News 382 Media

— Уявляєш, учора ввечері мій Миколай зібрав речі і пішов до своєї молодої пасії. Добре, що ми з Веронікою повернулися пізніше, інакше мені було б надто боляче спостерігати цю сцену, — поділилася Ліза з подругою своїми новинами. — Тримайся, люба. Тобі давно час було його вигнати. Адже ти знала, що є ця Вероніка, — з тривогою в голосі озвалася Міла. — Він клявся, що вона просто колега по роботі, а я, як остання дурепа, вірила кожному його слову, — з налізлими на очі сльозами продовжувала скаржитися Ліза. — Звичайно, вона молодша за мене років на п’ятнадцять. А в мене вже зморшки, постать далека від ідеалу. Весь час у турботах думаю тільки про те, як швидше виплатити кредит. Загнана сама знаєш, як хто. Напевно, варто більше часу приділяти собі. — Та кинь ти, Ліз. Все залежить не так як від зовнішності, як від людини.

Згадай Віру — її чоловік був старший на шість років, але порошинки з неї здував, хоча виглядала вона цілком звичайно. А Марина? Як страждала, коли розлучалася. Адже вона була молодша за чоловіка на десять років. Це його не зупинило. Він пішов до жінки свого віку. — Ну так, ти маєш рацію, — зітхнула Ліза. Після двадцяти років спільного життя було непросто усвідомити, що все кінчено. Хвиля тривоги та страх перед майбутнім не давали Лізі спокою. Думки про те, що вона має зустрічати старість на самоті, не відпускали. Вона намагалася відволіктися, зосередитися на дочці, але щодня думки про Миколу нахлинували потоком та яким — цілими водоспадами.

Як належить жінці, що залишилася однією, вона записалася на шейпінг, змінила зачіску, зробила уколи краси. Підсвідомо Ліза хотіла довести, що вона може виглядати привабливо, але, на жаль, доводити вже не було кому. Одного разу їй вдалося поговорити з Миколою, але лише телефоном, і темою розмови було розлучення. — Уявляєш? Він мені каже, що ділити нам нічого, мовляв, ще встигнемо розлучитися, — ділилася Ліза з Міланою. — І що ти відповіла йому? — Сказала, що мені байдуже. — Може, це й на краще, що ти не стала категоричною. Може, він ще передумає? — А якщо передумає і повернеться, значить, я маю пробачити зраду? Жити на голках, постійно сумніватися, довіряти, але з побоюванням? — У цьому ти маєш рацію, подруго. Якось увечері задзвонив телефон. Ліза дивилася телевізор, вже звикнувши до спокійних, тихих вечорів. Минуло три місяці відколи Микола пішов.

Вона почала знаходити задоволення на самоті і навіть несподівано для себе спіймала думку, що бути однією — не так уже й погано. — Микола? — здивовано промовила вона, побачивши на екрані знайоме ім’я. Не роздумуючи, відповіла. — Слухаю. — Я в лікарні. Хочу, щоб ти з Веронікою прийшли до мене, — пролунав у слухавці його сумний голос. — Що трапилося? У тебе начебто нова сім’я? — Ви моя сім’я. Тільки ви. Усе поясню потім. Коли зможете мене відвідати? — Заради дочки прийду. Завтра ввечері чекай. Напиши мені адресу лікарні та час прийому у Телеграмі. — Добре, — коротко відповів Микола і повісив слухавку. Весь наступний день Ліза не могла викинути з голови цю розмову. Чому він у лікарні? Що сталося? Щойно закінчився робочий день, вона з Веронікою вирушила до нього. Вже біля входу до лікарняного корпусу її погляд упав на вивіску: «Онкоцентр». Біль образи пом’якшився. У холі на них чекав Микола. Він виглядав погано: змарніле, бліде обличчя, темні кола під очима, неголений — здавалося, він постарів за ці місяці. Ліза глянула на нього і раптом усвідомила, що перед нею зовсім інша людина, не та, яку вона пам’ятала. — Ти просив — ми прийшли, — спокійно сказала вона, зупинившись перед ним.

— Здрастуйте, мої рідні. Як тільки я опинився тут, зрозумів, що в мене нікого ближче за вас немає. — А якби ти тут не опинився? Так само жив би своїм новим життям? — Не втрималася Ліза від шпильки. — Ну, навіщо ти так?.. Я люблю вас, — тихо сказав Микола. — Що з тобою, тату? — з тривогою спитала Вероніка. — У мене рак печінки. Завтра операція. Лікарі сказали, що треба видаляти пухлину та частину органу. Але є шанс, адже печінка здатна відновлюватись. Сподіваюся, ще поживу. — Тату, що ти таке кажеш? Звичайно, ти впораєшся! — Вероніка кинулася обіймати батька. — Мені потрібен час, — після паузи сказала Ліза. — Важко знову довіряти. Але тримайся, я впевнена, що все буде гаразд. — Я доведу тобі, що ти найкраща.

Просто дай мені шанс, — з благанням у голосі сказав Микола. — Дати шанс можу, але обіцяти нічого не буду. Нині головне — операція. Думай про одужання, — відповіла вона. Цієї ночі Ліза не могла заснути. Вона намагалася зрозуміти — що стоїть за словами Миколи? Слабкість і безпорадність чи все ж таки щирі почуття? Її мучили здогади. Що ж сталося між ним та його новою обраницею? Але одне було зрозуміло — випробуванням для їхніх стосунків стала хвороба. За три тижні Миколу виписали з лікарні. Він повернувся до родини. Ліза вже не відчувала до нього того, що раніше. Розлука зробила свою справу. Щось у душі зламалося, що вже не підлягає відновленню. Але шанс вона йому таки дала. Вероніка була щасливою, і, напевно, це відіграло вирішальну роль. Про колишню пасію Микола не сказав жодного слова.

Я завжди вважала, що добрі стосунки з сусідами та знайомими – це благо. Особливо в селі, де всі один одного знають і допомога часто потрібна. Але останнім часом я перестала розуміти, де проходить кордон між дружбою та чимось… іншим. Навіть не знаю, що робити, тому вирішила написати сюди у пошуках поради. Кума Ольга та її чоловік Микола завжди були близькі до нашої родини. Ми знаємо їх ще з дитинства, адже з Ольгою росли на одній вулиці та дружили в одній компанії. Вона – вчитель музики, талановита та весела, її всі знають у селі. З її будинку постійно долинають звуки піаніно. А Микола зараз на війні, додому приїжджає рідко, і Ольга залишилася одна з двома дітьми та купою господарських турбот. Я її розумію: у селі без чоловіка важко, особливо зараз. У неї й будинок старенький, без ремонту – постійно щось ламається. Але останнім часом мій Василь, схоже, став її головним помічником. Варто їй покликати – мчить: то дрова порубати, то води натягати, то трубу полагодити. – Василь, може, хоч раз удома залишишся?

– Та що ти, Маріє, у Ольги трубу прорвало, їй без мене ніяк. – А мені, значить, можна «ніяк»? Вдома теж є справи, але ти їх не помічаєш. Він лише глянув на мене і мовчки зачинив двері. Ольгу я ніколи не підозрювала у нечесності. Але тепер кожне її «Василь, допоможи» викликає роздратування. Найбільше злить, як він біжить до неї, навіть не замислюючись, що вдома на нього теж чекають. Приготувала свіжий борщ, зробила пампушки з часником – все, як він любить. А він прийшов, заглянув у каструлю і сказав: – Я не голодний, у Ольги поїв. Я не витримала і вирішила поговорити з ним відверто. – Давай чесно. Що тебе так до Ольги тягне? Скоро я сама і дрова рубатиму, і техніку лагодитиму. – Маріє, ти з глузду з’їхала? Просто допомагаю людині. У неї чоловік на війні, чи ти забула? – А ти, виходить, уже замість нього? Тому що буваєш там частіше, ніж удома. Він лише знизав плечима і вийшов надвір. А найнеприємніше сталося минулого тижня. Ольга влаштувала концерт у школі, де її учні грали на піаніно. Зрозуміло, що й нас запросила.

Я вирішила піти, щоб бачити все на власні очі. Після концерту вона підійшла і, навіть не соромлячись, сказала: – Васю, зайдеш завтра? Треба паркан полагодити, я зовсім не встигаю. Я промовчала, але наступного дня, коли він знову зібрався до неї, влаштувала скандал: – Це вже надто! Василю, ти визначся: чи мій ти чоловік, чи її. Так більше не можна! Василь уперше за довгий час залишився вдома. Але замість відповіді кинув: – Ти все собі вигадуєш. Тепер про це вже шепочеться все село. У магазині, де я купувала хліб, сусідка Галина мало не змовляється з продавщицею: – Ой, Маріє, привіт! Як там? Чи не втомлюєшся від того, що Василь весь час у Ольги пропадає? – Чому б мені втомлюватись, Галю? Людям потрібна допомога. – Допомога – це добре. Але знаєш, як це виглядає… Люди всяке кажуть. Я так розлютилася, що впустила хліб. Кинула гроші на прилавок і вийшла, ледве стримуючи сльози. Що сказати Василю, щоб він нарешті зрозумів, що його «добрі справи» можуть зруйнувати нашу сім’ю? І чи варто її взагалі рятувати, якщо він проводить з Ольгою більше часу, ніж зі мною?

Я вже п’ять років працюю покоївкою у невеликому готелі на узбережжі Греції, у затишному містечку Кавала. Виїхала за кордон, щоб заробляти гроші, залишивши вдома дочку Олю. На той час вона вже була самостійною, навчалася в університеті. Робота непроста: щодня вставати о 5-6 ранку, змінювати важкі комплекти постільної білизни, тягати мішки з брудною білизною, мити підлогу та чистити ванні кімнати. Від цього у мене почалися серйозні проблеми зі спиною, ноги вкрилися варикозом. Готель стоїть поруч з морем, але я його майже не бачу. Кожна хвилина розписана, на відпочинок немає часу. Все це я терпіла заради доньки. За п’ять років важкої праці я змогла купити їй трикімнатну простору квартиру в хорошому районі. Новобудова, 100 квадратних метрів.

То був мій подарунок Олі на весілля. А свати? Нічого. Жодної копійки не дали. Ні на весілля, ні на ремонт. Все лягло на мої плечі. Навіть майстрів оплачувала сама, бо сваха, Наталя, постійно скаржилася: — Ну, ми ж люди сільські, таких грошей не заробляємо… А що їй заважає також поїхати на заробітки? Здорова, молодша за мене на три роки. Постійно прикривається тим, що передає дітям гостинці з села. Тільки я теж з Греції відправляю Олі подарунки, не менше. Але тепер у квартирі стало надто тісно. Свати перебралися до дітей на зиму: у них у селі хата холодна, а газ надто дорогий.

Звичайно, ніхто мене не попередив і тим більше не спитав дозволу! Я приїхала додому на новорічні свята, а спокою ніде нема. Куди не сядь, завжди заважаю. Сваха голосно включає телевізор або командує своїм сином — возить її у будь-яких справах. Сват, Дмитро Васильович, курить на кухні, розкидає свої речі, навіть посуд за собою не прибирає. Здається, я тут зайва. Іноді сваха навіть «забуває» покликати мене до столу або подати склянку. — Ой, так незручно, що у нас ще зайві гості! — уїдливо помітила вона за вечерею. І тут Оля приходить до мене з черговим проханням: — Мамо, треба допомогти Віті. Потрібно вивезти його за кордон. — Що означає «вивезти»? Я щойно закрила кредит за вашу квартиру! — насилу стримую злість. — Мамо, розумієш, Вітю можуть забрати на війну. А я не хочу стати вдовою! Тим більше він не збирається за цю країну воювати. Нехай інші йдуть на передову.

— А ви з боргів не вилазите, бо в квартирі з вами живе півсела! Ти взагалі думала, як я заробляю гроші? У мене спина відмовляє, ноги нестерпно болять, а щоночі я плачу від втоми. — Мамо, ну я вже все дізнавалася. Можна придбати довідку. Поїдемо з Вітею до Греції, знайдемо роботу. Це ж заради сім’ї. Потім тобі допоможемо. Але я вже знаю, як виглядає їхнє «потім». У результаті зять поїде за кордон, а в моїй квартирі житимуть його батьки. А я знову залишуся на заробітках, тому що доведеться працювати ще більше, щоб задовольнити чужі бажання. Адже мені самій треба лікувати зуби, варикоз, сходити до лікаря щодо спини. Та й відкладати на спокійну старість час. Я не хочу працювати до кінця життя. Іноді здається, що всі мої зусилля марні. Для чого я так намагаюся? Невже я просто гаманець для своєї родини?

Раніше я була для свекрухи зла і лінива. Тепер же, раптом, стала «святою людиною» — вона дзвонить майже кожен день і вибачається. Але я не вірю її словам. Хочеться сказати лише одне: «Так вам і треба! Отримуйте по заслугах!». 2017 року я вийшла заміж за Петра. Ми познайомилися на першому курсі університету, разом навчалися, а після закінчення бакалаврату вирішили одружитися. Я сама не місцева, приїхала до Львова з невеликого села. Оскільки ми були студентами і грошей особливо не було, домовилися пожити у свекрухи.

Ольга Мирославівна мала трикімнатну квартиру в центрі міста з хорошим ремонтом. Спочатку я погодилася, думаючи, що так ми швидше накопичимо на своє житло, адже не доведеться платити за оренду. Але свекруха одразу мене не прийняла. – Наречена з села? Тут, у місті, все інакше, люба. Сподівалася забрати квартиру? Не вийде! Хоча на той момент я вже знайшла роботу в бюро перекладів, а вдома намагалася допомагати: прибиралася, готувала. Але догодити свекрусі все одно було неможливо. – Що це за помиї? – Це борщ, щойно зварила. – Ти, мабуть, такими борщами свиней у селі годувала! Петро не намагався поговорити з матір’ю, боявся, що вона вижене нас з квартири. Через рік ми зібрали трохи грошей, але всі вони пішли на ремонт для свекрухи. Купили новий холодильник, раковину, шафки. Старий холодильник вона не викинула, а переставила до нашої кімнати, і там ми зберігали свої продукти. Якось я взяла в неї трохи олії – вона такий крик зчинила, ніби я її пограбувала!

Так я жила у цьому «дурдомі» три роки. Коли почалася пандемія, стало ще гірше. Петра звільнили, він сидів удома, а я працювала віддалено. – Це робота? Краще б встала та посуд помила! – бурчала свекруха. – Зараз, я лише заповню документи. – А готувати хтось буде? Поглянь, Петро вже зовсім схуд! Ти погана господиня! Не витримавши, я зібрала речі та поїхала до батьків у село. Петро зателефонував лише один раз – умовляв помиритися з матір’ю. Після цього ми розлучилися. Дякувати Богу, я продовжила працювати і змогла купити квартиру в місті. Нещодавно навіть машину придбала. Зараз у мене своє бюро перекладів та чудова команда співробітників. Місяць тому мені раптом зателефонувала свекруха:

– Настуся, ти така розумниця! Чула, що маєш гарну роботу. Я завжди знала, що ти багато чого досягнеш! – Дякую, – відповіла я, хоча згадала, як вона раніше «хвалила» мене. – Ти ще незаміжня? – Ні. А вам яка справа? – Петро без тебе чахне. Може, ви зустрілися б? Виявилося, що після розлучення Петро так і не знайшов ні роботи, ні дружини. Усі ці роки жив на шиї у матері, перебиваючись випадковими заробітками. Напевно, дізнавшись про мій бізнес та квартиру, свекруха вирішила помиритися. Але мені це набридло. Я нарешті поставила крапку: – Ви, мабуть, забули, як називали мене «немитим селом» і критикували мої борщі. Тепер пожинайте плоди. Я вам не нянька для вашого синочка! Мені не соромно за свої слова. Ця жінка сама зруйнувала нашу сім’ю, а тепер сподівається на примирення? Дякую, але, як-то кажуть, двічі в одну річку не зайдеш.

Коли Оксана виходила заміж, щастя світилося в її очах. У білій весільній сукні вона виглядала немов принцеса. Її мама, дивлячись на дочку, лише трохи посміхалася, але в очах читалося занепокоєння. — Мамо, що ти така похмура? — весело спитала Оксана. — Ти, здається, зовсім не радієш моєму щастю? — Радію, доню,— відповіла мати, зітхнувши. — Просто життя довге. Побачимо, що буде далі. Мати Оксани справді переживала за її вибір. Роман, хлопець з сусіднього двору, нещодавно повернувся з армії. За півроку все закрутилося так швидко, що Оксана несподівано всім оголосила про весілля. — Навіщо такий поспіх, дочко? — намагалася відмовити її матір. — Молода ще, встигнеш. Але Оксана твердо відповіла: — Мамо, я його люблю. І… у нас скоро буде дитина. Ця новина приголомшила матір. Вона знала родину Романа: мати хлопця, Тетяна, була доброю та порядною жінкою. Але його батько — людина груба, норовлива і схильна до гулянок. Мати боялася, що Роман успадкує найгірші риси батька. І, на жаль, її побоювання справдилися. Вже з перших днів сімейного життя Роман поводився як людина, якій зовсім чужі обов’язки чоловіка. Гулянки, друзі, неувага до вагітної дружини — все це стало її реальністю. Коли народилася донька, поведінка чоловіка не змінилася.

Роман навіть не знав, у який дитячий садок ходить його дитина. Єдиним його внеском у сім’ю були невеликі суми грошей, які він інколи приносив з роботи. Оксана терпіла це шість років. Єдиною світлою плямою у її житті була свекруха, Тетяна. Ця добродушна жінка не тільки ніколи не дорікала Оксані, а й у всьому її підтримувала. — Оксаночко, не піднімай тяжкості, — казала вона. – Ти молода, тобі ще дітей народжувати. Але навіть з підтримкою Тетяни Оксана не витримала. Вона зібрала речі, забрала доньку та поїхала до матері. Подавши на розлучення, вона подякувала Тетяні: — Ви — найкраща свекруха, про яку можна мріяти. Дякую за доброту та терпіння. Оксана прожила у матері недовгий час, у 29 років зустріла Миколу, людину, яка повністю змінила її життя.

— Мамо, він ідеальний! — радісно розповідала вона. — Добрий, дбайливий, мою доньку прийняв як рідну. Микола справді виявився зразковим чоловіком. У них народився син Ігор. Сім’я була щасливою. Але одна деталь псувала картину: мати Миколи, Ганна Іванівна. Ця владна жінка любила лад у всьому і не терпіла заперечень. За десять років Оксана лише раз їздила до свекрухи у гості. Після цього вирішила: повторювати це не варто. Ганна Іванівна була справжньою перфекціоністкою: бездоганно чиста кухня, складені речі, стерильна ванна кімната. І ось, якось Ганна Іванівна зателефонувала: — Оксано, я приїду до вас. Давно не бачились. Оксана, з її творчим безладдям, взялася за прибирання. Настав день приїзду. Микола зустрів матір і привіз додому. Оксана накрила стіл, перевірила все до дрібниць. Ганна Іванівна, увійшовши, оглянула стіл і суворо помітила: — А де серветки?

Чому вази з квітами немає? Оксана все виправила, намагаючись не показати роздратування. Вечір пройшов напружено, але без відкритих конфліктів. Ганна Іванівна критикувала онука за захоплення футболом, говорила про недоліки ладу в будинку, але Оксана терпіла. Коли свекруха поїхала, Оксана та Микола з полегшенням видихнули. — Ти в мене молодець, – сказав Микола. — Я давно пішов би, якби ти була як моя мама. Оксана посміхнулася. Вони розуміли одне одного без слів. Прощальний візит Ганни Іванівни змусив Оксану замислитись. Вона мимоволі порівнювала своїх свекрух: перша була доброю, але виростила проблемного сина. Друга — владною та вимогливою, але виховала дбайливого та люблячого чоловіка. Оксана посміялася про себе: — А що, якби перша свекруха, але з таким чоловіком, як Микола? Але життя не дає таких варіантів. Натомість воно вчить цінувати те, що є. А в Оксани було головне — любляча сім’я.

Того вечора семирічна Маша почула розмову своїх батьків про її маленькому братика Василька. Василько був тяжко хв орий, але у батьків не вистачало грошей на дороге лі кування. Ще вона почула безнадійний запла каний голос мами: «Тільки диво може врятувати зараз нашого хлопчика» Маша побігла до себе в кімнату і дістала свою скарбничку, в якій зберігалися всі її заощадження. Вона висипала монетки на підлогу і дбайливо їх перерахувала. Маша затиснула заповітні монетки в кулачок, вислизнула з дому і побігла в ап теку. Під дверима апт еки дівчинка терпляче чекала, поки апт екарка зверне на неї увагу, але та була так захоплена розмовою з якимось чоловіком, що Марійка, нарешті, вирішила постукати монеткою по склу. Це допомогло! — Що ти хочеш, дитя? — запитала апт екарка з помітним роздратуванням. — Хіба ти не бачиш, що я розмовляю зі своїм братом аж з Америки, якого дуже давно не бачила? — Вибачте, але я хотіла б поговорити про мого брата — відповіла Марійка.

— Ви знаєте, він дуже хв орий, і я хотіла б купити «Чудо». — Що що? — перепитала здивована ап текарка. — Мама сказала, що моєму братові Васильку допоможе лише диво. Так ось, я хотіла б дізнатися, скільки коштує це Чудо? — Шановна дівчинка, вибач, але ми не продаємо тут чудеса, я не можу допомогти тобі, — сказала апт екарка. Але тут в розмову втрутився брат ап текарки. Він підкликав до себе дівчинку і запитав: — А яке саме Чудо потрібно твоєму братику, миле створіння? — Я не знаю, — схлипнула Марійка. — Я чула тільки, що він дуже хв орий і мама каже, що йому потрібна опер ація. Але тато не може за неї заплатити, тому я і вирішила використовувати свої гроші. — Скільки ж їх у тебе? — запитав чоловік з Америки. — 25 гривень і 70 копійок, — сказала дівчинка. — Це все, що я змогла знайти.

— Який збіг, — посміхнувся чоловік. — 25 гривень і 70 копійок .Він взяв гроші, і попросив відвести його до себе додому. — Я хочу подивитися на твого братика і зустрітися з батьками. Подивимося, яке диво вам потрібно! Ця людина була відомим хір ургом, який спеціалізувався саме на таких проблемах, які були у маленького Василька. Він провів лі кування хлопчика абсолютно безкоштовно, і скоро Василько зовсім видужав. Мама і тато не могли повірити в своє щастя. — Цей чоловік, якого ти зустріла — справжнє диво! — сказала якось мама Марійці, а потім звернулася до чоловіка: — Цікаво, скільки б це коштувало? Марійка посміхнулася. Вона точно знала, скільки коштує це Чудо — 25 гривень і 70 копійок. Плюс — щира віра маленької дівчинки.

Ігор з дружиною Катею приїхали до рідного села, щоб підготувати старий будинок, у якому він виріс, до продажу. Будинок пустував багато років, потребував ремонту, і пара вирішила, що виручені гроші допоможуть їм зробити початковий внесок на іпотеку. Нещодавно у них народилася дочка, а жили вони скромно. Вийшовши з машини, Ігор привітав сусіда: — Здрастуйте, дядьку Іване! Старий, спираючись на паркан, добродушно відповів: — Привіт, Ігорю! Будинок дістався Ігорю у спадок: батько помер десять років тому, мати два роки тому. Будівля виглядала гнітюче: стара шиферна стеля прогнулась, підлоги осіли, а ганок давно покосився. Катя взялася за прибирання, перебираючи речі в маленькій кімнаті, яка раніше була дитячою. — Ігорю, дивись, ковзани! — Покликала вона чоловіка.

— Так, мої дитячі. Батько привіз мені їх, думав, що я стану хокеїстом, — задумливо відповів він. — Викинемо? — Звичайно, — впевнено сказав Ігор, ніби скидаючи з себе тягар дитячих спогадів. Катя продовжила розбирати старий буфет, наповнений каструлями, банками та дерев’яними ложками, зробленими кимось з рідні. В одному з ящиків вона знайшла курну коробку від взуття. — Ігоре, йди сюди! Тут якийсь альбом! — Покликала вона чоловіка. Ігор підійшов, сів поруч, відкрив пожовклі сторінки та побачив фотографії свого дитинства: молода мама в кольоровій сукні, батько взимку з друзями та хокейною ключкою, фотографії бабусі та випускних вечорів.

— Отут мені подарували велосипед. Батько сказав, що я маю навчитися сам. А я так довго не міг – тільки шишки набивав. В результаті мене навчив дядько Іван. Він мене й плавати вчив, — гірко згадав Ігор. Катя обняла чоловіка, розуміючи, як важко йому говорити про батька. Тим часом вона знайшла серед старих квитанцій лист. — Подивися, що то за лист, — простягла вона Ігореві конверт. — Це адреса дядька Івана. Чому його не відправлено? — Здивувався Ігор. — Давай прочитаємо, — запропонувала Катя. Ігор відкрив лист: «Привіт, Іване. Я виходжу заміж. Ми з Андрієм будемо щасливі, але я маю сказати тобі… Я чекаю на дитину. Це твоя дитина, але я не хочу зруйнувати твоє життя. Будь ласка, нікому не говори про це. Твоя Марія». Ігор перечитав листа кілька разів, його обличчя виражало розгубленість.

— Катю, це означає, що мій батько — це дядько Іван, а не Андрій. Вирішивши розібратися, Ігор подався до сусіда. Дядько Іван жив сам у скромному будинку, його родина не склалася. Почувши стукіт у вікно, старий вийшов на ґанок. — Здрастуйте, дядьку Іване. Я знайшов листа від мами. Вона пише, що ви мій справжній батько, — сказав Ігор, простягаючи листа. Старий взяв конверт, його руки помітно тремтіли. Прочитавши листа, він прикрив обличчя руками і тихо промовив: — Я завжди знав… Завжди відчував… Ти мій син. Іван та Ігор обнялися, не стримуючи сліз. — Тепер я зватиму вас татом, — сказав Ігор. Після цього відкриття Ігор та Катя продали будинок, купили квартиру та забрали Івана до себе. Старий був щасливий, що знайшов сім’ю, й із задоволенням проводив час з маленькою онучкою. А покинутий будинок дядька Івана подружжя відремонтувало: тепер це був затишний будинок, наповнений любов’ю та дитячим сміхом.

Зараз я опинилася у скрутній ситуації, не знаю, як вчинити. Мама та бабуся дають одну пораду, а подруги радять зовсім інше. Може, хтось мав подібний досвід? Мені було 19 років, коли я стала мамою трійні. Я родом з невеликого містечка, після школи вступила до Франківська. Там познайомилася з Володею. Він був популярним хлопцем, спортсменом та душею компанії. Ми зустрічалися три місяці, а потім я дізналася, що вагітна. Я боялася робити аборт, хоч ставати мамою не планувала. Володя, дізнавшись про новину, просто зник, заблокував мій номер, а друзі його теж замовкли.

Я зрозуміла, що не зможу вчитися з трьома дітьми, забрала документи з університету та повернулася до мами. Звісно, сусіди швидко рознесли новину. Я чула багато поганого на свою адресу. Мама працювала за кордоном і дізналася про мою вагітність на п’ятому місяці. — Як ти могла? Тобі всього 19, у тебе все життя попереду, — обурювалася вона. Бабуся Олена підтримала мене, але ніхто не очікував, що у мене будуть трійнята. Коли діти народилися, життя стало складним. Грошей ледь вистачало, хоч мама й надсилала що могла. Я купувала одяг для малюків у секонд-хенді, суміші вибирала найдешевші. Коли їм виповнилося шість місяців, я знайшла роботу касиром. Минуло чотири роки. Хлопчики пішли до садка, а я продовжувала працювати. Бабуся стала потребувати догляду, а мама все ще працювала за кордоном.

Моєї зарплати вистачало тільки на найнеобхідніше, але про такі речі, як відпочинок, ремонт чи новий ноутбук для дітей, і думати не було чого. Ми жили у невеликій двокімнатній квартирі: бабуся в одній кімнаті, я з хлопчиками на розкладачці в іншій. Нещодавно мені зателефонував Володя та запропонував зустрітися. Я подумала, що, можливо, він нарешті усвідомив свої помилки та хоче налагодити стосунки з дітьми. Але все виявилося інакше. Володі прийшла повістка до армії, і його батьки не змогли «відмазати» його. І тоді вони згадали про його синів. — Я платитиму по тисячі доларів за кожну дитину, тільки запиши мене в документи як батька, — сказав він. — Я не хочу йти до армії, мене там уб’ють! — Тобто ти згадав про своїх дітей лише заради власної вигоди? — Запитала я. — Нехай так, — відповів він.

— Але подумай, це вигідна пропозиція. Я можу платити більше, купити тобі машину чи прописати у своїй квартирі. Я знаю, що вам важко. Мама та бабуся категорично проти. Вони вважають, що Володя просто використовує нас для своєї мети і потім втече за кордон. Але я не можу не думати, що ці гроші могли б допомогти нам. Ми змогли б зробити ремонт або навіть купити нове житло. Тепер я не знаю, як вчинити. Що ви зробили б на моєму місці?

— Ну все, Альбіно, на Різдво ми йдемо до вас! Покажете нарешті ваш ремонт, — заявила я на Святого Миколая, не витримавши. Ми з чоловіком завжди запрошували сім’ю на свята, а сваха весь час приходила до нас та ще й з порожніми руками. Але це було не найприкріше. Вона любила критикувати: то салат пересолили, то вареники недоварили. Та й як господиня себе показувати не поспішала, хоч давно добудувала свій будинок. Альбіну я знала змалку. Наше містечко маленьке, і колись я й подумати не могла, що доля зведе нас через дітей. Вона завжди була складною людиною, неприємною у спілкуванні, але її син Петя виявився добрим і порядним хлопцем.

Моя Оля полюбила його усією душею. Після весілля ми з чоловіком подарували молодим бабусин будинок та пристойну ділянку землі. Сваха тоді пообіцяла допомогти їм з ремонтом, адже сама вже багато років жила та працювала в Італії. Але, як з’ясувалося, обіцянку вона виконувала дуже вибірково. Усі гроші Альбіна вкладала у будівництво своїх «хором», а молодим виділяла копійки. Петя розповідав, що навіть на покупки вона вимагала звіти, а потім ще й невдоволено коментувала витрати. Нам з чоловіком стало шкода дітей, і ми почали їм допомагати самі. Незабаром будинок було відремонтовано, а Оля повідомила, що чекає на дитину.

Альбіна ж продовжувала висилати лише макарони та італійську каву. Два роки тому сваха повернулася до рідного міста, щоб завершити свій ремонт. Але на свята вона завзято ходила лише до нас. Своїх дверей вона для нас не відчиняла. Я терпіла, але кожен її візит залишав неприємний осад. А тут Різдво — я наполягла, щоб свято було у неї. Чоловік спробував зупинити мене: — Може, візьмемо щось з собою? Адже ти вже приготувала багато їжі. — Ні, підемо з порожніми руками! — відрізала я. Навіть Олі наказала нічого не брати. Нехай у нас вдома залишиться, щоби поїсти нормально. У свахи Коли ми прийшли до Альбіни, перше, що кинулося у очі, — її величезний будинок. Скрізь мармур, дорогі меблі, кришталь.

Але варто було зайти у вітальню, як все враження зникло. Замість накритого столу – стійка з нарізаними сирами, канапе з рибою та фруктами. — Пригощайтеся! — радісно запросила нас сваха. Я підійшла ближче і зрозуміла, що то був фуршет. Поруч стояли пляшки вина та шампанського. — А де основні страви? — спитала я, намагаючись приховати здивування. — Курочка ось-ось допечеться, — відповіла Альбіна. Коли ми сіли за стіл, на ньому були лише зелений салат, оливки, трохи риби та та сама курка. Я не витримала і розсміялася: — Ну, це перше Різдво, після якого я залишуся голодною! Діти, після свята йдемо до мене, хоч нормально поїмо. У мене і холодець, і вареники готові. Альбіна дуже образилася. Але, щиро кажучи, мені її не шкода. Вона звела такий шикарний будинок, але навіть для свята не змогла накрити нормальний стіл. Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, сказавши це вголос? Чи варто було промовчати? Як би ви спілкувалися з такою свахою?

Моя дочка Інна вийшла заміж минулого року. Ігор, її чоловік, загалом непоганий хлопець, добре ставиться до неї, обидва заробляють нормально та живуть окремо. Зустрічаємося ми з ними здебільшого на свята. Два дні тому мені виповнилося 46 років, і я запросила своїх колег та друзів відзначити цю подію у затишному ресторані. Свято вдалося на славу — було весело, навіть танцювали. А дочку з зятем я покликала на вечерю додому, окремо. Увечері вони прийшли, зять вручив мені розкішний букет троянд, а дочка — конверт. Ми сіли за стіл, Ігор відкрив пляшку шампанського та промовив тост. І тут дочка запитує:

— Мамо, а ти не хочеш подивитись, що ми тобі подарували? — Доню, ти ж знаєш, що я не люблю, коли дарують гроші. Це так банально. — Це не гроші, тобі точно сподобається. Я відкриваю конверт, а там — путівка. — Наталю Василівно, вам що, не сподобався наш подарунок? — здивовано питає зять. — Я, звісно, вдячна, але ж санаторій? Я що, 70-річна бабуся, щоб мене треба було оздоровлювати? Якщо ви хотіли б, щоб я відпочила, могли б купити путівку до Єгипту, а не до санаторію! Як ви собі уявляєте: молода, струнка жінка, як я, прийматиме душ Шарко разом з дідами та бабусями, що кашляють?

Ні, дякую, такий подарунок даруйте мені років за двадцять! — Мамо, ми просто хотіли, щоб ти відпочила, — почала заспокоювати мене дочка. — У Карпатах чудова природа, свіже повітря. Ми дивилися на сайті, там чудові номери та багато розваг. — Розваг? Яких? Танці для тих, кому за 70? Знаєш, доню, від тебе я такого не чекала. Гаразд, зять вважає мене пенсіонеркою, але ти як могла? Я не витримала та розплакалася. Ігор узяв Інну за руку, вони подякували за вечерю та пішли. Навіть не вибачилися. Я досі у шоці. Чесно кажучи, навіть подругам не розповідатиму, щоб не сміялися.