News 382 Media

Я залишила свою дочку жити з першим чоловіком. Їй тоді було десять років. Так склалися обставини, що я закохалася в іншого чоловіка. Бувають почуття, перед якими неможливо встояти, і саме так сталося у мене з Миколою. Максим та дочка відійшли на другий план, і я була готова поїхати з Миколою хоч на край світу. Однак він поставив мені умову: дитину від іншого чоловіка не прийме. Якщо я хочу бути з ним, мені потрібно залишити дочку у минулому. Увечері я поговорила з Максимом, сказала, що подаю на розлучення і їду.

Дочці я нічого не пояснювала, залишивши це на чоловіка. Ми з Миколою переїхали до курортного міста, звідки він був родом. Наше життя спочатку нагадувало казку. Через п’ять років спільного життя Коля захотів стати батьком та попросив мене народити йому дитину. Ми старалися, але два роки нічого не виходило. Тоді ми звернулися до лікарів і там мене вразили новиною: я більше не можу мати дітей. Дізнавшись про це, Микола вирішив мене залишити. – Я знайду жінку, яка зможе подарувати мені спадкоємця! – Заявив він. Я стояла перед ним на колінах, благаючи не йти, але він був непохитний. Після його відходу моє особисте життя так і не склалося.

Я залишилася сама. Зараз мені 55 років і я зрозуміла, що хочу відновити стосунки з дочкою. Мені потрібен хтось, хто подбає про мене у старості. Останні роки я зовсім не цікавилася її життям, але нещодавно дізналася від знайомих, що вона вийшла заміж і має дітей. Я знайшла номер телефону і вирішила зателефонувати. – Надя, люба, привіт. Це мама. Я хотіла б побачити тебе… – почала я несміливо. – У мене немає мами, — холодно відповіла вона. — Моя мати віддала перевагу мужику. Вас я не знаю та знати не хочу. До побачення. Вона поклала трубку. Я сиділа, приголомшена її словами. Як Максим міг виховати таку дівчину? Я намагалася знайти виправдання, але розуміла, що все зруйнувала своїми руками. Тепер я одна, і шансів виправити свої помилки, здається, більше немає.

Жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги. Син любив маму, але часу не було їй зателефонувати. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася — навіщо лізти, якщо у дитини все добре? Але вона нудьгувала і нудьгувала.

Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорка. Розмовляла з ним тихенько — така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина — їх небагато було. З Днем матері привітання і з Днем народження. І картинки до Нового року і до Різдва — в старенькому телефоні.

«Дорога мамочко, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!», — ось такі повідомлення. І одного разу мама все-таки зателефонувала синові. Вибачилася, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком — вона йому купила подарунок. Син говорив; мовляв, навіщо, мама? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звичайно, але не за подарунком, просто побачити тебе! «Це був добрий, по суті, син.

Він заїхав через три дня ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Не заходив, простягнув торт мамі: «Це тобі!» Мама теж дала синові подарунок. І він навіть а хнув Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, страшенно багато! Це мама збирала рік. Вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось — купила синові подарунок.

І простягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, — вона дуже зраділа, що Ігорьок зайшов нарешті. Обняла його, поцілувала і простягнула подарунок. А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: «Це для тебе, Ігор. Я, знаєш, трохи захворіла і скоро мене покладуть в стаціонар. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш подзвонити — напиши.

А не зможеш написати — прийшли картинку, добре? Так якщо навіть і не пришлеш — нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон, — і про мене згадаєш. І цього буде досить. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш! »Через тиждень мами не стало. А у сина залишився цей дорогущий телефон майже останньої моделі, і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив.

Рідко писав. І все думав, що ще є купа часу для того, щоб побути разом. Що завжди ж можна набрати «мама» і почути рідний тихий голос. Просто потрібно знайти в контактах — і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень Не так вже й його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо йомузателефонувати або зайти, — це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди в контактах. Настане день, коли нам можуть сказати: «Поза зоною». Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон.

Моя дружина мене остаточно дістала. Терпів її весь цей час через сім’ю, адже у нас двоє дітей. Але тільки зараз я зрозумів, що все життя вона вправно маніпулювала мною. Коли я познайомився зі Світланою, мені було 22 роки. Я тоді був спортсменом, не пив, не курив, відрізнявся від однолітків. До того ж одержав квартиру у спадок від діда. Про одруження я навіть не думав – навчався в університеті, будував плани на майбутнє. Але якось у компанії друзів я зустрів Світлану. Вона була старша за мене на чотири роки і чітко знала, чого хоче від життя. Не встиг я озирнутися, як ми почали зустрічатись. Друзі дивувалися. – Навіщо вона тобі? У неї ж характер моторошний, доведе тебе до сказу. – А хто з нас янгол? Я нікого не слухав, мабуть, був закоханий. Та й Світлана завжди брала все до рук, командувала, а мене це влаштовувало. Незабаром вона заявила, що вагітна і ми розписалися. Жили у моїй квартирі. Я намагався догоджати дружині: добре заробляв, сидів з дитиною, допомагав по дому. Але жодного разу не почув подяки. Навпаки, вона тільки дорікала. – Ти ні на що не придатний. Подивися на Толіка, чоловіка Марії.

Він уже кольоровий телевізор купив та кухню оновив. А ти навіть старі речі відремонтувати не можеш. – Купимо й ми телевізор. Хоча наш цілком непоганий. – Та замовкни вже. Один сором. Найбільше мене дратувало, коли за друзів Світлана починала скаржитися на мене, а іноді навіть глузувати, мовляв, руки у мене не з того місця ростуть. Якоїсь миті я був готовий піти. Хоч і любив сина, але більше не міг терпіти. І тут Світлана знову завагітніла. Так і пройшло наше сімейне життя. Я тяжко працював, а вона, ні в чому не потребуючи, весь час мене принижувала. І ось кілька років тому я вийшов на пенсію. Роботу не покинув, але у голові щось змінилося. Це сталося після того, як мій друг раптово помер від інфаркту. Тоді я зрозумів, що життя може обірватися будь-якої миті. І якось так сталося, що в цей період я зустрів Марину. Вона лікар, чудова господиня, спокійна та турботлива – повна протилежність моєї дружини. Їй 52 роки, розлучена, живе з донькою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився змінити своє життя і розповів все Світлані. – Хочу розлучитися. Діти вже дорослі.

А з тобою я нещасний. – Думаєш, я щаслива? Все життя тебе тягну. Та ти без мене нічого не вартий. – У мене інша жінка. – Не соромно тобі у 63 роки за спідницями бігати? Без грошей на тебе ніхто не погляне. – Це ми ще побачимо… – Чи ти вирішив мене з квартири вижити? Не дочекаєшся! Тоді я зібрав найнеобхідніше і пішов. Залишив колишній все: квартиру і все, що заробив чесною працею. Було страшно, адже в мене нічого не лишилося. Прийшов до Марини і чесно сказав: – У мене нічого немає. Розумію, якщо я тобі такий не потрібний. – Знаєш, у мене є ідея. Давай поїдемо жити на дачу. Далеко, звичайно, але маршрутка ходить, до роботи дістанемося. А далі розберемося. Я щасливий, що наважився на цей крок. Ніколи не думав, що життя може обернутися так. Але одне мене турбує – діти образилися, не хочуть спілкуватися зі мною. Я сподіваюся, що згодом вони зрозуміють і пробачать. А ви зважилися б на такий крок після 60 років? Як вважаєте, чи правильно це?

Мені вже 44 роки, і лише сьогодні я усвідомила, наскільки безглуздо прожила всі ці роки. Навіть соромно згадувати. У юності не було нічого яскравого, навчання в університеті пройшло нудно, на роботі також нічого особливого. Навіть на побачення жодного разу не ходила. Як нескладно здогадатися, сім’ї не маю. Нерозумно, але я почала вести щоденник — листуюся сама з собою. Сьогодні 5 лютого і нічого не сталося. Купила у магазині молоко. І так день у день: зневіра, туга, одноманітність. Усвідомила, що не ходила на побачення вже п’ятнадцять років. Про що я взагалі думала у молодості? Здається, ні про що.

Про майбутнє вже точно ні. Усі мої подруги давно заміжні, кожні вихідні проводять з сім’ями. Збираємось з ними в кафе раз на місяць — не частіше. Усі надто зайняті: кому дитину в садок відвести, кому до школи, у кого вже університет… І тут я замислилась про дітей. Мені справді боляче. Тепер я розумію, що вже не стану матір’ю, а тим більше бабусею. Спершу з’являлася думка взяти дитину з дитячого будинку, зовсім маленьку. Але страх узяв гору. Адже я зовсім не вмію поводитися з дітьми, та й поряд немає чоловіка, який міг би підтримати. Боюся, що зроблю дитину нещасною, адже я нудна, а скоро стану старою. Кому я взагалі потрібна?

Потім прийшли думки про старість. Напевно, я перетворюсь на буркотливу стару з важким характером. Викликатиму роздратування у всіх навколо, стану тією неприємною жінкою в чергах у поліклініку і на пошту. В автобусі бурчатиму, лаятиму молодь за їхню невихованість… Але ж справа не в молодих, а в тому, що я сама нещасна і самотня. Я навіть кар’єру не збудувала, щоб хоч якось виправдатись перед собою. Чим я взагалі була зайнята всі ці сорок років? Працювала на найпростіших посадах. Грошей було небагато, але мені вистачало. Я не скаржуся, та й витрачати особливо нема на що… Новий одяг не купую — навіщо? Все одно нема кому мене бачити. Подарунки не дарую, бо нема кому. У відпустку не їжджу — нема сенсу. Що мені робити на морі? Скупатися я й удома можу, у ванні. Так і живу: самотня, нещасна. Навіть завести собаку чи кішку не можу — алергія на шерсть. І що ж тепер? Не знаю…

Мій чоловік Петро майже три роки навіть не пропонував мені приїхати до нього до Словаччини. Відразу обмовлюся – він не ухилист, поїхав туди ще до початку війни на заробітки. Щоразу, коли я порушувала це питання, чула ту саму відповідь: – Це дорого, Оксано. Краще витратити гроші на дітей. Я зітхала, стримуючи роздратування, яке з кожним разом розросталося все сильніше. Мені так не вистачало його, а діти взагалі плакали навпори, коли спілкувалися з ним по відеозв’язку. Але я розуміла, що без його заробітків ми жили б у крайній нужді. Адже іпотека, кредити, діти… Минуле Різдво принесло мені чергове розчарування.

– Може, краще влітку? – Запропонував Петро. – Діти будуть на канікулах, разом відпочинемо, можливо навіть з’їздимо до моря в іншу країну. Але літо минуло, а його обіцянки так і лишилися словами. Тоді я вирішила: чекати більше не буду. Я зроблю йому сюрприз! Тим більше, незабаром у нього день народження, чудовий привід для несподіваного візиту. Я довго готувалася, шукала квитки, вибирала подарунок – щось особливе, щоб його просто позбавило дару мови від радості. – Мамо, ти впевнена, що тато зрадіє? – Запитала дочка Аня. — Звичайно, люба.

Це ж сюрприз. Тато буде щасливим. Дорога виявилася довгою і втомливою, але думка про те, як він відчинить двері і обійме нас, зігрівала. Я уявляла його захоплене обличчя, щасливу посмішку. Однак доля ніби всіма силами намагалася завадити нашій зустрічі – затримка на кордоні, якісь несподівані труднощі… Але найстрашніше чекало попереду. Коли я підійшла до будинку, де Петро винаймав житло з колегами, звідти долинала музика, веселий сміх, дзвін келихів. «Напевно, святкують чийсь день народження», – майнула думка. Я підійшла ближче і почув голос чоловіка. Він звучав по-іншому – щиро, весело, як вже давно не звучав зі мною.

А поруч з ним – жіночий сміх. Серце шалено забилося в грудях. Я постукала у двері, потім почала стукати сильніше, і в якийсь момент світ переді мною просто розколовся. На дивані сидів Петро, обіймаючи молоду жінку. Вони сміялися, дивилися один на одного так, ніби довкола нікого не існувало. Двері відчинив його знайомий, той самий, з ким вони їхали разом на заробітки. Вечірка миттєво втратила всю свою радісну атмосферу. На обличчях присутніх застигло здивування. – Оксано?! Що ти тут робиш? – Петро різко схопився з місця. – Це я маю у тебе спитати!

Що тут відбувається? – Це не те, що ти подумала… Ми просто… – почав він марудити. Жінка поряд з ним повільно перевела погляд з мене на нього, потім тихо промовила: – Я не знала, що ти маєш дружину… – Він і не збирався тобі розповісти про це! – Оксано, почекай! Все не так, дай мені пояснити! Я сиділа в готельному номері на краю ліжка, дивлячись у стелю. Телефон не замовкав – одне за одним надходили повідомлення: «Оксано, то була помилка! Дай мені все пояснити!» Я не могла усвідомити, що тільки-но сталося. Ми були разом майже 15 років, будували сім’ю, плани, майбутнє. Як? Як він міг так вчинити? Я повернулася додому розбитою, але дітям збрехала, сказавши, що сюрприз вдався. Добре, що вони нічого не бачили…

Потрібно мені було на ринок, який у нас не надто великий, і ще здалеку почула незрозумілий шум у ряді, де продають молочку. Підійшла ближче і побачила, поруч зі старенькою, у якої я зазвичай купую молоко, зібрався натовп людей і одна жінка, вся з себе, репетує на бабусю: — Як ти смієш? Такі гроші вимагаєш за своє молоко, а воно тобі безкоштовно дістається! В усіх набагато дешевше, ніж у тебе! Чому так дорого продаєш? Бабуся спробувала щось сказати жінці, але та була надто агресивною і дуже нахабною. А натовп просто мовчки спостерігав за тим, що коїться.

Треба сказати, що старенька й справді продавала своє молоко трохи дорожче, ніж інші. Але її молоко було жирним, солодким та неймовірно смачним! З трилітрової банки молока мені вдавалося зібрати 700-800 мл густої та смачної сметани. Ще сир робила з цього молока, і він виходив чудовим. Я підійшла до жінки, що кричала, та й сказала: — По-перше, перестаньте тикати старенькій, адже вона набагато старша за вас. По-друге, це її молоко, тому вона має право ставити ту ціну, яку вона вважає за потрібну.

Якщо вас щось не влаштовує, просто пройдіть далі і купіть там, де вас все влаштовує, включаючи ціну. Ви ж не будете кричати в магазині на продавця і вимагати, щоб він продав дорогий товар за ціною дешевого? — А по-третє, якщо ви вважаєте, що молоко дістається безкоштовно, ви можете поїхати в село, купити корову і отримувати безкоштовне молоко. На мої слова жінка не змогла нічого відповісти і пішла, лаючись уже про себе. А я заспокоїла бабусю, купила в неї дуже смачне молоко і в хорошому настрої вирушила додому.

У моєї сестри Оксани в особистому житті не склалося. Якось так вийшло, що в мене завжди було багато шанувальників, а на неї ніхто не звертав уваги. Раніше вона через це засмучувалася, але потім упокорилася. Оксана таки вийшла заміж, щоправда, це сталося вже у 28 років. Але через три роки її чоловік залишив її, тому що їм не вдалося завести дитину. Вона дуже тяжко це переживала і зовсім не хотіла про це говорити. Можливо, це ще й тому, що на той момент у мене вже було двоє дітей. – Не хочу більше тут залишатися, поїду до Європи на заробітки, може, там знайду своє щастя. І вона поїхала. Дуже швидко знайшла роботу.

Чесно кажучи, я їй дуже вдячна – багато років Оксана допомагала нашій родині грошима. Я ніколи її не просила, вона сама говорила, що ми її єдині близькі люди. Коли моя старша дочка виходила заміж, Оксана дала гроші на весілля. Вона платила за освіту моїх дітей, надсилала одяг та продукти, у всьому підтримувала нас. Нещодавно сестра сказала, що хоче приїхати. Я дуже зраділа, адже ситуація зараз складна, грошей майже нема, а допомога нам зараз дуже потрібна. Чоловік втратив роботу, сидить удома без діла. До того ж, син збирається одружуватися, а жити молодятам нема де. Оксана приїхала, зупинилась у нас, і тут видала новину:

– Я вирішила повернутися на батьківщину. Хочу купити квартиру і взяти дитину з дитбудинку. Чула, що наразі багато таких дітей. – Ти впевнена, що зараз слушний час для цього? – Не знаю, але рішення вже ухвалено! Минуло кілька тижнів і Оксана купила велику трикімнатну квартиру. Нам вона дала лише три тисячі євро, сказавши, що більше допомогти не може. Вже почала оформляти документи на усиновлення. Уявляєте? Вона має рідню, якій потрібна підтримка, а збирається витратити свої гроші на чужу дитину! До того ж їй уже чимало років. Я просто не знаю, що думати. І як ми тепер справлятимемося? Підкажіть, що робити? Як переконати сестру, що їй краще повернутися до Європи та продовжити допомагати своїм близьким?

Колись ми з чоловіком залишили дочку з бабусею і вирушили на заробітки, щоб забезпечити їй найкраще майбутнє та накопичити гроші на її навчання. За п’ять років нам вдалося заробити більше, ніж ми планували. Тоді мій чоловік запропонував купити квартиру, щоб здавати її в оренду та отримувати додатковий дохід. Я погодилася, адже то була хороша ідея. Ми мріяли, що на пенсії подорожуватимемо і насолоджуватимемося життям. Але, на жаль, мій чоловік несподівано помер від інфаркту, і я залишилася сама. Дочка на той момент закінчувала університет.

Квартира приносила мені непоганий прибуток від оренди, і я поступово відкладала гроші на майбутнє. Коли Оля зібралася заміж, вона привела зятя і попросила мене віддати їм квартиру, щоб не винаймати житло. Я погодилася, адже для доньки не шкода, хоч орендарі платили добрі гроші – п’ять тисяч гривень. Після весілля вони заїхали до квартири, але, незважаючи на мої очікування, чоловік Олі виявився не таким добрим, як я думала. За кілька років він не зробив навіть елементарного ремонту, а його заробіток був дуже посереднім. На мої прохання допомогти у господарстві вони завжди знаходили відмовки.

Оля говорила, що в них немає часу, а зять завжди був «зайнятий». Згодом я зрозуміла, що мені стає все важче справлятися самотужки, особливо коли вийшла на пенсію. Оля продовжувала ігнорувати мої прохання про допомогу. Навіть коли я несподівано приїхала до них без попередження, виявила, що вони сидять, насолоджуються серіалами та грають у комп’ютерні ігри, а квартира вся безладна. Тоді я вирішила серйозно поговорити з дочкою: — Олю, адже я вам віддала квартиру, а натомість жодної допомоги. Як так можна? — Мамо, не будь егоїсткою. Нам зараз і так тяжко! Незважаючи на це, вони продовжували жити своїм життям, забуваючи про мене. Але все змінилося, коли я знепритомніла по дорозі з ринку через спеку.

Мене підібрали перехожі та відвезли до лікарні. Коли я зателефонувала Олі, вона знову знайшла виправдання – сказала, що не може приїхати, бо чекає на гостей. У лікарні я провела чотири дні, і за весь цей час дочка зателефонувала мені лише один раз. Після виписки я остаточно вирішила діяти. Я поїхала до них і заявила: — Звільняйте квартиру, я знайшла нових мешканців. Вони платитимуть більше – шість тисяч гривень. — Мамо, як ти можеш? Куди нам йти? — А що мені робити? Ви мені не допомагаєте, грошей не даєте. Коли я помру, тоді отримаєте квартиру. А поки що можете платити мені оренду, якщо хочете залишитися. Вони почали кричати, що це надто дорого, і невдовзі переїхали до однокімнатної квартири на околиці. Тепер вони ображені на мене. Нещодавно я натякнула Олі, що якщо вони продовжать так поводитися, то я не залишу їм квартиру у спадок, а заповім тому, хто доглядатиме мене. Як думаєте, чи правильно я вчинила у цій ситуації?

Ми з чоловіком спочатку вирішили народити лише одну дитину через тяжкий характер моїх перших пологів та нашого нестабільного доходу. Як би там не було, ми прагнули дати нашій дочці все найкраще, включаючи якісну освіту та будинок у престижному районі. Проте наші зусилля, схоже, не мали успіху у формуванні її подяки… Наша дочка, Оля, з раннього віку брала участь у численних заходах, займалася спортом та мистецтвом, але ніколи не була найкращою у класі.

Подорослішавши, вона захотіла вступити до престижного університету, відкинувши запропонований нами бюджетний варіант і наполягаючи на тому, що через брак місць у гуртожитку нам доведеться винаймати для неї квартиру. Після закінчення університету Оля переходила з однієї роботи на іншу, звинувачуючи неадекватних начальників і прагнучи знайти «роботу мрії», але при цьому зазнавала фінансових труднощів. Щоб підтримати Олю, я продовжувала допомагати їй грошима, незважаючи на заперечення чоловіка. Він вважав, що потурання їй тільки зробить її ще більш залежною.

Оля спокійно позичала у мене гроші, обіцяючи повернути, але так і не повертала, що зрештою вплинуло на наші з чоловіком плани, наприклад, на поїздку до Туреччини, від якої довелося відмовитися. У результаті, коли я зажадала від Олі повернути борг, вона звинуватила нас у тому, що ми безсердечні, що гроші їй потрібніші – і пішла. Хоча пізніше ми помирилися, грошове питання так і залишилося невирішеним, і я тепер розриваюся між необхідністю повернути гроші та страхом ще більше зіпсувати наші стосунки.

Алла готувала картоплю до оселедця, коли раптом на столі задзвонив телефон. Вона глянула на екран і мало не ахнула! Дзвонила її колишня свекруха… Алла довго дивилася на телефон, який наполегливо продовжував дзвонити. — Ну треба ж, з чого це вона раптом подзвонила? — вигукнула Алла, розводячи руками. Вони давно не спілкувалися і Алла була впевнена, що більше не будуть. У її душі вирували старі образи, але вони вже не були такими болючими, як раніше. Телефон знову продзвонив і замовк. Знаючи наполегливість Раїси Аркадіївни, Алла була впевнена, що та продовжить дзвонити, доки не отримає відповіді. Але телефон мовчав! Це було дивно — зовсім не схоже на свекруху, яка завжди робить все по-своєму. — Не звертай уваги, не варто ворушити минуле, — подумала Алла, намагаючись заспокоїтись. Але вона не могла не думати, що раптом з Раїсою Аркадіївною сталося щось неприємне?

Жаль їй було свою колишню свекруху! Але з іншого боку, Раїса вже не така молода, і якщо Алла не відгукнеться у скрутну хвилину, то потім шкодуватиме. Все ж таки вона бабуся Федора, хоча сам онук навіть не знав свою бабусю. Коли Алла з Юрієм розлучалися, Федору було лише півроку. Це була дивна історія, але, як казали, нова дружина Юрія заборонила свекрусі бачитися з Аллою та онуком. Тепер, коли Раїса має нового онука, Федір став їй не потрібен. Але спогади почали долати Аллу, і вона почала згадувати багато чого, що допомогло їй вижити в тій ситуації. Але вона все одно не могла позбутися почуття образи та невдоволення. Раїса Аркадіївна не приховувала свого невдоволення, коли Юра вирішив одружитися з Аллою.

Їхній роман був стрімким, Юрко довго зустрічався з іншою дівчиною, але щось трапилося, і вони розлучилися. Юра сказав Аллі, що вона його зрадила, і що він шукав не тільки дружину, а й вірного супутника життя. У результаті все склалося. — Алло, ти найкраща! Найкрасивіша! Вийди за мене, чуєш? — говорив Юрко, намагаючись переконати її. Алла довго не вірила в такі різкі повороти долі, але Юра був наполегливим і ласкавим. Вона повірила, її життя змінилося, і вона думала, що це її доля. Федір народився раніше терміну, а свекруха все частіше кидала на Аллу засуджуючий погляд. Після народження Федора Юра часто зникав вечорами і зникав на роботі. Свекруха почала втрачати інтерес до Федора, якого раніше не відпускала з рук.

Алла зрозуміла, що Юрко її більше не любив, а все, що вони будували, виявилося ілюзією. Алла не змогла миритися з тим, що Юра постійно зустрічався з іншою жінкою, і тому не витримала. Юра подав на розлучення і відразу одружився з Лілією. Алла перестала спілкуватися з ними і намагалася забути про це. Але хтось почав регулярно відправляти їй гроші, а на Різдво надіслав посилку з іграшками. Спочатку Алла подумала, що Юра вирішив допомагати своєму синові. Але інтуїція нагадувала їй, що це не він. Можливо, це Раїса Аркадіївна? Після всього, що було, Алла вирішила, що має розібратися. Вона зателефонувала Раїсі Аркадіївні, але її номер був весь час недоступний. Алла відчувала, що щось не так.

Зрештою, вона зважилася на несподіваний крок — зателефонувала сестрі і попросила допомогти з Федором. Алла поїхала до колишньої свекрухи, щоб з’ясувати, що відбувається. Раїса Аркадіївна була здивована, але впустила Аллу до будинку. — Я давно хотіла поговорити з тобою, — сказала вона. — Але весь час не наважувалася. Вийшло так, що я тобі не вірила, і тепер про це дуже шкодую. Час не повернути, але, можливо, ще можна щось зробити? Алла залишилася у Раїси до півночі. За цей вечір вона почула багато несподіваного. Юра справді був закоханий у Лілію, жінку багату та красиву, і все, що йому в ній подобалося, — її зовнішність, спосіб життя, а також її заможний батько.

Але батько Лілії не прийняв Юру, і він заборонив своїй дочці зустрічатися з ним. Так Раїса не вірила в їхній союз з Аллою, не могла повірити, що Юра по-справжньому вибрав її. Після цього Лілія влаштувала скандал, заявивши, що без Юри життя для неї не має сенсу. Юрко сказав своїй матері, що тепер не впевнений, що Федір – його син. Раїса була під тиском, і вона повірила у ці слова. Але, зрештою, вона почала відчувати свою помилку. Раїса вирішила підтримати Аллу, відправляючи гроші та подарунки, щоб якось спокутувати свою провину. Тепер Федір познайомився з бабусею, і вона почала ставитися до нього з любов’ю, розуміючи, що він схожий на Юру. Алла не перешкоджала зустрічам, знаючи, що Федір тепер має право впізнати свою бабусю.