силах придушити емоції, що спалахнули, і навіть вдався до ліків, які Поліна надала йому для заспокоєння.

Одного вечора його внутрішнє сум’яття досягло апогею.

Повернувшись додому пізно, Василь накинувся на стурбовану розпитуваннями Олену, вдарив її та втік, залишивши все так.

Їхні діти, яких, на щастя, не було вдома, залишились у невіданні про трагедію.

Поки Олена боролася за своє життя в лікарні, Василь, уникаючи відповідальності, почав нове життя за кордоном з Поліною, забравши їхніх дітей під виглядом трагічної втрати матері.

Не знаючи про це, Олена вижила; її мати продала дорогу квартиру, щоб фінансувати її відновлення у Німеччині.

Зрештою стійкість Олени призвела до протистояння. До Василя з’явився адвокат, який повідомив про її виживання та її намір повернути дітей.

Фасад безтурботного нового життя Василя впав, і він зіткнувся з наслідками своїх дій.

Ця історія піднімає питання про контроль над імпульсами, ілюзії таємниці та глибокий вплив нашого вибору на життя інших людей.

Ухилення Василя від прямого розлучення, замість якого він обрав шлях, затьмарений насильством і обманом, підкреслює жахливу помилку в судженнях, що має глибокі наслідки для всіх залучених сторін.

З раннього дитинства на мені лежала відповідальність за догляд за матір’ю, яка була швидше дитиною, ніж дорослою людиною. Бабуся підказувала мені, як доглядати матір, поки вона справлялася з найпростішими повсякденними завданнями.

Я швидко навчилася вести бюджет, готувати та бути самостійною, не тому, що була дуже розвиненою, а тому, що моя мати жила лише заради свого комфорту, відкидаючи все інше як дрібниці.

Мій батько зміг протриматися не так довго. Перед своїм відходом він залишив мені, шестирічній дівчинці, прощальну пораду:

“Доглядай маму. Вона єдина людина, яка завжди буде поруч.”.

У десять років сталося нещастя, коли моя мати стала ще гірше керувати нашим будинком.

“Я ніколи не уявляла собі такого життя! Це ж кошмар і тільки!”, – нарікала вона.

Однак я співчувала не їй, а своєму втраченому дитинству і майбутньому втиску в тісну бабусину комірчину.

Навіть будучи заміжньою, мій обов’язок перед матір’ю зберігався.

Коли здоров’я бабусі похитнулося, я перевезла маму до свого власного будинку. Незважаючи на те, що вона отримала у спадок нашу сімейну квартиру і здавала її в оренду, вона залишалася легковажною і залежною від моєї допомоги.

Розпад мого шлюбу змусив мене повернутися з дітьми, шукаючи притулку. Проте реакція моєї матері приголомшила мене:

“Діти галасливі, в будинку через них буде мало місця. Я не можу вас прийняти у себе.”

Зраджена, я обрала новий шлях, забезпечивши собі стабільне життя за допомогою подруги. Але прохання матері про фінансову допомогу не припинялися, незважаючи на те, що нещодавно вона сама мені відмовила.

“З мене вистачить”, – стверджувала я, – “у мене своя сім’я, свої турботи! Вона тепер сама по собі. Щодо мене, то я фактично стала сиротою!”.

Яке наше уявлення про героїв? Він, мабуть, високий, мускулистий, з величезними біцепсами, щетиною і темними окулярами. Але, насправді, це всього лише кінообраз. Адже справжні герої серед нас, і ви не можете розрізнити їх в натовпі.

Саме такий герой живе в місті Усть-Кут, в Іркутській області, його звуть Богдан. Одного вечора двоє друзів йшли додому. Раптом здалеку почувся чийсь крик і крик про допомогу. Вони були зовсім поруч з річкою. Відразу стало ясно: хтось тоне. Недовго думаючи, Богдан тут же кинувся в воду, а його друг побіг за допомогою.

Богдану довелося проплисти близько кілометра в темряві, щоб знайти потопаючого. Це виявилася маленька дівчинка. Хлопець схопив її і, долаючи течію, поплив до берега. Весь цей час він намагався поговорити з малятком, щоб вона не лякалася. Через деякий час до Богдану підплив ще один чоловік, і разом вони успішно витягли дівчину на берег.

Як з’ясувалося пізніше, Богдан Огородніков працює рятувальником в місцевому річковому клубі. Він дуже добрий плавець і знає, як надати першу допомогу потопаючому людині. Користь від останнього була не потрібна. Дівчинку доставили в лікарню: слава Богу, вона не постраждала. Потім поліція почала з’ясовувати всі подробиці події.

А Богдан Огородніков був офіційно нагороджений медаллю «За порятунок потопаючого». Ось він, справжній герой — скромний і чесний!

«Мені важко. Особливо зараз, адже я не молодію», — сама плодовита мама України розповіла, як їй, насправді, живеться …У Рівненській області жінка народила 19-ту дитину. Світлані Ковалевич з села Глинне Рокитнівського району 45 років. Її старшому синові 27 років, а молодшому — менше тижня. 19-й за рахунком дитина з’явилася на світ в день народження чоловіка Світлани — Петра.Він, до речі, був присутній на пологах. Вага новонародженого — 3 кілограми 900 грамів, зріст — 62 сантиметри. Як і попередні 18 разів, Світлана народжувала сама.

Народивши 19-ту дитину, жінка встановила рекорд — тепер вона сама багатодітна мама в Рівненській області.

— І я, і малюк відчуваємо себе добре. Сина назвали Назаром. Ім’я придумали заздалегідь — УЗД ще на 28-му тижні показало, що буде хлопчик. Так що тепер у нас в родині 11 дівчаток і 8 хлопчиків. Вагітність протікала нормально. Я вже досвідчена мама, добре знаю свій організм. Можна сказати, що вагітність — для мене справа звична (сміється). Хоча, звичайно, виносити першу дитину в 18 років і 19-ого в 44 роки (я народила Назара за кілька днів до 45-річчя) — дві великі різниці. Мені вже важко, я швидше втомлююся.

Світлана перераховує всіх своїх дітей по старшинству: 27-річний Ігор, 26-річний Леонід, 24-річна Наталія, 23-річний Руслан, 21-річна Тетяна, 20-річна Людмила, 19-річний Олег, 18-річна Валентина, 17- річна Іра, 15-річна Галя, 13-річна Оля, 12-річний Вадим, 11-річний Вітя, 10-річна Юля, 8-річна Аліна, 4-річний Женя, 3-етняя Неля, півторарічна Настя і молодший Назар.

— Першу дитину я народила в 18 років, — каже Світлана Ковалевич. — З тих пір у нас майже щороку з’являлися діти. Ми з чоловіком намагаємося виконувати заповідь Божу. І я, і Петро виросли у великих сім’ях. У моїй родині нас було вісім, а у матері чоловіка — 15 дітей. У кожного з цих дітей тепер велика родина. Виходить, що зараз у матері чоловіка вже 98 онуків! До речі, у чотирьох наших старших вже теж є діти. Тому у мене не тільки 19 дітей, а й уже 13 онуків. До заміжжя я навіть уявити не могла, що у мене буде стільки дітей. Чомусь думала, що народжу не більш чотирьох.

Звичайно, мені буває важко. Особливо зараз, адже я не молодію. Через кілька днів після народження Назарчика мені виповнилося 45. За ці роки були і невдалі вагітності, три рази завмирав плід, двічі під час пологів відкривалося кровотеча. А все це відбивається на здоров’ї. Але в той же час діти — це справжнє щастя.

Наші діти не знають, що таке ревнощі або заздрість. Навпаки, вони з великим нетерпінням чекають появу нової дитини. Коли в цей раз я чекала Назара, молодші все питали: «Мам, ну коли вже він з’явиться?» Навіть наша Настенька, якій зараз всього півтора рочки, не відходить від новонародженого братика. Вона у нас розумниця, з десяти місяців ходить і розмовляє. Вже всіх членів сім’ї називає по іменах.

Дівчата постарше допомагають по господарству. У нас же і корова, і свиня, і кури. Ми живемо за рахунок нашого господарства. А влітку чоловік і старші діти займаються сезонними роботами — збирають ягоди на продаж. Коли вони йдуть на збір ягід, мені особливо непросто — залишаюся одна з маленькими дітьми, і на мені при цьому весь будинок. Потрібно навести порядок, погодувати худобу, приготувати сніданок, обід і вечерю.

Готувати доводиться постійно і в дуже великих обсягах. На обід перше-це відро борщу або супу, який, як правило, йде за день. Якщо пельмені, то не менше 200 штук за раз. Якщо робимо закрутки, то банок 300, не менше. З запасів на зиму потрібно не менше 70 мішків з картоплею. Для нас в цьому немає нічого незвичайного, ми звикли. Але чим більше дітей допомагають, тим краще. Ми встаємо з ранку, готуємо на нашу сім’ю сніданок. Поки всі поїдять, вже пора готувати обід ».Світлана Ковалевич з чоловіком не виключають і появи на світло двадцятої дитини!