News 382 Media

У мене є молодша сестра Вікторія, яка є найбільшим моїм противником, якщо можна так сказати, ще з дитинства. Віка завжди хотіла отримувати все й одразу. Вона порівняно зі мною ділитися не любила. Споживати чуже – будь ласка, ділитися чи хоча б створювати своє – ні-ні. Коли нам обом куnували цукерки, вона свою відразу ковтала, а потім говорила мамі, щоб та змусила мене ділитися із сестрою. Мені доводилося ділитися. У дитинстві цукерками, потім у хід пішли навушники, плеєри, диски, одяг, біжутерія, сумочки тощо. За це я ненавиділа сестру. З її речей я нічого ніколи не брала, а вона моїми користувалася більше за мене. Згодом ми виросли.

Поступово на зміну біжутерії прийшли дороrі прикраси, а сестра свій характер так і не змінила. Батьки завжди казали мені, що Віка – моя сестра, і я з нею просто зобов’язана ділитися. До неї претензій ніколи не було. Чомусь усі пред’являли саме мені. На третьому курсі універу я знайшла роботу, а через два роки купила собі квартиру в іпотеку. Зараз я в іпотечному рабстві, але знаю, що більше не доведеться боятися, якщо раптом якийсь новий предмет у будинку не сподобається господареві, і не доведеться ходити по різних орендованих хатах, у пошуках тієї самої квартири і господаря. Після поkупки свого житла батьки зі своїми постійними вимогами доnомогти сестрі трохи відстали, адже вже розуміли, як мені складно з іпотекою.

Ось сестра не відставала. Вона просила собі квартиру в батьків, а сама не хотіла напружуватися. Звичайно, їй було легше просити у когось, ніж заробляти на це самій. Тоді мати вперше показала сестрі її місце. Вона завжди отримувала те, чого хотіла, а тут мама поставила руки у боки: – Хочеш собі квартиру – працюй, заробляй, купи її, не хочеш працювати – знайди собі чоловіка зі своїм житлом. Ми сестрі не допомагали із житлом, і тобі не збираємось. Нам би самим доnомога не завадила. Ці слова мами були як діжка меду на душу. Нарешті, мама сказала те, що мала сказати вже давно. Я вже другий рік живу у своїй квартирі і тішуся з життям. Мені в житті все вистачає, скаржитися мені нема на що.

Нещодавно трапився інцидент, через який я досі не можу вибачити сестру. Мені треба було виїхати в інше місто по роботі. У мене вдома є кіт та рослини. Я залишила ключик у мами, щоб вона годувала кота та поливала квіти. За місяць я повернулася. Все було добре, але я помітила, що дуже часто у мене стали пропадати всякі дрібні предмети на кшталт браслетів, помад і таке інше. Я думала, що сама їх розкидала, а потім дивувалася, що вони зникли. Тільки потім я зрозуміла, що справа була не зовсім у мені. Якось я захворіла і залишилася вдома. Лежала собі спокійно на дивані і тут у домофон зателефонували. Я нікого не чекала, тому й відчиняти не рвалася. У домофон зателефонували разів зо два. Потім дзвінки припинилися, і тут почали дзвонити у двері. Двері я теж не відчинила.

Встала та пішла на кухню. Від цих дзвінків я спати вже не могла, вирішила бодай чаю собі заварити. Взяла свою чашечку і ліниво поплелася назад – подивитися серіальчик у ліжку. Тут я чую – хтось копається ключами у дверях. Я завмерла на місці. Страх облив мене з ніг до голови. Двері відкрилися. Я стояла у дверях кухні. То була не мама, а Віка. Вона спокійно роззулася, відкрила мою шафку на кухні і почала вперто щось там шукати. Віка мене не помітила, тому що я стояла за стіною, мене практично не було видно їй. Від подиву я просто стояла на місці нерухомо і спостерігала за тим, що відбувається.

Потім Віка пішла у бік моєї спальні і дорогою побачила мене. Вона встала спочатку колом, потім почала щось мигати, надягла свої кросівки і пішла. Я прийшла до тями і зателефонувала мамі. Вона сказала, що вийшло якесь непорозуміння, тому що моїх ключів ні в кого, крім неї, не було. Але принаймні мама пообіцяла поговорити з Вікою. Моя сестра сама пізніше пояснила. Виявляється, ця розумниця зробила собі дублікати моїх ключів, коли приходила з мамою до моєї квартири, поки мене не було. Так як Вікуся вважала, що в мене все є, а я нахабно не ділюся, вирішила сама все зробити – забирати з собою по дрібниці щоразу, коли йшла з мого будинку. Звичайно, у мене ж навалом, я б не помітила. Мама просить пробачити Віку, адже, на її думку, сестра не такий вже й злочин скоїла. Я не налаштована її прощати. Якби була моя воля, я б взагалі її в поліцію здала.

Поведінка Ніни Анатоліївни набула загадкового обороту: вона перестала регулярно відвідувати нас і щодня дзвонити, віддалившись не лише від нас, а й від онука. Чоловік відмахнувся від моїх побоювань, припустивши, що вона сама заговорить, якщо її щось турбує, а я перебирала в голові безліч малоймовірних пояснень, навіть підозрюючи, що вона могла вступити до якоїсь секти.

Наші спроби зв’язатися з нею були зустрінуті короткими відповідями або обіцянками передзвонити, які не виконувались. Мій чоловік з гумором припустив, що вона може бути зайнята новим романтичним інтересом, але я відчувала глибші проблеми. Охоплена занепокоєнням, без попередження я з’явилася на порозі її будинку з тортом і компанією нашого сина, маючи намір з’ясувати причину її відстороненості. Неохоче прийнявши мене, вона запросила нас до будинку, і я відчула її холодний прийом на власній шкірі. Вона розкрила причину своєї відстороненої поведінки: непорозуміння, що ґрунтується на дивній підозрі.

Після візиту до нас, під час якого ми пригостили її солоною водою, вона почала побоюватися, що ми отруїмо її заради спадщини. Абсурд був викликаний простим побутовим казусом: мій син випадково просипав сіль на підставку для посуду. Це пояснило солону воду – звичайна помилка була неправильно витлумачена як злий намір. З полегщенням і водночас засмученням від банальності непорозуміння ми примирилися. Я сподівалася, що це рішення покладе край подібним непорозумінням, і вірила, що в майбутньому проблеми вирішуватимуться більш прямо, сприяючи чіткішому спілкуванню та розсіюючи непотрібні підозри.

Часто цей біль виникає через відсутність уваги або, навпаки, через надмірну турботу і спостереження, причому обидві крайності не можуть забезпечити необхідний баланс. Діти, особливо коли вони ростуть, можуть таїти ці образи глибоко всередині, іноді навіть не усвідомлюючи їхнього походження та впливу. Я давно прагнула зустріти людину, яка уникла будь-яких сімейних образ, що є рідкістю, враховуючи, що такі образи зазвичай виникають у найближчих відносинах, між батьками та їхніми дітьми. Це цикл поведінки, що часто успадковується і повторюється з покоління в покоління, який впливає на майбутнє психічне благополуччя та самосприйняття.

Загальні фрази на кшталт “не лізь, ти ще маленький” або “дозволь мені зробити це самому” можуть викликати почуття залежності та меншої важливості. Хоча батьки можуть вважати, що вони висловлюють турботу, вони можуть не усвідомлювати, що ці повідомлення можуть сприяти розвитку низької самооцінки та залежності у їхніх дітей. В результаті дитина може почуватися матеріально забезпеченою, але емоційно знехтуваною. Говорять, що діти обирають своїх партнерів за схожістю на батьків; це міф, що передбачає зумовлений зв’язок.

Однак у міру того, як ці діти ростуть, особливо дочки, стосунки з батьками можуть стати напруженими, а інтенсивність зв’язку може спричинити глибокий біль та нерозуміння. Зрештою, визнання та усунення цих глибоко укорінених образ має вирішальне значення для лікування. Утримання їх тільки псує щастя, підкреслюючи важливість прощення або, принаймні, розуміння, оскільки невирішені образи продовжують затьмарювати життя, перешкоджаючи радості та свободі, які приходять лише з примиренням чи прийняттям.

“Ти безсердечна! Як мати може так чинити, виганяючи власного сина?” – лаяла мене мама. Після цього вона перестала зі мною розмовляти, і хоча мені було боляче, я вважала, що це на краще. Вісім років я не спілкувався зі своїм сином Дмитром, поки він не вийшов на зв’язок, бажаючи поговорити. Чекаючи чергового прохання про фінансову допомогу, враховуючи наше минуле, пов’язане з невиправданими очікуваннями, та його неробство після закінчення університету, я приготувалася до розчарування.

Дмитро був джерелом занепокоєння, не знайшовши роботу після навчання і ведучи млявий, нічний спосіб життя. Його звинувачення у наших батьківських невдачах довели нас до краю, що призвело до його виселення. Коли ми нарешті зустрілися, зміна була разючою. Дмитро більше не був безцільним юнаком, він став переді мною впевненою у собі людиною. Він поділився новинами про те, що має стабільну роботу, квартиру і навіть машину.

Кульмінацією став сюрприз: будинок, який він купив для мене, здійснивши мою давню мрію. Більш ніж матеріальний подарунок, його особистий розвиток наповнив мене величезною радістю. Шлях Дмитра від залежності до самостійності, що завершився цим жестом подяки, підтвердив моє рішення про жорстке кохання, прийняте багато років тому. Тепер, коли ми планували переїзд у новий будинок, моє серце роздмухувалося від гордості, бачачи, як мій син втілює в собі успіх і характер, на які я завжди сподівалася.

З дня пишного весілля мого сина минуло чотири роки, а я досі не можу впоратися з кредитом, який ми взяли для його фінансування. Напруга була величезною, і я спочатку була проти екстравагантної урочистості, віддаючи перевагу простому розпису та посиденькам у кафе. Однак сім’я нареченої, заможна і в очікуванні грандіозної події, наполягала на пишній церемонії, стверджуючи, що це довгоочікувана подія для їхньої єдиної дочки та всіх їхніх родичів.

Мій чоловік став на бік нашого сина, переконуючи мене, що ми повинні профінансувати весілля заради його щастя, що й призвело до обтяжливих боргів, які тягнуться й досі. Це рішення викликало в мені глибоку образу, тим більше, що я бойкотувала весілля, відчуваючи, що моя материнська думка не береться до уваги. Наша сім’я, яка звикла до скромного життя на мою вчительську зарплату і заробіток чоловіка як водія автобуса, була погано підготовлена до таких фінансових вишукувань.

Та й весь процес планування весілля був пов’язаний з напругою та розбіжностями, які посилювалися очікуваннями сім’ї нареченої та нашими обмеженими ресурсами. Ситуація загострилася, коли до списку гостей не були включені літні члени нашої сім’ї, зокрема моя мати, що посилило моє почуття несправедливості і привело до рішення не йти на весілля. З тих пір ця сварка віддалила мене від сина та його дружини, а подальша втрата роботи моїм чоловіком тільки посилила наші фінансові проблеми. Зараз наш неоплачений весільний кредит – це довготривале нагадування про розлад.

Коли мені було 40, я розлучилася з чоловіком. Цей період був нелегким, адже ми прожили разом багато років, народили двох дітей, але вирішили розійтися, бо наші почуття давно згасли. Важко жити з людиною, яка тебе відверто дратує. Обидві наші дитини вже дорослі. Дочка має свою сім’ю, а син хоч і не одружений, але давно мешкає окремо. Саме тому рік тому я наважилася на нові знайомства та зустріла Миколу. Якийсь час ми просто спілкувалися, але потім зрозуміли, що між нами не просто симпатія, а щось більше.

Тому ми вирішили не зволікати і почали жити разом. У нашому віці час – найцінніший! Тягнути нікуди. Ми вже майже рік живемо разом, і Микола запропонував узаконити наші стосунки. Звісно, я погодилася, бо дуже його люблю. Поруч з ним я почуваюся на 20 років молодшою. Ми почали активно готуватися до весілля: замовили залу, музикантів, ведучого та фотографа. На щастя, ми мали заощадження, і ми можемо собі дозволити таку розкіш, як весілля. Ну і що, що нам по 60 років? Нічого у цьому поганого я не бачу! Однак найскладнішим виявилося повідомити про наші плани дітям. Микола теж має двох дітей від першого шлюбу.

Дві милі дівчини, з якими я вже знайома. Нещодавно я приготувала безліч смачних страв і чекала на приїзд дочки та сина. Мені не терпілося поділитися з ними важливою новиною та побачити їхню реакцію. Але, чесно кажучи, краще б я нічого не говорила, бо настрій вони мені тільки зіпсували. — Ти що, з глузду з’їхала? Мамо, яке весілля? – обурювалася дочка. — Скасовуй все це і не вигадуй ніяких дурниць! Інакше я почну підозрювати, що у тебе проблеми з розумом! А може, це Микола тобі щось підсипав? – додав син. Коротше кажучи, жодної підтримки від дітей я не отримала. До речі, дочки Миколи теж відреагували не краще… На жаль. Але ми з моїм коханим не збираємось скасовувати весілля, а тим більше розривати наші стосунки! Я вважаю, що 65 – це не вирок! Ми влаштуємо свято для себе без гостей. А як ви ставитеся до весілля в літньому віці? Хіба є якісь обмеження? Де написано, що людям у віці не можна закохуватись?

Цькування в школі – це одна з найстрашніших проблем сучасності. Діти бувають жорстокі, особливо підлітки, особливо якщо їхні батьки не бачать проблему, а вчителі ігнорують чужий біль. Батьки часто закривають на це очі, вони занадто зайняті роботою і своїми проблемами, вони вважають, що нічого страшного в проблемах в школі немає, нехай діти самі вирішать свої про блеми. Але це серйозно.

Діти на все життя можуть отримати психологічну травму і навіть каліцтво. Це історія відважної матусі, яка стане прикладом для багатьох. Наталя Цимбаленко на всю країну заявила про цькування свого сина і про методи вирішення проблеми. Вона не стала ігнорувати проблеми сина і заступилася за нього. Жінка дізналася, що її дитину принижують – і вирішила це питання. Її сина звуть Петро, в середніх класах він поміняв школу і вступив до гімназії. Хлопцеві не пощастило: в його класі виявилася групка хлопчаків, які вважають себе крутими. Вони знущалися над іншими дітьми.

Новенький відразу став для них жертвою. Мама записала сина на фехтування і рукопашний бій, щоб хлопець міг себе захистити. Це дало результат: від хлопчика поступово стали відставати, але інших дітей мучили ще більше. У них забирали особисті речі, підкидали в рюкзаки пляшки з сечею, зриває з хлопців штани, робили знімок і публікували його в мережі Кращого друга Петі, Мішу, розвели на гроші. Хлопці змусили купити вейп, тому як круті хлопці курять вейп “Коли Петя і кілька таких же хлопчаків пішли за допомогою до класного керівника, та не стала втручатися.

Максимум – проводила бесіди на тему” давайте жити дружно “, а в розмовах з батьками міркувала, що” діти не люблять стукачів “,” треба загартовувати характер “,” потрібно знаходити підхід до товаришів “. Тоді Наталя взялася за вирішення проблеми особисто. Вона зібрала батьків постраждалих дітей. Тільки троє зважилися написати заяву. Потім Наталя зібрала батьків хуліганів.

Але вони не бажали вирішувати проблему і заперечували хуліганську поведінку своїх дітей. Інші кричали: “Ви нічого не доведете!” Класний керівник впала в істерику; вона зрозуміла, що активна матуся спуску не дасть і у неї будуть проблеми. Тоді вчитель спробувала відмовитися від класного керівництва. “Я зібрала конкретні докази: листування учасників історії з вейпом і аккаунт однокласника, де було видно, що він не тільки є шанувальником в групах, які торгують вейпамі, а й сам їх продає; фотожаби на Петю і скріншоти аккаунта, де ці фотографії були розміщені ” . Але суд і прокуратура не злякали батьків; вони думали, що матуся блефує і не зайде так далеко. Але в один день усіх хуліганів відвідали співробітники відділу у справах неповнолітніх. Ситуація різко змінилася: діти і їх батьки стали вести себе тихо і мирно. Вони не думали, що за «жарти» може настати така відповідальність.

“Ніхто не очікував, що я не буду брати участь в” батьківських боях “і з’ясування, чий син повинен” краще помитися, може, тоді з ним дружити будуть “, а піду прекрасним бюрократичним шляхом листів і скарг. Все миттєво навчилися культурі: зупиняють бажаючих малювати фотожаби. Буллінг в класі мого сина припинився. чи надовго – подивимося “. Це актуальна проблема в сучасних школах. Цькування процвітає завдяки ігнору дорослих! Вчителі не бажають вирішувати конфлікти, батьки ігнорують біль своїх дітей, інші не помічають, що їхні діти болять … Цю проблему потрібно вирішувати! Будьте уважні до своїх дітей, Не важливо хто вони, жертви або агресори, обидва варіанти травмують психіку дитини і ведуть до серйозних наслідків.

У старого навернулися сльози; він вийшов з машини, вклонився і сказав: «Спасибі тобі, синку». І пішов до свого старого будиночка, рукою витираючи сльози …Зазвичай на цьому місці, біля автобусної зупинки, стоять таксисти. Я зупинився там, щоб не виблискувати аварійкою на дорозі, тому що цей дзвінок був дійсно важливий.Говорив буквально хвилину; за цей час сухенький дідок, в піджаку і з краваткою, піднявся з лавки, і важко переставляючи ноги, підійшов до мого віконця. Він легенько постукав у вікно, навіть не постукав, а якось так скромно пошкрябався. Я опустив вікно, дід тихо запитав: “Синку, ти не таксист? ” Я попрощався зі співрозмовником в телефоні, і відповів:« Ні, батьку, не таксист, вам куди потрібно?»

– Та мені не далеко, кілометрів три.- Сідай, батько, зараз відвезу.Він сів на переднє сидіння. Ми поїхали. Він важко дихав, просто тому що був дуже старий, він говорив мені, що кожендень їздить до поліклініки на маршрутці, віддаючи за це по 18 гривень. Кожен день -18 гривень. А ось сьогодні в поліклініці затримали, і він запізнився на свою маршрутку, чекати наступну довго, а пішки дійти він не зможе. Я сидів і слухав його, купа думок в голові крутилася, і я не знав, що сказати цьому сухенький дідові.

Я тільки питав дорогу, більше нічого; я просто тупо віз його і мовчав. Він жив в самому кінці вулиці, і його будиночок з похилим дахом було майже не видно з-за котеджів …”Ну ось, синку, приїхали, ось тут, розвертайся ”, і дід поліз в сумку, за гаманцем.«Ні, батько, я не візьму з вас грошей, не можу взяти, ви за життя – все оплатили» У старого навернулися сльози, він вийшов з машини, і з поклоном сказав: «Спасибі тобі, синку». І пішов до свого старого будиночка, рукою витираючи сльози.

А я – здоровий 47 річний мужик, сидів і з грудкою в горлі, дивився йому вслід. Думаючи про те, що звичайно славна у нас країна перемогами в чемпіонатах і Євробачення, важливі і олімпіади … Але не може бути здоровою країна, яка не може подбати про пенсіонерів. І я розумів, що це я зараз йому кланятися мав. І соромно мені було за нашу з ним Батьківщину. Ось саме за це – соромно …Люди, просто допоможіть їм, чим зможете, копієчкою, чергою в поліклініці, довезіть до будинку, переведіть через дорогу …Миру вам, друзья !!!

Я сама виросла в дитячому будинkу, нікому не забажаю такої долі. Я ходила до школи, де більшість дітей були зі звичайних сімей, тому мене часто дражнили. Дитинство та юнацтво було складним. Коли я виросла, вступила до педагогічного інституту та влаштувалася на роботу до дитячого будинку. Хотілося дати дітям, які ростуть у тій самій ситуації, що і я виросла, якомога більше тепла та kохання. Мені, як нікому іншому, зрозумілі їхні дуաевні муки та страхи, тому я легко знаходила до них підхід. На п’ятому році моєї роботи в дитячому будинkу, до нас потрапили два брати. Ще під час першої зустрічі вони дуже запали мені в серце. Ерік був старший за Марка на три роки.

Діти виглядали дуже домашніми, тому пізніше я поцікавилася у директорки дитячого будинkу: -Як вони до нас потрапили? -Діти були в таборі, а батьки поїхали на відпочинок, їхній моторний човен загубився в морі. Зараз ведуться пошуки, вони вважаються зниклими безвісти. Дітей привезли сюди з табору. Вони не мають інших родичів, які могли б їх забрати. Мені хлопчиків було дуже шkода. Потрапивши в таку ситуацію, вони якось швидко виросли, але молодший брат все одно переживав сильніше. Виховательки нічної зміни казали, що він плаче уві сні та кличе маму з татом. Обидва хлопчики були у моїй групі, тому я проводила з ними багато часу, згодом дуже прив’язалася. Через три роки пішла до директорки і сказала, що хочу їх уси новити. — Ариночко, тобі не дадуть дітей – розвела руками жінка.

– Чому? -Ти незаміжня, живеш у маленькій квартирці, зарnлата маленька. -Але я люблю їх! Катерина Миколаївна похитала головою. -Сама знаєш, яка у нас зараз бюрократія! Нікому нині почуття не цікаві. Я виходила з кабінету зі сльо зами на очах, набрала номер Леоніда. Він був мій сусід по сходовому майданчику та приятель. -Льонь, нам потрібно одружитися! Запанувала довга пауза. -Аріно, що трапилося? Ти в порядку? -Нам треба терміново одружитися! -Аріно, ти на роботі? Не йди нікуди, я скоро приїду. Він приїхав, я все пояснила. Диво! Він погодиться. А потім з’ясувалося, що він давно був заkоханий у мене, збирався зробити справжню пропозицію! Так ми стали справжньою родиною.

Антоніна відчинила стару шафу і дістала сорочку. – Тоня, ти що, не роздала Юрині речі? – запитала сусідка Галя. – Щось роздала, а от цю сорочку шкода. Юрко її хотів на мій ювілей надіти. Не дотягнув півроку… – сказала Антоніна і заплакала. – Ну, не можна так, Тоня. Треба далі жити. Що ж ти себе так? – Галя обняла подругу. – Та як мені далі одній жити, Галю? Олена у Києві. Має своє життя. А я сама залишилася. Антоніна з Юрієм прожили тридцять п’ять років душа в душу. Це було справді щасливе сімейне життя, вони ніколи не сварилися через дрібниці. Антоніна все життя пропрацювала кухарем, а Юрій – зварником. Жили, як усі – небідно та й небагато. Від матері Антоніні дістався будинок у селі та велика ділянка. Антоніна розводила квіти, а Юрій любив різьблення по дереву. Вона пишалася тим, які гарні речі робить чоловік. Юрій прикрасив лиштву та ганок будинку витонченими візерунками. Навіть прості табуретки, лавки та хлібниці перетворювалися на справжні витвори мистецтва. Після того, як не стало чоловіка Антоніна закинула ділянку.

Єдине місце, де їй тепер хотілося бути – це могилка чоловіка. Вона часто приходила, прибирала, полола бур’яни. – Ось, Юра, прийшла я…, – тихо говорила Тоня. Вона розмовляла з чоловіком, ніби він досі поряд. Донька рідко приїжджала з столиці, і Антоніні було самотньо. Їй не хотілося вже нічого, кожен день без коханого чоловіка був важким. Тоня вирішила заздалегідь подбати про те, щоб після того, як її не стане, її поклали поряд із чоловіком. Вона зібрала всі відкладені гроші та звернулася у відповідну службу. Олені про свою покупку вона нічого не сказала. Антоніна знала, що дочка її сваритиме, адже молодим завжди здається, що про відхід думати ще рано. Отримавши всі документи, Антоніні стало спокійно на душі, вона знала, що лежатиме поруч із Юрою. – Ось, Юра, гарне я собі містечко прикупила, поряд з тобою. Сухе, рівне. Юра, я тут подумала, може верстат твій та інструменти, сусіду Василю віддати? Я у Олени питала, вона каже, в інтернеті дорого не куплять. Та й часу у неї немає, із цим поратися. Але, Василь, прошуляє все, шкода, – сказала Антоніна, трохи подумавши. За два метри від могилки Юрія Антоніна помітила чоловіка, який витирав ганчіркою пам’ятник. Чоловік підвівся і прислухався до розмови Антоніни. Він вийшов із огорожі і підійшов трохи ближче до Антоніни. – Доброго дня, – сказав він. – Здрастуйте, – сказала Антоніна, подивившись на нього. – Я вибачаюсь, я тут вашу розмову почув. А ви верстат за скільки продаєте? – скромно поцікавився незнайомець.

– Та я не знаю, мені віддати просто, аби у добрі руки. Антоніна окинула поглядом чоловіка. Худий, невеликого зросту, охайно одягнений. – Мене Григорій Петрович звуть. А вас? – Антоніна. – Я тут на пенсії зайнявся різьбленням по дереву. Часу зараз багато. Вони сіли на автобус і поїхали до Антоніни. Жила вона неподалік. – Заходьте, – запросила Антоніна. – Весь інструмент тут. Григорій Петрович зайшов у гараж. – У хорошому стані все, дивлюся, – сказав Григорій. – Так, Юра у мене все в порядку тримав. Як півроку тому не стало, у такому вигляді тут усе лежить. – Співчую. А я три роки як удівець. – Ви коли забиратимете все? – У вихідний приїду машиною, заберу. Ви лише нікому не продавайте. – Я у вихідні приїжджаю. Ось мій номер. Антоніна та Григорій обмінялися телефонами. Тоня повернулася до міста. Наступного дня їй зателефонувала донька. – Мамо, привіт. Як ти себе почуваєш? – Запитала Олена. – Добре, Оленко. Вчора із села приїхала. У тата прибирала. Спина трохи ниє тільки, а так добре. – Мамо, я тобі казала, давай продамо будинок. Що тобі там робити? Втомлюєшся тільки. Адже там навіть зв’язку немає. Якщо що, то й швидку не викликати. – Та добре все в мене, не хвилюйся, Олено.

Минув тиждень, Антоніна знову приїхала до села. Вона чекала, коли приїде Григорій по інструмент. Пішов дощ, і вдома стало холодно та сиро. Антоніна пішла по дрова. Тільки вона нахилилася, як схопило спину. Вона ледве дійшла до ліжка. За вікном почалася сильна злива. Антоніна почула, як у вікно постукали. – Як не вчасно, – подумала вона. Вона простягла руку до телефону, що лежав на підвіконні. – Григорію, я не можу встати. Спину схопило. Я не можу двері відчинити. – Ой, що ж робити? – Ви відчиніть хвіртку і через город зайдіть. Григорій відчинив стару іржаву хвіртку і зайшов у город. Трава була йому до пояса. Раніше Юрій косив траву, а тепер город був покинутий. Григорій через двір увійшов до хати. Антоніна лежала на ліжку. – Григорію, заходьте! – гукнула Антоніна. – Здрастуйте. Давайте вам допоможу встати. – Григорій простягнув Антоніні руку. – Дякую вам. Я ось дрова хотіла принести, нахилилася і все… Антоніна трохи посиділа, стало краще. – Я дивлюся, у вас город не кошений. Давайте я вам приїду, скошу.

– Та що ви! Незручно. Адже ви й сам не молодий хлопчик. – У мене сил, як у молодого хлопця, – засміявся Григорій. – Ми раніше з дружиною скандинавською ходьбою займалися, у турпоходи їздили… А зараз я один ходжу. А вам, якщо не секрет, скільки років? – Шістдесят. – То ви ще зовсім молода жінка. Давайте разом ходити? – Не знаю, – засумнівалась Антоніна. – Так це ж так здорово. Краса, природа. Тай корисно дуже. Чисте повітря… Палиці в мене є. Я вас навчу. – Та я того тижня місце на собі, біля чоловіка купила, – засміялася Антоніна. – А ви мені про ходьбу… – Туди ми з вами завжди встигнемо, правда ж? Хіба хотіли б наші другі половинки, щоб ми швидко пішли? Тож давайте просто жити… Антоніна погодилася. Вони з Григорієм почали разом займатися скандинавською ходьбою. Григорій спочатку допомагав Антоніні упорядкувати город і будинок, а потім вони вирішили, що разом їм буде веселіше. Олена була рада, що мама знову розцвіла і не збирається на той світ. Життя продовжується, поки нам є заради кого жити і треба цінувати кожну мить.