News 382 Media

Коли Олена приїхала до матері, Надія зраділа, побачивши дочку. Проте її слова про візит здивували жінку.

– Мамо, мені потрібні гроші. Можете повертати частинами як вам зручніше, – спокійно сказала Олена.
– Які гроші? – розгублено спитала Надія.
– Ті, що я дала вам на операцію, – пояснила дочка.

Руки Надії затремтіли, вона мовчки пішла до шафи і дістала невеликі заощадження, накопичені з пенсії. Простягнувши їх Олені, вона важко сказала:
– Забирай, доню.
– Ось, бачите? А ви кажете, що грошей немає, – з усмішкою відповіла Олена. – До осені зачекайте, все повернете. Нам зараз гроші потрібні: ремонт хочемо зробити, одягтися пристойно. Це вам не село, де ніхто на одяг не звертає уваги, а місто. Тут зовсім інша річ. Розумієте?
– Розумію, – простогнала Надія.

За тиждень її відвідала молодша дочка Соломія.
– Ти теж за грошима, доню? – обережно запитала мати.
– Що ви, мамо? З чого ви це взяли?

Тоді Надія не стрималася, її очі сповнилися сльозами, і вона розповіла про розмову з Оленою.
– Ліки дорожчають, я не знаю, що робити… – скаржилася вона.
– Мамо, не переживайте, я сама розберуся з сестрою, – заспокоїла її Соломія.

За кілька днів Соломія передала Олені потрібну суму. Та, беручи гроші, холодно кинула:
– Скільки ж мати ще жити збирається? Їй би давно вже накопичити.

Після цього Олена більше не приїжджала до матері. Навіть онуку Надії не показувала. А коли здоров’я жінки погіршилося, Соломія забрала її до себе.

Одинадцять років Надія жила у турботі та любові поруч із Соломією та її дітьми. Вона не відчувала самотності і насолоджувалася спокоєм. Але настав час, і Господь покликав її до себе.

Після похорону сестри вирушили до нотаріуса, щоб дізнатися про спадщину. Там на них чекала несподіванка: все майно Надія залишила Соломії. До документів було додано лист, написаний матір’ю:
«Оленко, будь щаслива і не поминай мене поганим словом. Я вдячна Богові, що йду, нікому нічого не заборгувавши».

Мені ніколи не спадало на думку, що я зважусь на таке, але все ж таки. Нещодавно я почала зустрічатися з чоловіком, який значно старший за мене. Ми перетнулися зовсім випадково. Це справді була доля. Тоді я вийшла з кафе та поспішала на трамвай. Була зима, страшна ожеледь. Я впала. На допомогу прийшов незнайомець. Я була настільки вдячна йому, єдиний з усіх, хто відгукнувся, він допоміг мені піднятися, що я запросила його прогулятися. І так пропустила трамвай. І з цього все й почалося.

Те, що у нього є сім’я, він розповів не відразу. Коли я дізналася правду, було вже пізно. Я була охоплена найсильнішими почуттями. Звичайно, я усвідомлювала, що добром це не закінчиться. Але він був настільки дбайливий до мене, що я просто не змогла встояти. Ми зустрічалися потай у моїй квартирі або в інших місцях. Я його любила, і мені навіть думати не хотілося про погане. Навіть зараз важко повірити. Йому 50, мені 23 роки, і ми щасливі.

Але з плином часу, як і очікувалося, про наші стосунки дізналася сім’я. Я дізналася про це особливим чином. Якось ввечері, йдучи з роботи, я зайшла в під’їзд в побачила дівчину років 18. Вона перегородила мені шлях і назвалася донькою мого коханого. У мене перехопило подих від страху. Дівчина стала мене звинувачувати, що я руйную їхню родину. Я впала у заціпеніння. Думки плуталися. Вона була така напружена і повна ярості, що, здавалося, ось-ось вдарить мене.

Я, ховаючи свій страх, спробувала пройти далі. Але вона різко схопила за руку мене і силою розвернула до себе. Я як ніколи у своєму житті злякалася. Навіть подумати про те, щоби дати відсіч не могла. Її хватка виявилася настільки сильною, що я одразу зрозуміла: з нею краще не зв’язуватися. На вигляд вона здавалася звичайною школяркою, невисокою і худорлявою. Але злості в ній було хоч греблю гати.

Вона почала говорити, що її мама дуже через це переживає, і вона хоче, щоб я розійшлася з її батьком. Мене трусило, я не могла сказати ні слова і почала плакати. Дівчина відчула свою владу наді мною. Вона схопила мене за комір, різко притиснула до стіни і сказала:

– Якщо ти не залишиш мого батька, пошкодуєш.

Я почала голосно плакати, сподіваючись розжалити її. Але все було марно. Вона мене вдарила і пішла. Я приклала руку до місця удару і побачила змішану зі сльозами кров.

Не подумайте, я з гарної родини. Мене виховували у суворості та за правилами. Насправді це була перша в моєму житті подібна ситуація. Якби не обставини, я ніколи б до такого не дійшла.

Я підвелася і пішла у квартиру.

І що тепер робити? Я люблю цього чоловіка, але тепер боюсь його дочки. З такими краще не жартувати. Може, розповісти йому?

Що порадите? Хто в цій ситуації правий?

Я заміжня вже 12 років. Чоловік у мене хороший, турботливий, дуже уважний. Я наро дила йому трьох синів. Мої діти дуже хороші, вони у мене слухняні. Допомагають мені. Але у мене є мрія: я з дитинства хочу мати дочку. Мої сини дуже товариські, сумлінні, самостійні і я пишаюся ними. Але дуже хочеться доньку. Мені 35 років і мій вік дозволяє народ жувати. Але чоловік проти. Ми живемо добре, у нього висока зарплата, діти добре одягнені, у нас власний будинок. Щоліта ми відпочиваємо за кордоном. Він дуже хороший батько.

Обожнює синів, і я впевнена, що для дочки він буде прекрасним батьком, але чути він про це не бажає. Все думаю, як переконати його? Адже так добре, коли в родині росте дівчинка. Вона ж-як квітка. Ще одна дитина нам не завадить. Слава Богу, у нас грошей вистачає, і у нас просторий будинок. Раніше, коли мої хлопчики були маленькими, я сиділа вдома, і думала, що, коли вони виростуть, я сама влаштуюся на роботу. Але тепер не думаю про роботу. Чоловік теж не був проти, але тепер я сама не хочу.

А хочу я дочку. Чоловік каже, що настали важкі часи. За його словами, діти повинні бути освічені, а хороша освіта коштує дорого. І щоб мати гідне майбутнє, треба мати гарну освіту. Я вирішила поговорити з чоловіком, і якщо він буде наполягати на своєму, я піду на об ман: заваrітнію будь-яким способом, без його згоди. Ми, жінки, знаємо, що це не складно. Але не хочеться йти на об ман. Моєму молодшому синові вже 3 рочки і по-моєму, зараз саме час народити дівчинку. Сьогодні ж поговорю з чоловіком…

Мої батьки познайомилися ще під час навчання в університеті. Батько довго домагався маминого кохання, і зрештою вона погодилася з ним зустрічатися. Пізніше батько влаштувався працювати, і вони почали винаймати квартиру. Через кілька років мама дізналася, що чекає на дитину. З цього моменту тато почав затримуватись на роботі все частіше, щоб забезпечити сім’ю всім необхідним.

Однак грошей все одно не вистачало, і іноді вони змушені були заощаджувати навіть на їжі, купуючи лише молоко та крупи. Це дратувало маму, і вона часто влаштовувала батькові скандали з цього приводу. Ці сварки призвели до плачевних наслідків: через кілька років мама зустріла багатшого чоловіка і подала на розлучення. Мені тоді було ще мало років, але я добре пам’ятаю, як батько благав маму дати йому шанс виправити ситуацію, не руйнувати сім’ю. Але мама залишилася непохитною. Через три місяці ми з нею переїхали до будинку її нового чоловіка.

Після цього батько, як розповідали родичі, довго сумував за нами, а потім вирішив переїхати в інше місто, щоб почати все з нуля. Він справно платив аліменти, але мама заборонила йому спілкуватися та бачитися зі мною.

Після закінчення школи, де я навчалася на відмінно, я вступила до престижного університету в іншому місті. Через кілька років я зустріла чудового хлопця і незабаром після отримання дипломів він зробив мені пропозицію. Я з радістю погодилася.

День заручин та підготовки до весілля був для мене неймовірно щасливим. Ми вирішили запросити на церемонію лише найближчих друзів та батьків. На той час мама була одна: її другий чоловік давно залишив її. Батько, на жаль, не зміг бути присутнім. Мама пояснила, що у нього виникли термінові справи на роботі. Однак після весілля вона передала мені конверт з грошима – подарунок від мого батька. Усередині було п’ять тисяч гривень. Я була зворушена, але в передвесільній метушні не встигла відразу подзвонити йому, щоб подякувати.

Через два тижні після весілля батько сам зателефонував мені. Він розповів, що весь цей час лежав у лікарні, тож не зміг приїхати. Наприкінці розмови він запитав:

– Чи сподобався тобі мій подарунок?

– Дуже сподобався! – відповіла я. – Ми якраз плануємо купити новий холодильник. Ще трохи додамо, і вистачить.

Батько засміявся:

– Ну, з запитами у тебе все гаразд! А я думав, ти жартом відбудешся. Чекаю тепер на запрошення на новосілля, його я точно не пропущу.

Після розмови з батьком я дізналася, що за два місяці до весілля мати приїжджала до нього. Вона запропонувала йому зробити нам шикарний подарунок купити для нас квартиру. Батько погодився і виділив велику суму для придбання. Потім він передав гроші мамі, щоб вона знайшла слушний варіант і оформила все на мене. Вона взяла гроші та поїхала.

Після розмови я не могла заспокоїтись і одразу ж поїхала до мами. Хотілося подивитися їй у очі і зрозуміти, навіщо вона так вчинила. Мама навіть не стала відпиратися.

– Так, квартиру я купила, але оформила її на себе, – сказала вона. – Планую здавати її в оренду.

Я була приголомшена. Ніколи не думала, що моя власна мати здатна на таку підлість. Після того випадку я повністю припинила спілкування з нею. Родичі теж відвернулися від неї. Але, як кажуть люди, її це все не турбує. Вона продовжує жити своїм життям — завжди щаслива й усміхнена.

Мене звуть Галина і за свої 58 років я бачила чимало. Життя завжди було важким. Я рано вийшла заміж, але щастя в шлюбі так і не знайшла. Грошей постійно не вистачало, а коли чоловік втратив роботу, вся відповідальність лягла на мої плечі. Ми сварилися постійно, і я почувала себе більше чоловіком у сім’ї, ніж жінкою. — Що, знову нема чого їсти? Вчорашній борщ? Краще викинь це собаці! — кричав чоловік. Ми мали доньку, Марічку, якій тоді було 10 років. Дитина росла, потрібні були одяг, школа, гуртки. А я працювала касиром у супермаркеті, і на такі копійки довго не протягнеш. Якось я зрозуміла, що так далі продовжуватися не може. Після чергової сварки з чоловіком я подала на розлучення.

Мені було боляче, страшно, але іншого виходу я не бачила. Залишивши дочку з мамою, я поїхала на заробітки до Польщі. Можете думати про мене як про погану матір, але тоді я не мала іншого вибору. Я працювала на заводах, фермах, іноді – вдень та вночі. Всі гроші я відправляла мамі, щоб утримувати дочку, а ті, що залишилися, відкладала. Це було життя, а виживання. Все заради Марічки. Я хотіла, щоб у неї було нормальне дитинство та світле майбутнє. Минуло 17 років. Ці роки були сповнені важкої роботи, але я впоралася. Дочка виросла, вийшла заміж, у неї народилася дитина. Вони живуть у квартирі, яку я залишила їй у спадок після смерті мами. Я думала, що тепер нарешті зможу трохи відпочити. Але наші стосунки з Марічкою почали змінюватися. Вона звикла, що я завжди допомагаю грошима. Навіть її чоловік іноді питав: — Мамо, а скільки там у вас на рахунку?

Якось я вирішила, що вистачить. Я також маю право пожити для себе. Зібравши всі заощадження, я купила ділянку під Львовом та почала будувати будинок. Просторий, затишний, з садом, городом та навіть басейном. То була моя мрія. Після всіх років важкої праці я хотіла створити собі куточок спокою та комфорту. Коли Марічка дізналася про це, вона розлютилася. — Мамо, серйозно? Навіщо тобі цей будинок? Тобі 58 років! Ти що, жити там сама будеш? Чому ти зі мною не порадилася? Ми тут в однушці тіснимося, а ти собі басейни будуєш! — Марічко, це мої гроші, я їх заробила. Ти маєш квартиру, яку я залишила. Тепер я хочу зробити щось для себе. — Що означає «ваші гроші»? — втрутився зять. — Ми ж сім’я! Могли б і нам допомогти! Чому ви думаєте лише про себе?

— Тому що 17 років я думала лише про вас, — відповіла я. — Я поїхала на заробітки, щоб ви нічого не потребували. А тепер я хочу спокою. — Спокій? На старість краще б відкладала, а не на будинки витрачала. А якщо захворієш? Ти про це подумала? — Подумала, — спокійно сказала я. — І тому хочу жити у своєму домі. А що буде, коли мене не стане? Все це все одно лишиться вам. — А, тобто це все для нас? Дякую, мамо. Але ж допомога потрібна вже зараз, а не через 100 років! Після цієї розмови між нами з’явилася стіна. Марічка стала рідше дзвонити, а коли дзвонить, розмовляє холодно. Зять взагалі перестав звертати на мене увагу. Я відчуваю біль. Вони вважають мене егоїсткою. Але чому я маю завжди жертвувати собою? Чому я не можу жити для себе? Що буде далі, я не знаю. Можливо, вони зрозуміють мене, а можливо, ні. Але я вирішила твердо: більше я не дозволю бути просто гаманцем. Я теж заслуговую на щастя.

Кирило з’явився на порозі мого будинку після двох десятиліть, і його слова мене буквально вразили. Ми з ним одружилися відразу після університету, і спочатку все було чудово. Але після народження Андрія все змінилося. Коли синові не було й року, Кирило заявив, що втомився від сімейного життя і пішов. Цей його вчинок був для мене справжнім ударом. Спочатку мене підтримували батьки, але незабаром я була змушена повернутися на роботу, щоб забезпечувати себе і сина. Грошей було небагато, а Кирило не лише не допомагав, а й зник за кордоном.

Згодом я зрозуміла, що повинна покладатися тільки на себе. Чекати на Кирила більше не мало сенсу, і я змирилася з цим. У мене був чудовий син, якого я виростила сама. Андрій виріс відповідальним та дбайливим. Він здобув хорошу освіту, знайшов престижну роботу та одружився. Нині він живе з сім’єю у Варшаві, де має свій бізнес. А я живу сама у Львові, але часто відвідую їх. Андрій зробив для мене все можливе. Він відремонтував мою квартиру, оплачує комунальні послуги та регулярно допомагає грошима, хоча я його про це не прошу.

Я пишаюся своїм сином! Але кілька місяців тому відбулася зустріч з колишнім чоловіком, яка вибила мене з колії. Виявляється, Кирило дізнався, що я живу сама в квартирі, і раптом вирішив заявити про свою частку, посилаючись на нашого спільного сина. — Давай поділимо все по-людськи, або доведеться судитися, — сказав він. Я підозрюю, що у Кирила зараз серйозні проблеми, адже він виглядав погано — можливо, зі здоров’ям чи грошима не все гаразд. Тепер я не знаю, що робити. З одного боку, він нас покинув і згадав лише тоді, коли йому стало погано. Але з іншого — мені його шкода як людину.

Та щоб я ще колись онукам гроші подарувала! Ніколи б не подумала, що Ольга здатна на таке та ще й відповість мені так зухвало! У мене просто слів немає. А син? Син став на її бік! Позаминулих вихідних у близнюків був день народження. Святкували у кафе, хлопчикам виповнилося п’ять років. Здавалося б, свято вдалося. Ольга наперед усім сказала, щоб дарували гроші. Ну, я поклала до конверту дві тисячі гривень – кожному по тисячі. Вважаю, сума цілком солідна. А вчора, купивши фруктів, зайшла до них додому відвідати онуків і заразом побачити, що вони купили на мої гроші. І ось тут на мене чекало справжнє потрясіння. У мене дві дорослі дитини – син і дочка. Дочка живе у Києві, а син зі своєю родиною – в одному місті зі мною. Після смерті мого чоловіка змістом мого життя стали онуки. Звичайно, з сім’єю сина я спілкуюся частіше, оскільки вони ближчі. У сина двоє хлопчиків-близнюків, Марк та Матвій. Коли вони були маленькими, мені доводилося працювати, тому іноді їх няньчила нянька. Тепер Ольга сама справляється з дітьми. Іноді я забираю хлопчиків до себе у вихідні чи гуляю з ними, щоб дати молодим батькам відпочити.

Відносини у сім’ї у нас були більш-менш нормальними. Якщо мене щось не влаштовувало у господарстві чи у вихованні дітей, я намагалася промовчати. Кожне покоління має свої погляди на життя. Але те, що сталося нещодавно, просто не вкладається у голові! На день народження хлопчиків Ольга всім оголосила: даруйте гроші. З одного боку, це логічно – іграшок у дітей і так вистачає, а батьки краще знають, що потрібно. Тож я вирішила подарувати дві тисячі гривень. Начебто свято вдалося, всі залишилися задоволені. Але вчора, зайшовши до них з фруктами, я не повірила своїм очам. Ольга постала переді мною з новими, збільшеними губами! У мене просто пропав дар мови. – Що це? – питаю. – А що дітям купила? Навіщо такі зміни? Це було так потрібно? Вона спокійно відповіла:

– Діти все мають. Не варто завалювати їх зайвими іграшками. А за подаровані гроші я здійснила свою мрію. Я стільки років присвячувала себе лише дітям, маю право трохи подумати про себе. Мене це просто вивело з себе. Як так можна? У такий час, коли в країні стільки труднощів, вона витрачає гроші на такі дрібниці! І тут приїхав мій син. Я думала, він мене підтримає, але він, навпаки, почав захищати свою дружину. Я мовчки взулася, грюкнула дверима і пішла. Навіть чаю не попила. Вдома я довго не могла знайти місця від обурення. Але потім мене осяяла думка: я вимагатиму у них повернути ці гроші! Сама куплю онукам те, що вважаю за потрібне. Сподіваюся, що читачі мене підтримають. Дуже чекаю на вашу думку! Дякую заздалегідь!

Мій чоловік поїхав до Норвегії заробляти гроші на будинок та машину, а нещодавно повернувся додому. Я довго чекала на цей момент і намагалася підготуватися якнайкраще. Скільки я всього приготувала! Ми не бачилися майже рік, і я хотіла, щоб його повернення стало по-справжньому теплим. За три дні до його приїзду я почала ліпити вареники, готувати рулети, голубці, медовик. Будинок я теж упорядкувала: все вимила, купила нові штори, щоб створити затишок. Але щось пішло не так. Тільки-но Назар переступив поріг, я помітила, що з ним щось не так. Його обличчя видавало дивний вираз, і в повітрі одразу повисло напруження.

Хочу розповісти трохи про нашу сім’ю та про те, як мені вдалося її зберегти завдяки моїй мамі. Ми з Назаром одружені майже 16 років. Ми маємо доньку, яка вже майже доросла. Сім’я у нас ніколи не була багатою, але нам завжди вистачало на найнеобхідніше і на невеликі радості. Ми жили у маленькій двокімнатній квартирі, яка дісталася мені у спадок від прабабусі. Мене це повністю влаштовувало, але Назар завжди прагнув більшого. Він хотів жити краще та забезпечувати сім’ю за вищим розрядом. Тому якось, на запрошення друга, він поїхав на заробітки до Норвегії. Я не була в захваті від цієї ідеї. Звичайно, і мені хотілося покращити наші умови, але думка про те, що чоловік буде далеко, мене лякала.

Однак у нас у сім’ї останнє слово завжди за Назаром. Він вирішив, що поїде, щоб заробити на будинок та машину. Для дочки це теж було важливо: скоро їй виходити заміж, треба буде залишити їй квартиру в посаг. Перші місяці він дзвонив щодня. Ми багато говорили, він ділився своїми переживаннями, розповідав про життя у Норвегії. Я відчувала, що він сумує. Але за півроку щось змінилося. Назар став рідше дзвонити, розмови стали короткими та сухими. Все частіше він казав, що зайнятий, втомився і обіцяв передзвонити пізніше. У мене в душі з’явилася тривога. Жіноче чуття підказувало, що справа не лише в роботі. Я почала підозрювати, що в нього з’явилася жінка. Але я гнала ці думки від себе. Адже він поїхав заради нашої родини, заради майбутнього доньки. Минуло два роки.

Контакту з Назаром практично не стало. Він не дзвонив по два-три місяці, а його рідкісні повідомлення у месенджерах були сухими та короткими. Я нарешті зізналася собі: у Назара справді хтось є. Але я не збиралася здаватися. Я вирішила, що поверну його додому, хоч би чого це мені не коштувало. Назар зненацька сам повідомив, що повертається. Моє передчуття підказувало, що розмова буде непростою. Перед його приїздом я покликала у гості маму. Вона дала мені несподівану пораду. — Навіть якщо він скаже, що в нього є інша, не вір, — сказала вона. — Скажи, що це неможливо, і все. Покажи йому, що ти найкраща, що ніхто не зможе любити його так, як ти. Борись за свою сім’ю! Мамині слова застрягли у мене в голові. Я вирішила дотримуватися її поради. Коли Назар повернувся, він прямо заявив, що хоче розлучення. Сказав, що в Норвегії зустрів іншу жінку і збирається з нею одружитися. — Не вірю, — відповіла я, не замислюючись.

Його впевненість на той момент похитнулася. Він подивився на мене здивовано і запитав: — У що саме ти не віриш? — У те, що ти можеш так легко перекреслити 16 років шлюбу, наше кохання, доньку та всі наші мрії, — відповіла я. Назар замовк. Він виглядав розгубленим і сказав, що ми поговоримо про це пізніше. Ця перша розмова стала моїм маленьким успіхом. Я вирішила діяти далі. Жодного разу я не дорікнула йому за зраду. Натомість я почала говорити про наше майбутнє, про те, як важливо нам бути разом, підтримувати один одного заради доньки. Ми навіть поїхали у невелику подорож до Карпат на нашій новій машині. Поступово Назар знову поринув у сімейне життя. З того часу минуло півтора роки. Назар більше не їхав до Норвегії. Ми почали зводити будинок за містом. Наші стосунки покращилися, і тепер він не дає мені приводу для підозр. Я щаслива, що змогла зберегти нашу сім’ю. І за це я безмежно вдячна своїй мамі. Її мудрість допомогла мені пройти через це випробування. Дякую, мамо!

Закінчивши університет, Ріната влаштувалась в одну компанію, де був хороший колектив, усі дружні та згуртовані. Її прихід ще більше зміцнив здоровий моральний дух колективу. Вона була дуже приємною дівчиною і вміла розташовувати до себе. Під час розмови з нею неможливо було не захотіти їй довіритись. Ріната жила поблизу свого нового офісу, у новобудові. Колега Андрій одразу поклав на неї око, а дізнавшись, що вона власниця однокімнатної квартири, так взагалі засвітився. Андрій у свої майже 30 років не мав зовсім нічого.

Любив будувати із себе жеpтву-простачка. Він їздив із селища на роботу. Ох, як він сумував, коли треба було йти після роботи додому. Зазвичай він і до дому ніколи не доїжджав, дівчата його часто забирали до себе. Ріната не дівчина-мрія! І зовні, і внутрішньо в ній не було жодної вади. У ній було чудово все. І Андрій, як п’явка, вп’явся в неї на 3 роки. Рената весь час їздила у всі відрядження, заробляла добре, а ось Андрій зі студентства слабенький, здоров’я не те. Дуже часто вони ходили ліkарями, ніяк не виходило завести дитину.

Розмов про весілля не було взагалі. Іноді бувало, що начальник розповідав про свого племінника, який зробив пропозицію коханої і незадовго до весілля виявилося, що у неї р аk третьої стадії. Весілля вони зіграли, молодий і повний сил чоловік доглядав по мираючу дружину… Вже минуло 3 роки. Рінату відвідала думка: «Живе на моїй території, всі фінанси на мені, та й про весілля жодного слова не промовив» Ріната пред’явила свої претензії Андрію, після чого він купив їй колечко і оголосили про зарyчини. Після чергового відрядження Ріната повернулася додому. Андрій повідомив: – Я не готовий до одруження.

Я надто відповідальна людина, не можу взяти чужу долю у свої руки… кільце залиш собі на згадку про наше прекрасне кохання… Ріната змінилася… такого yдару від близької людини вона не чекала. Начальник відправив Рінату до Петербурга, у відрядження. Вручив квиток у театр і погpoжував звільнити, якщо не піде туди. У театрі вона познайомилася з тим самим племінником-вдівцем. Вони сиділи поряд. Все відрядження у вільний від роботи час Ріната та Саша проводили разом. Рената заваrітніла, вони обоє були дуже щасливі.

Відразу ж вони організували весілля, щоб Ріната була стрyнка. Пішло 10 років. У них 2 сини, і вони подумують про 3 дитини. Дівчинка чи хлопчик-не важливо, головне, щоб здоровий! У них міцна та дружна сім’я! Андрій же так і не визначився, що йому потрібне в цьому житті. Вважаючи, що сім’я – дороге задоволення, він так і не взяв на себе відповідальність за чуже життя. Закривши кpедит машини, він узяв новий ноутбук за 200 000 рублів. Така покупка викликала у всіх фурор. Як закриватиметься цей кpедит – невідомо…

Марія зіткнулася з різкими змінами у своєму житті, коли після смерті свекрухи її чоловік Віталік грубо наказав їй покинути їхню хату.

Незважаючи на ранній шлюб і спільне виховання двох синів, їхні стосунки були скоріше за розрахунком, ніж за коханням. Останні півроку Марія доглядала лежачу свекруху, пожертвувавши при цьому своєю роботою.

Після похорону Віталік зізнався, що зустрічався з іншою жінкою, і зажадав, щоб Марія забралася в будинку, позбулася речей матері та пішла назавжди. Він запропонував їй гроші за працю, розраховуючи, що надвечір у квартирі буде чисто.

Марія, хоч і з розбитим серцем, погодилася і приступила до болісного процесу прибирання речей свекрухи.

Коли Марія протирала пилюку, то виявила в одній із ящиків схованку з грошима та коштовностями, які свекруха таємно приберегла для неї, свідченням чого була додана записка.

Вдячна та зворушена таким жестом, Марія закінчила прибирання, зібрала свої речі та залишила квартиру. Ніч вона провела в готелі, а потім вирушила до свого села, щоб розпочати нове життя.

Життя Віталіка йшло вниз спіраллю. Після розлучення з другою дружиною нові відносини не вдавалися, і через 15 років він став слабким і потребував догляду. Сини, не здатні взяти на себе відповідальність, звернулися по допомогу до Марії. Але вона рішуче відмовилася, давно вже збудувавши для себе нове життя в селі, де вона відремонтувала будинок і насолоджувалася своєю незалежністю.

Віталік пішов із життя на самоті й у жалю, а Марія продовжила жити у достатку, дорожчачи своєю свободою та спокоєм.