News 382 Media

Вже п’ятий рік я працюю у Німеччині. Я родом з невеликого селища на Львівщині, тож самі розумієте, чому я поїхала на заробітки – через гроші. Хотілося допомогти своїм дітям фінансово. Спочатку я доглядала літню жінку, але потім влаштувалася на завод фасувальницею риби. Робота фізично важка, але платять добре – більше тисячі євро. Завдяки цьому я змогла забезпечити синів усім необхідним. Старшому синові Олегу я сплатила весілля: все — від ресторану до лімузина та костюма. Крім того, купила йому квартиру у Львові з гарним ремонтом. Молодшому синові, Максиму, теж допомогла: придбала простору трикімнатну квартиру в Івано-Франківську.

Але, схоже, цього було недостатньо, і сини зовсім розлінувалися. Працюють абияк, отримують мінімальні зарплати і нічого не хочуть домагатися, адже звикли, що все в них є. А невістки лише сидять у декреті, ніби це межа мрій. Адже знають, що я надішлю євро, які можна буде обміняти на велику суму в гривнях. Самі живуть у своїх квартирах, а мої гроші витрачають на відпочинок у Буковелі чи дорогі гаджети. Але скільки не допомагай, їм все мало. – Мамо, тут така справа, потрібні гроші на ремонт. – Мамо, нам не вистачає! Востаннє я приїжджала додому на Великдень. Тож невістки навіть поскаржилися, що я мало продуктів привезла до святкового столу, уявляєте?

У листопаді у мене почалися проблеми з зубами. Грошей на лікування не було, довелося просити у борг у знайомих. Саме тоді я зрозуміла, що щось у моєму житті йде не так. Всі свої заробітки я роками віддавала дітям, а на себе нічого не залишала. І ось тепер, коли допомога потрібна мені самій, у гаманці порожньо. Я вирішила: досить. Час подумати про себе. Звичайно, я зібрала сумку з продуктами та гостинцями для онуків. Але гроші передавати не стала. На вихідних мені подзвонив старший син, Олег: – Мамо, щось трапилося? – Ні, а чому ти питаєш? – Просто Максим каже, що ти цього місяця не переказала гроші. Зарплату затримують? – Зарплату я отримала. І навіть премію дали. Продукти передала, хіба Максим не приніс? – Приніс, але грошей нема. Ти що, забула?

– Ні, не забула. Просто цього разу вирішила не переказувати. На тому кінці лінії настала довга пауза, а потім почалося: – Ти себе чуєш? Мамо, як це – не захотіла? В мене кредит за машину! Мені що, банку сказати, що мама вирішила «не хотіти»? – Олег, тобі вже 36 років. Настав час вчитися самому справлятися з проблемами, а не розраховувати на стару матір. – Це натяк, що я погано намагаюся? Зрозуміло, мамо. Можеш більше навіть на свята до нас не приїжджати! – гаркнув він і кинув слухавку. Максим теж образився і заявив, що двері його квартири для мене тепер зачинені на свята. Це мене зачепило, але водночас я відчула полегшення. Чесно, я навіть рада, що не доведеться витрачати нерви на свята вдома. Я вирішила відзначити Різдво та Новий рік у Німеччині з подругами-заробітчанками. Ми вже домовилися влаштувати невелике святкове гуляння. І знаєте, вперше за багато років я почуваюся добре. Нарешті можу подумати про себе та про своє майбутнє. А сини нехай вчаться жити самостійно.

З Риммою Павлівною, свекрухою, у нас не завжди ладнаються стосунки. Їй важко прийняти, що я не проводжу години на кухні, готуючи вишукані страви для чоловіка. Я маю іншу думку: навіщо стояти біля плити, якщо є супермаркети, доставка з ресторанів чи заморожені напівфабрикати? Чесно кажучи, я ніколи не мріяла бути ідеальною господаркою. У мене успішний бізнес – я працюю майстром манікюру та нарощування вій. Клієнтів так багато, що часом ледве вдається викроїти час на сон. Ми з чоловіком, Ігорем, виплачуємо кредит за машину, тому обоє працюємо без перепочинку, щоб вчасно погашати борг. Кулінарія – це моє. Звичайно, їсти потрібно, але я волію не ускладнювати життя.

Зазвичай купую готові салати, котлети чи напівфабрикати. Іноді замовляємо доставку. Ігор ставиться до цього спокійно, розуміє, що я не маю часу. Більше того, він сам часто готує. Але свекруха не може змиритися з тим, що я не відповідаю її уявленням про дружину. На сімейних зустрічах вона відкриває кулінарні блоги, демонструє рецепти і уїдливо зауважує: – Це точно не для тебе. Адже ти навіть яєчню посмажити вранці лінуєшся. – Скажи, ти бодай картоплю чистити вмієш? – Ох, Боже мій, як же мені «пощастило» з невісткою! Дивися, Ігорю, скоро тебе вітром здуватиме – так схуднув! Коли ми познайомилися з Ігорем, я одразу попередила, що не люблю готувати.

Він лише посміхнувся і сказав, що впорається сам. І справді, Ігор іноді влаштовує романтичні вечері, що мене дуже радує. Але свекруха залишається непохитною. Якось на сімейній зустрічі, де зібралися всі родичі, свекруха знову розпочала свою улюблену тему. – Ой, Ігоре, який ти в мене молодець! Працюєш, машину купив, ще й сам собі готуєш. Де тільки стільки терпіння набрався? За столом повисла тиша, всі дивилися на мене. Ігор спокійно відповів: – Мамо, тобі ж відомо, що я люблю готувати. – Ну, дякувати Богу, – зітхнула вона. – Тому що не кожен чоловік таке витримає. От у нас Артем, – вона кивнула на чоловіка сестри Ігоря, – без супа, чи борща від Ксюші навіть за стіл на сяде.

Сестра підтримала: – Так, Артем іноді сам пироги замовляє, якщо я не встигаю. Каже: «Щось смачненьке, щоб душу зігріло». Правда ж, Артеме? Я мовчала, відчуваючи на собі погляди. Свекруха не втрималася і додала: – Знаєте, Ігор нещодавно мені розповідав, як лазанью приготував. Справжню, як в Італії! Молодець, синку. А ти, Олю, записуй рецепти – знадобиться. Я посміхнулася, не приховуючи іронії, і відповіла: – Риммо Павлівно, навіщо мені рецепти? Ігор у мене справжній кулінарний талант. А я краще візьму пару додаткових клієнтів, аніж витрачу три години на лазанью. Щоб не зіпсувати вечір, Ігор перевів розмову на іншу тему. Але я все одно відчувала себе чужою серед родичів. Можливо, коли у нас з’явиться дитина, свекруха перейде на неї, а не на мої кулінарні навички. А ви готуєте самі чи волієте замовляти їжу?

Я вже десять років працюю за кордоном, і, чесно кажучи, просто мрію повернутися додому. Але, на жаль, мої діти, заради яких я поїхала, цього не розуміють. Все, що я заробляла за ці роки, відправляла їм. Але нещодавно, коли я вперше заїкнулася, що хочу завершити цю роботу і повернутися, їхня реакція мене сильно розчарувала. Звичайно, в Італію я вирушила не від хорошого життя. Після раптової смерті чоловіка вся відповідальність за сім’ю лягла на мої плечі. У мене було двоє синів, які тоді закінчували школу. Спочатку я справлялася, але потім потрібно було допомогти з їхніми весіллями. Дві невістки під одним дахом — це не так просто. Старший син, пожалівши мене, переїхав до батьків дружини, хоч там йому було нелегко — п’ять чоловік у двокімнатній квартирі.

Молодша невістка постійно скаржилася на стан будинку. Її турбувало, що треба зробити ремонт до народження дітей, бо потім, мовляв, не буде на що. Діти запропонували мені поїхати на заробітки. Вони знайшли потрібні зв’язки та допомогли влаштуватися в Італії. Я не мала іншого виходу, тож погодилася. Планувала попрацювати там два-три роки, але все затяглося. Минуло вже 10 років. Діти звикли до грошей, а їхні запити лише зростали. Я доглядала літню жінку, а всі зароблені гроші відправляла додому, залишаючи собі лише трохи на їжу. Старший син зміг купити квартиру, щоправда, у кредит, а молодший зробив той довгоочікуваний ремонт у будинку. Нещодавно у мене був день народження — вже десятий, який я зустрічаю в Італії. Діти подзвонили, привітали, і в розмові я згадала, що хочу повернутись додому. Але їхня реакція мене шокувала. Старший син сказав: — Мамо, тобі поки що рано повертатися, у мене ж ще кредит! Як я його виплачуватиму? Я відчула, що на мене ніхто не чекає вдома.

Мені 60 років, сили вже немає, а працювати доводиться як у молодості. Через кілька днів померла жінка похилого віку, за якою я доглядала, і я залишилася без роботи. Подруги обіцяли допомогти знайти щось нове, але я почуваюся самотньою. Мене ранить ставлення моїх дітей. Я бачила своїх онуків лише через екран. Тепер я гадаю: що робити далі? Здається, я зробила для своїх дітей все, що могла, але тепер їхня черга піклуватися про мене. Однак, я знаю, що вони почнуть маніпулювати мною. А псувати стосунки з дітьми не хочеться, як-не-як, вони рідні. Цей досвід навчив мене, що заробітки за кордоном — це важка праця, і ніхто не кидає гроші з неба. Цінуйте тих, хто заради вас жертвує своїм часом, здоров’ям та життям. Ці люди варті поваги. Я ж тільки зараз розумію, скільки грошей мої діти витратили, а тепер заявляють, що цього мало. Що ви думаєте про цю ситуацію? Як мені краще вчинити?

Моє життя перетворилося на справжній кошмар, я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Мені вкрай потрібна допомога та порада. Я живу зі своїм сином Артуром. Йому вже 32, а мені 54 роки. Колись мій хлопчик був добрим та чесним. Ми з чоловіком робили все, щоб забезпечити йому хороше майбутнє. Син закінчив школу і вступив до університету. Але продовжував жити з нами. Згодом він познайомився з дівчиною на ім’я Діана. Вона переїхала до нас, вони планували одружитися. Але після закінчення навчання Артур не поспішав шукати роботу. Він цілими днями сидів удома і грав у комп’ютерні ігри з ранку до ночі. Не дивно, що Діана не витримала та пішла. За півроку вона зустріла іншого чоловіка.

Зараз у неї двоє дітей, міцний шлюб та двоповерховий будинок у престижному районі. Я сподівалася, що після цього Артур візьметься за розум. — Сину, адже ти дорослий. Ти розумієш, чому Діана пішла? — Звісно. Їй потрібні були лише гроші. Усі жінки однакові! — Що ти таке кажеш? Нікому не сподобається хлопець, який цілими днями грає в ігри, як дитина! — Не лізь, це не твоя справа. Ці події тяжко відбилися на моєму чоловікові. Він постійно сварився з сином, а одного разу навіть вигнав його з дому. Але нерви не витримали. Якось я прийшла додому і побачила, що чоловік лежить на підлозі, а син, сидячи в іншій кімнаті в навушниках, грав і нічого не чув. Лікарі сказали, що якби швидку викликали вчасно, чоловік міг би вижити.

Смерть чоловіка розбила мені серце. А Артур не відчував жодної провини. Йому було все одно. Він продовжував грати. Згодом я дізналася, що син почав захоплюватися онлайн-казино. Він почав вимагати в мене гроші, а одного разу підійшов до мене з вимогою: — Ти маєш поїхати на заробітки! — Чому це? — Усі батьки купують своїм дітям квартири, а ви що мені дали? — Ти живеш у нашому домі, їж мою їжу! Хіба цього мало? — Мало. Тітка Валя доньці допомогла збудувати будинок! — Я нікуди не поїду. Краще ти знайди роботу! З того часу син почав мене тероризувати щодня. — Якщо не поїдеш на заробітки, я не доглядатиму тебе на старості! Я не знаю, що робити. Друзі радять вигнати сина. Але як це зробити? Адже це моя дитина! А що якщо він дійсно відмовиться від мене, коли я постарію?

Близько півроку тому ми з Віталієм роз лучилися. Я довго намагалася врятувати наш шлюб, склеїти уламки того, чого давно не було, але все було марно. Незважаючи на його зрадництво, я була готова пробачити його. Але одного вечора він прийшов з роботи не зовсім тверезим, і ми посварилися. Скінчилося тим, що мене викинули на мороз. Він навіть не дав мені зібрати речі. Через вікно він kрикнув: – Ти негідниця! Ти будеш самотньою і нікому не потрібною до кінця життя! Мені знадобилося кілька днів, щоб прийти до тями і зро зуміти, де я перебуваю. На щастя, мої батьки прийняли мене та підтримували як могли.

Згодом я змогла потроху забути минуле. А через кілька років я тільки дивувалася, що колись могла так серйозно ставитись до подібної нісенітниці. Я не могла зроз уміти, як я провела стільки років із таким монстром і навіть хотіла повернутися до нього. Якось я опинилася на правильному шляху. Я відновилася в університеті, потім знайшла роботу і вдалого успішного чоловіка. Поруч із ним я почувала себе принцесою. Вчора, коли чоловік віз мене додому з ресторану, куди ми поїхали на честь нашої річниці, ми зіткнулися з Віталієм, який сидів на лавці біля нашого під’їзду.

Він був там із своїми друзями-алкоголіками. Я не знала, як він там виявився, але ви б бачили вираз його обличчя, коли він помітив мене біля шикарної машини з величезним букетом троянд. Я навіть не дивилася на нього навмисне. Сподіваюся, я пройшлася тоді досить пафосно та гордо, щоб він тисячу разів пошкодував про свої слова. – Ніколи не подумав би, що побачу тебе знову, – сказав він. – Я здивована, що ти взагалі пам’ятаєш моє ім’я, – відповіла я байдужим тоном. – Пробач, – сказав він, – я був п’я ний тієї ночі. Я нічого не мав на увазі, образно говорив, не маючи нічого проти тебе! – Збережи свої вибачення для того, кому не все одно, – сказала я, перш ніж піти, цокаючи своїми каблучками, під ручку зі своїм красенем.

Мені 38 років, у нас з чоловіком троє дітей: старшим — 13 та 11 років, а молодшій доньці лише 8 місяців. Рішення про народження Світланочки було, відверто кажучи, не моїм. Насправді це була ідея чоловіка. У 2022 Олексій почав переконувати мене, що нам потрібне поповнення: – Нам потрібна ще одна мала, Олено. Це – радість для сім’ї. Ти ж не хочеш, щоб я поїхав і залишив вас тут самих? – Навіщо? У нас уже двоє хлопчаків, а ти згадай, як важко їх було ростити. Та й зараз у нас грошей немає на третю дитину! – Ну ти ж все одно підеш у декрет, відпочинеш трохи. А там побачиш, як усе буде добре. Старші вже самостійні. Я погодилась. В глибині душі я завжди мріяла про доньку. Але, якщо чесно, це було випробування. Вагітність далася тяжко, я кілька разів лежала на збереженні.

А пологи – справжній жах. Кесарів, витрати на клініку — величезні гроші. Після пологів я досі не можу прийти до тями: постійна втома, безсонні ночі, примхи Світланки. А окрім неї, треба стежити за старшими, допомагати з уроками, відправляти до школи. Ну і прибирання, готування – все по колу. А Олексій? Його турбота закінчилася відразу після виписки з пологового будинку. Тепер він приходив додому похмурий, роздратований і тільки дорікав: – Ти б хоч за собою стежила. Не дружина, а куховарка. Боже, та навіть цей халат на ганчірку схожий! – Може, хоч трохи допоможеш? Я весь день кручусь, як білка в колесі. – Допомогти? Я цілий день на роботі, а ти вдома сидиш! Я не робот. Зарплата Олексія ледве покривала комуналку та одяг. Продуктами нас рятувала моя мама:

передавала з села овочі, яйця, молочку. Але Олексія це не хвилювало. Він лише скаржився на начальника: – На роботі дурдом. Ніхто не думає про людей, грошей там не дочекаєшся. – Так знайди щось краще. Ось, дивись, скільки оголошень! – Це все лохотрон! Я мовчала, стиснувши зуби, і продовжувала тягнути все на собі. І ось одного разу, прибираючи вдома, я знайшла в ящику якісь документи з печатками та прізвищем чоловіка. – Що це? – Не чіпай! Це… для роботи. Як ти взагалі знайшла їх? Це не твоя справа! Його реакція насторожила мене. Про що він мовчить? Може, взяв кредит чи затіяв аферу з житлом? Але правда виявилася набагато гіршою.

Увечері я почула, як Олексій розмовляв телефоном з кумом. Їхня розмова мене приголомшила. – Ну що, як з документами? – Запитав кум. – Все готове. За кілька тижнів їду. Там уже чекають. – А як же Олена з дітьми? – Самі розберуться. Гроші буду слати, чого їм ще треба? – Ти їй сказав? – Ні, навіщо? Скажу, що поїхав у відрядження до Польщі. Я стояла за дверима, ледве дихаючи. Все, що він говорив про родину, про поповнення, про підтримку, виявилося брехнею. Олексій давно вирішив нас покинути, і його це ніяк не бентежило. Тепер я не знаю, що робити. Говорити з ним? Подавати на розлучення? Або повідомити, щоб його не випустили з країни? Що б ви зробили на моєму місці?

Є у мене тітка Ліля, молодша мамина сестра. З мамою вони не спілкувалися — з уривків маминих розмов, я зрозуміла, що тітка кинула мою маму зі спадщиною. Я знала, що у мене є двоюрідні брат і сестра, Ваня і Віра. Я пам’ятала, як ми в дитинстві грали разом. А недавно до мене в друзі додалася Віра і розповіла багато цікавого. А у мене, треба сказати, якраз дуже важкий період в житті — мами не стало три роки тому, і ось тато дочекався, коли я закінчу інститут і — слідом за нею … Батьки дуже любили один одного, тато все моє свідоме життя носив маму на руках і задаровував її квітами. Я думаю, тато так і не зміг змиритися, що мами більше немає в його житті. Відразу після того, як тато вступив в права спадщини на мамину половину квартири і я відмовилася від своєї частки в його користь, він написав дарчу вже на всю квартиру повністю на мене. Я тоді здивувалася його вчинку, але він сказав: — Потім зрозумієш. Головне, не слухай їх — вони будуть брехати. Я спробувала розпитати докладніше: хто вони, про що брехати, навіщо? Але тато віджартувався. І півроку не пройшло, як мені написала Віра. Вона нагадала, що є дочкою тітки Лілі і сказала, що скоро буде у справах в моєму місті і що нам з нею треба серйозно поговорити, що у неї для мене є важлива інформація.

Причин для відмови я не бачила, написала їй свій номер телефону та адресу і попросила заздалегідь подзвонити. Віра приїхала через тиждень. Я забрала схвильовану сестру з вокзалу і привезла до себе в квартиру. Вона озирнулася і сказала: — Миленько у тебе тут. Шкода, що скоро тобі доведеться переїхати. Пішли на кухню, розповім. Віра розповіла мені, що Ваня — мій брат по батькові. Вона точно була не в курсі, чому так вийшло. Але саме через це бабуся все залишила своєї старшої дочки Лілі, а не поділила між нею і моєю мамою. І ніби як раз таки через те, що тато спочатку залицявся до Лілі, а потім, коли вона була в положенні, кинув її і одружився на моїй мамі. — Мама з Ванею сюди збираються, квартиру твою ділити будуть. Готуйся. Я задумалась. Ділити Вані було нічого — тато написав дарчу на мене, накопичення татові лежать удома — банкам він не довіряв, машина — моя, на моє ім’я куплена. А більше у тата і не було нічого. Та й історія ця з батьківством — він так любив маму, що я сумнівалася в розказаному. Хоча, в житті всяке можливо … — Спасибі, що попередила, Віра. Нехай приїжджають, раз хочуть. Я поклала віру спати і заснула сама. Сплю я досить чутливо, і прокинулася від того, що хтось шарудить паперами. Я відкрила очі і побачила Віру, яка рилася в моєму столі з включеним на телефоні ліхтариком. — Ти щось втратила? — запитала я. Віра злякалася, підскочила і впустила телефон. Екран її смартфона зустрічі з підлогою не пережив.

— Нічого, я … а … ну тут … — почала вона мимрити. — Віра, йди спати. Завтра підеш. Чи не порахуй мене не привітною господинею, але гості, які копаються в моїх речах, мені не потрібні. З ранку Віри вже не було, а вхідні двері були відчинені навстіж. Я перевірила — ніби все на місці. Через кілька днів мені подзвонила тітка Ліля. Судячи з голосу, нетвереза: — Що, вмовила татуся дарчу на тебе написати, так? Брата свого обділила, безсовісна. А він одружився, живе на орендованій квартирі. Всі матуся твоя винна. Якби не вона, він би на мені одружився. Треба було їй з’явитися і все зіпсувати … Я не стала її слухати, просто скинула дзвінок. Більше вона не дзвонила. А от Віра ніяк не могла залишити мене в спокої: вона надзвонювала і вимагала, щоб я купила їй новий телефон, натомість того, який вона розбила через мене. Ліля з Ванею так і не приїхали. Мабуть, Віра їм сказала, що квартира дісталася мені по дарчим і їм ловити нічого. Після ось такого недовгого спілкування з цією ушлою сімейкою, я зрозуміла, чому мама з ними не спілкувалася — такі родичі гірше ворогів, чесне слово. Вони мені теж не треба, прикро, звичайно, рідня ж, але жила без них і надалі проживу.

Я вже понад десять років працюю в Мюнхені. Колись виїхала на заробітки, бо на батьківщині, після Євромайдану, наш завод закрився. Він належав якомусь російському олігарху, і в результаті нас просто залишили без роботи. Навіть зарплату виплатили не повністю, дали лише половину, і на цьому все. Мене від тяжкого становища врятувала стара знайома Марина, яка давно жила у Німеччині. – У нас на заводі потрібні помічники, – сказала вона. – Житло у гуртожитку надають, автобус аж до заводу ходить. – Але як я там працюватиму? Я ж німецьку взагалі не знаю, – розгублено відповіла я. – Та гаразд тобі! На заводі майже одні українці працюють. А язик вивчиш поступово, згодом, – підбадьорила Марина. Я поїхала першим автобусом. Усю дорогу плакала, бо не знала, що на мене чекає.

Тим більше, я залишала на батьківщині сина Михайла, який лише вступив до університету та переїхав навчатися до Києва. Згодом я звикла до життя в Німеччині, швидко вивчила мову та познайомилася з іншими українськими заробітчанами. Деякі з них виявились навіть земляками. Але стосунки з сином почали псуватися. Коли я дзвонила Михайлу, він завжди був зайнятий або не брав слухавку. Раз на місяць стабільно запитував: «Мам, ну що там із посилкою?». Я платила за навчання, оренду квартири, відправляла гроші на кишенькові витрати, продукти. Сама жила дуже скромно, заощаджувала на всьому. Не ходила до кафе, не їздила на екскурсії. Моє життя зводилося до маршруту «гуртожиток-завод-гуртожиток».

За ці десять років я багато дала синові: сплатила університет, його весілля, подарувала їм з дружиною гарну двокімнатну квартиру. Щоправда, і тут я не догодила – квартира була на Троєщині, а невістка мріяла жити на Подолі. Мовляв, там квартири для справжньої еліти, але не для нас. А син зовсім не цінував мою допомогу. Я рідко бачила онуків. Мене навіть не запросили на хрестини молодшого – Павлика. Про те, що хрестини відбулися, я дізналася випадково, побачивши фотографії у соцмережах. – Михайле, хіба я не заслужила приїхати на хрестини? Це ж особливе свято, – обурено спитала я. – Мам, ну ми поспішали. Та й гостей було небагато. Ти все одно не встигла б приїхати з Німеччини, – виправдовувався син.

Я стала чужою для рідного сина. Якщо він забував зателефонувати мені чи привітати зі святом, то про що говорити? Але не все у моєму житті так погано. Кілька місяців тому я познайомилася з Орестом. Він давно живе у Німеччині, переїхав сюди з батьками у дитинстві. Вони мають свій невеликий бізнес, де він працює. Я навіть не думала розпочинати нові стосунки, але Орест виявився дбайливим і уважним. Щовечора зустрічав мене з заводу, дарував квіти, прикраси, якось навіть шубу купив. Згодом запропонував переїхати до нього. – Ми з тобою дорослі люди, – говорив він. – Давай збудуємо нашу родину. Поруч з ним я відчула себе щасливою.

Він влаштував мене на роботу в сімейний бізнес, а вдома у нас є кухар та прибиральниця. А за покупками їздить особистий водій. Синові я не одразу розповіла про нові стосунки, але хтось зі знайомих повідомив йому. Тепер Михайло почав дзвонити щовечора, питати, як мої справи, що нового. Але я чую у його голосі не щиру турботу, а підлабузництво. Нещодавно він покликав мене з Орестом на свята. – Матусю, приїжджай до нас на Різдво. Онуки так сумують? – вмовляв він. – Не знаю, у мене багато роботи, – відмахувалася я. – Яка робота? Адже свято. Діти запитують, коли бабуся з дідусем подарунки привезуть. Я розумію, що йому потрібні лише мої гроші. Якось він пригадав, що взяв машину в кредит під великі відсотки. Впевнена, що за сімейним столом він попросить у мене чималу суму. Я більше не хочу їхати до сина на свята. Навіщо? За ці роки я дала йому все, що могла, але подяки так і не почула. Краще я зосереджуся на своєму щасті та на стосунках з Орестом.

Моя свекруха з самого початку дала зрозуміти, що не прийме мене в сім’ю і тим більше не стане до мене ставитися, як до дочки. З перших днів нашого знайомства Валентина Андріївна сказала: — Ти для мене чужа і завжди такою залишишся. Я тебе не прийму і не допомагатиму. Коли у вас з’являться діти, навіть не звертайтеся до мене за допомогою, адже це ваші діти, ось ви їх і виховуйте самі. Ці слова я запам’ятала добре і більше до свекрухи не зверталася. Усі турботи та допомогу у скрутні моменти завжди брала на себе моя мама. Хоча вона жила в іншому місті, мама завжди знаходила час для нас. А Валентина Андріївна, незважаючи на те, що мешкала буквально на сусідній вулиці, ніколи не допомагала. Ми з чоловіком жили у власній квартирі, яку купили невдовзі після весілля. Ми були фінансово незалежними від батьків і добре заробляли. Коли у нас народилася перша донька, було складно як фізично, так і морально, бо мала страждала від кольок і постійно плакала. Моя мама щодня приїжджала, щоб допомогти з Надею, допомогти мені забратися, приготувати їжу і просто дати можливість виспатися.

Пізніше у нас народилася друга дитина, і знову на допомогу прийшла моя мама. Вона залишалася у нас на ніч, готувала смачні сніданки та вечері, допомагала з домашніми справами. Онуки любили бабусю Любу, а Валентина Андріївна з’являлася лише на святах, та й то не завжди. Але одного разу свекруха зламала ногу на заняттях танцями (вона ходила на уроки хореографії) і раптом вирішила, що я зобов’язана про неї піклуватися. — Сину, а де твоя дружина? Чому ви привезли мене з лікарні додому, а не забрали до себе? — дивувалася Валентина Андріївна. — Мамо, адже ти сама сказала, що Катя для тебе ніхто, чужа людина. Тому вона не доглядатиме за тобою. Ми наймемо доглядальницю, а я приїжджатиму до тебе після роботи, коли зможу, — пояснив чоловік.

— Вона зобов’язана доглядати мене, адже вона моя невістка! — не вгамувалася Валентина Андріївна. — Хіба це нормально — довіряти догляд чужим людям, коли є дорослі діти? Але чоловік уже не хотів слухати її претензій. З того часу свекруха на мене скривджена і не розмовляє ні зі мною, ні з моїми батьками. Вона також не поспішає спілкуватися з онуками. Щиро кажучи, мені все одно. Я нічого поганого не зробила і не залишила її без допомоги, просто дала їй те, що вона сама обрала — дистанцію у відносинах. І я ні краплі не шкодую про своє рішення. Хто правий у цій ситуації? Як би вчинили ви?

Мій Толя завжди був неймовірно скупим. Спершу я думала, що це нормально — людина економить, не витрачається на непотрібні речі. Але з часом стало зрозуміло, що його жадібність не має меж. Квіти мені він дарував раз на рік на день народження, а подарунки вибирав такі, наче спеціально шукав найдешевше. Навіть коли я народила нашого сина, Толя пошкодував грошей на таксі, щоб забрати мене з пологового будинку: — Нічого, лише 10 хвилин пішки. У крайньому випадку, сядемо на маршрутку! — Толю, у мене були важкі пологи, я ледве стою на ногах! Добре, що кум був на машині і відвіз нас додому. За весь час нашого шлюбу я не побувала ні на морі, ні на відпочинку в горах. Толя вважав це марною тратою грошей: — Всі ці курорти просто пастка для таких простаків, як ви! — Але я хочу відпочити, поплавати у морі… — Поїдемо до мами на дачу, там є озеро — плаватимеш там. До речі, його мама, моя свекруха, теж була неймовірно ощадливою жінкою.

Напевно, саме вона прищепила Толі цю рису. Вона жила на дачі, де все було старим: меблі з радянських часів, посуд з тріщинами, склеєний суперклеєм. Я не раз пропонувала їй допомогти з ремонтом, навіть подарувала набір нового посуду, але вона його так і не розпакувала. Найнеприємніше, що свекруха і Толя були категорично проти, щоб ми записали нашого сина до футбольної школи. Коли я не витримала, сама оплатила заняття та купила йому форму, вони заявили: — Навіщо це? Нехай у дворі м’яч ганяє, ніж ми будемо витрачати гроші на цю «витяжку»! Нещодавно був день народження Толі.

Я сподівалася, що ми відзначимо його у ресторані, адже гостей планувалося багато. Але Толя, як завжди, був проти: — У кафе? Та ти знаєш, який там рахунок вийде? — І що, мені тепер цілий день стояти на кухні? — Звичайно! Будемо вдома святкувати, я не збираюся платити такі гроші за ресторан. Ми рано-вранці поїхали на ринок, купили всі продукти, і я з обіду до пізнього вечора готувала. Навіть світло відключали, і я переживала, що їжа зіпсується. На свято прийшли всі родичі Толі, чоловік десять мінімум. Я не встигала нормально поїсти, то м’ясо з духовки витягувала, то наливала чай. І ось свекруха за столом запитує:

— Анько, а що ти чоловікові на день народження подарувала? — Я купила йому гаманець. — І все? Такий маленький подарунок? — А що ще треба? — Хороша дружина дарує чоловікові гідні подарунки, а не якісь там гаманці. Терпець у мене урвався. Я вже не дивилася ні на гостей, ні на свято: — А гарний чоловік допомагає дружині готувати, дарує квіти, а не шкодує гроші на елементарні речі. Хороший чоловік — це не ледар і не скупердяй! Свято було зіпсоване, а я залишилася винною, бо «скаржилася на Толю». Гості не підтримали мене. — Дякую, ти зіпсувала весь вечір. Тебе хтось просив? Не могла один вечір потерпіти? — Сказав Толя. Після цього ми з ним тиждень не розмовляли. Він навіть після роботи почав їздити на дачу до мами вечеряти, хоч це за 20 кілометрів від міста. Що мені робити далі?