News 382 Media

Моя донька пішла на новосілля до своєї подруги, яка з чоловіком придбала квартиру. Вони зробили наворочений ремонт і обставили новими, шикарними меблями та техні кою. Молоді люди, втішені такою значущою подією, накрили чудовий стіл, який ломився від усіляких страв, делікатесів та шампанського. Гості піднімали тости, співали, спілкува лися одне з одним. Свято вдавалося. Усі хвалили господиню та її кулінарні здібності. Їй звичайно ж подобалася похвала друзів і вона всім розповідала, як кілька днів тинялася простором інтернету, вишукуючи цікаві страви, і стояла біля плити, готуючи.

Скільки зусиль їй знадобилося, щоби накрити цей стіл. Але раптом чоловік обірвав її: — Навіщо ти брешеш? Ти ж нічого не готувала, все готове замовила. Тільки сир із ковбасою нарізала та по тарілках розклала. Чоловік мав рацію — їжа була ресторанна, а господиня ні до чого не приклала руку. Вся їжа була приготована професіоналами, тому мала такий чудовий смак. Але ж справа не в цьому! Багато хто користується послугами готової їжі і в цьому нічого поганого немає. Адже не всі мають час і бажання стільки возитися на кухні. У наші дні доставка їжі додому стала як ніколи актуальною.

Я сама люблю готувати і часто сама вигадую рецепти. Мій чоловік любить смачно поїсти; хіба так важко намагатися для коханої людини та робити їй приємне? Але іноді буває так, що я теж замовляю додому з ресторанів готову їжу. Зараз маса техніки для кухні, яка полегшує життя жінкам. Але навіщо зайвий раз брехати? Щоб справити враження? Отож чоловік і не витримав показуху з боку дружини і висловився. Моя дочка каже, що це стало подрузі добрим уроком: та від сорому і незручності до кінця вечора не виходила з кімнати. Чекала, коли гості підуть.

Мій чоловік ніколи не ставив телефон на беззвучний режим, але раптом почав це робити. Зателефонувати йому практично неможливо. Про це почали говорити не лише близькі, а й знайомі. Я почала підозрювати недобре, але вирішила трохи почекати. Потім я помічала нестикування в часі. Чоловік раптово почав виявляти зайву турботу, цікавлячись покупками. Він запевняв, що шукає найкращі продукти для сім’ї, і пропадав у супермаркетах нібито у пошуках помідорів дешевше. А потім сталося найстрашніше. Однієї ночі я не витримала, взяла його телефон, поки він спав, і приклала його палець до датчика. Телефон розблокувався, а чоловік продовжував спокійно спати. Мені вистачило кількох повідомлень, щоб все зрозуміти.

У нього була коханка на ім’я Аліна. У листуванні він освідчувався їй у коханні, писав, як сумує і хоче бути з нею. Я читала це з грудкою в горлі, не вірячи своїм очам. Я поклала телефон на місце, випила заспокійливе і вирішила, що маю триматися гідно. Наступного вечора ми поговорили. Ми вирішили, що не поспішатимемо з розлученням, щоб діти не переживали. Чоловік переїхав на диван, а я записалася до психолога. Вибачити його я навіть не намагалася. За кілька днів у мої двері подзвонили. На порозі стояв чоловік. Симпатичний, добре одягнений, з легким ароматом дорогого парфуму. – Ви Марія? – Запитав він. – Так, це я. А хто ви? – Здивувалася я. – А чому ви така гарна? – спитав він несподівано. – Вибачте, що? – Не зрозуміла я. – Та просто… якби я був вашим чоловіком, я б ніколи від вас не пішов, – зітхнув він.

– Я Валерій, чоловік Аліни. Тієї самої… У мене очі полізли на лоба. Валерій, помітивши моє замішання, продовжив: – Я знаю, що це звучить дивно, але мені дуже тяжко. Вона все розповіла, а мені просто нема з ким про це поговорити. Я запросила Валерія увійти, налила йому чаю, і ми проговорили кілька годин. Дивно, але мені теж полегшало. Я зрозуміла, що не одна у цьому. За кілька днів ми зустрілися знову. Через місяць у нас обох відбулися розлучення. Це було важко, боляче, але Валерій став для мене підтримкою. Ми часто розмовляли, годинами обговорюючи наші переживання. Одного разу я вирішила поїхати ненадовго, щоб прийти до тями. Коли я повернулася, Валера зустрів мене з букетом троянд. Я кинулась йому на шию, і з того моменту почалася наша історія. Ось уже два роки ми разом. Ми щасливі. А мій колишній чоловік розлучився з Аліною за кілька місяців. Іноді він пише мені повідомлення про те, як шкодує, але мені це нецікаво. З Валерієм у нас все чудово, і я навіть не згадую про минуле. Так доля змінила життя двох родин. І тепер я справді щаслива.

Ранок неділі. Я насолоджуюся теплом ліжка, а мій чоловік вирушив до своєї мами міняти лампочки. Звісно, причина візиту звучала інакше: – Синочку, в Ігоря, твого племінника, сьогодні день народження. Приїжджай, заразом лампочки заміниш. Мій чоловік – марнотрат. Його зарплати вистачає на кілька днів. Добре хоч комуналку оплачує та трохи виділяє на їжу. Решта йде на нові ігри та покупки в них. Мене це не турбує – нехай краще вдома сидить, ніж вештається з друзями по барах. Вважаю, що для чоловіків перші 40 років дитинства – найскладніші. Пояснюю це не для скарг, а щоб стало зрозуміло, чому чоловік ніколи не має грошей.

У мене ж, навпаки, завжди є заощадження. Іноді, якщо йому терміново треба щось купити, я рятую. Але принципово не даю грошей на його маму, сестру та племінників. Я пам’ятала про день народження Ігоря і заздалегідь купила йому великий конструктор. Вранці вручила подарунок чоловікові, а сама з чистою совістю залишилася вдома дивитись телевізор. Чому я не поїхала на свято? Все просто: свекруха та золовка не виносять мене. Вони вважають, що мене любити нема за що: ні грошей я їм не даю, ні дітей не нянчу. Якось я залишилася з племінниками «на годинку». Повернулися за ними лише за п’ять годин.

У результаті я запізнилася на роботу і втратила премію. Після того випадку, коли я зателефонувала золовці і висловила претензії, мене прозвали «нахабною хамкою». З того часу на такі прохання я відмовляю. Але не заперечую, коли діти приходять з чоловіком – я охоче з ними граю. Не минуло й дві години з моменту відходу чоловіка, як він повернувся, і не один – з ним вся його рідня, включаючи дітей. Свекруха, не знімаючи пальта, з важливим виглядом увійшла до спальні. – Цього року ми вирішили скинутися та подарувати Ігорю планшет за 10 тисяч. Нам не вистачає 4 тисячі. Будь добра, додай. Я була готова подарувати дитині планшет, але не такий дорогий. До того ж, золовка вже два тижні викладала фото саме цього планшета з підписом: «Хочу! Подаруйте!». Збіг? Не думаю. Я відмовила. Чоловік підтримав мене.

Щоб не залишати дитину без подарунка, я покликала Ігоря, відкрила ноутбук, знайшла бюджетну модель за 4 тисячі, сплатила її з карти та оформила доставку на адресу свекрухи. Ігор радісно помчав до своєї мами, а я подумала: «І це мене звинувачують у нелюбові до дітей!» Свекруха мою щедрість не оцінила: – Тебе просили дати гроші, а не лізти зі своїми замовленнями! Оббираєш мого сина, у нього навіть на лампочки грошей нема! Давай 4 тисячі, швидко! Це його гроші, а не твої! І тут вона полізла в мою сумку, що лежала на комоді. Я гнівно подивилася на чоловіка і сказала:

– Щоб за п’ять хвилин їх тут не було. Чоловік, схопивши матір, випровадив рідних з дому. Уклався за п’ять хвилин. Ось чому я терплю його захоплення іграми. Раніше вся його зарплата йшла до мами, а тепер хоч би на свої розваги витрачає. До речі, приклад з лампочками: свекруха попросила чоловіка купити їх по дорозі до неї. Не розбираючись, він передав трубку продавцю. В результаті йому зібрали лампочок на 10 років вперед за тисячу гривень. Свекруха не розмінюється, раз син платить, то хай купує найдорожче. І так у нас у всьому. Чесно, я вже не знаю, як справлятися з її нескінченними запитами.

На хрестини батько приїхав не один. Поруч з ним стояла маленька пухкенька санітарка Люся з місцевої лікарні. «Ну, хай живе як хоче», – подумала Марійка і вирішила більше не спілкуватися з батьком. З того часу вона не приїжджала до села, посилаючись на зайнятість і клопіт з дитиною. За півроку батько сам зателефонував. Говорив важко, тяжко дихав і переривав свої слова.

– Доню, ти на мене образилася? Чому не дзвониш, не приїжджаєш? У тебе все гаразд? – Все нормально, тату. Просто багато турбот з малюком: то зуби, то ще щось, – відповіла Марійка, ледве приховуючи роздратування. – Я так хочу вас побачити… Я знову в лікарні, з серцем погано… – Знову з серцем? Твоя Люся зовсім не дивиться за тобою. Гаразд, спробую приїхати, – кинула вона слухавку.

Наступного дня рано вранці пролунав дзвінок. Це була тітка Людмила. Вона повідомила, що батька не стало вночі. Марійка з жахом осіла на підлогу, відчуваючи, як світ валиться навкруги. – Як я могла бути такою егоїсткою? Він чекав на мене, він хотів просто почути мене… Я не сказала йому, як люблю, – прошепотіла вона крізь сльози. На могилі батьків Марійка вперше сказала те, що не встигла за життя: – Пробач мені, тату…

Коли не стало дружини, Василь залишився один з трьома дітьми. Усі в селі дивувалися його силі духу та самовідданості. Люди дивилися на нього з повагою, особливо жінки, котрі не переставали захоплюватися його стараннями. Ситуація була трагічною. Два сини, дев’ятирічний Максим і п’ятирічний Віталік, втратили матір, а маленька Надя, яка тільки-но з’явилася на світ, залишилася без маминих рук. Василь, незважаючи на горе, ухвалив тверде рішення: дітей він нікому не віддасть. – Мамо, діти будуть жити зі мною, – твердо промовив він. – Якщо захочете допомагати, я буду тільки радий, але мої діти – це моя відповідальність.

Так і почалося його життя вдівця, сповнене турбот і труднощів. Вранці Василь встигав упоратися по господарству, приготувати їжу, зібрати дітей: Максима до школи, Віталіка до садка, а маленьку Надю передавав мамі чи родичам, які могли допомогти. Після цього він поспішав працювати, а ввечері все повторювалося. Проводячи безсонні ночі біля колиски Наді, він часто розповідав фотографії своєї покійної дружини Люди, як йому важко, як сумують діти. Минув час. Надя підросла, пішла до школи. Василю ставало трохи легше, але він відчував, що дітям все ж таки не вистачає материнської ласки. Старші сини були справжніми помічниками. Максим став студентом, Віталік вступив до технікуму. Василь пишався своїми хлопчиками, але вся його ніжність була зосереджена на Наді. Коли діти трохи підросли, на горизонті почали з’являтися жінки, які бачили у Василі відповідного чоловіка. Хтось був у розлученні, хтось засидівся у дівках, але ніхто не міг замінити дітям матір.

Василь шукав ту, яка могла б дивитися на дітей з тією самою ніжністю, як і Люда. Якось у його житті з’явилася Ліда. Жінка переїхала з міста до села доглядати за своєю хворою матір’ю. Василь помітив її господарність і задумався, чи зможе вона стати частиною їхньої сім’ї. Якось він попросив Ліду з’їздити з ним і Надею на ринок. Наставала зима, і Наді треба було купити теплий одяг. Прогулюючись між рядами, вони побачили гарну куртку. Надя захоплено вигукнула: – Татусю, подивися! Я хочу таку курточку! Вона мені ідеально підійде та надовго вистачить! Ліда дізналася ціну і одразу почала відмовляти дівчинку: – Ні, Надю, ця надто дорога. Краще візьмемо щось подешевше. Натомість собі Ліда обрала дорогі чоботи. Василь глянув на неї і відвів убік. – Лідо, я готовий працювати день і ніч, але мої діти не будуть гіршими за інших. Якщо ти вважаєш, що я даремно витрачаю гроші на свою дочку, нам з тобою не по дорозі. Прощавай.

Вони купили Наді куртку, а продавщиця, почувши їхню розмову, запропонувала велику знижку. Цей вчинок торкнувся Василя. Через деякий час він знову прийшов до цієї жінки, Світлани, щоб придбати одяг для синів. Розговорившись, Василь дізнався, що Світлана теж виховує доньку одна, і вирішив запросити її у гості. Світлана прийшла ввечері, принісши пироги та подарунки. Надя одразу потяглася до неї, показувала свої вироби, розповідала про школу. Василь спостерігав за ними та відчував, як його будинок наповнюється теплом. – Вона мені подобається, – прошепотів Віталік батькові. Василь лише посміхнувся. Він зрозумів, що, можливо, знову знайшов ту саму жінку, яка зможе стати частиною їхньої родини.

Я щиро сподівалася, що на старості зможу спокійно пожити для власного задоволення. Хотілося десь відпочити, приділити собі час. Я навіть дачу купила – невеликий будиночок за містом з садом та городом. Це була мрія, яку я розділяла з покійним чоловіком Орестом. Ми разом обирали будинок, робили ремонт, планували, як там проводитимемо час. Але, на жаль, кілька місяців тому Ореста не стало. У нього були серйозні проблеми з серцем, і лікарі одразу попереджали, що часу у нас лишилося небагато. Я боролося з усіх сил, возила чоловіка по лікарнях, оплатила дорогу операцію. Витратила кілька тисяч доларів, але, на жаль, це не допомогло. Після похорону мій син Олексій запропонував переїхати до мене. – Мамо, тобі самій у квартирі важко, а з нами буде веселіше.

Ми завжди поруч, допоможемо, якщо що – казав він. Я погодилася, сама не знаючи навіщо. У Олексія своєї квартири не було, вони з дружиною Мариною винаймали житло. Після весілля у них одразу з’явилися діти: спочатку народився Павлик, потім дві дівчинки – Ліда та Ліза. Всі гроші йшли на утримання родини, і відкладати на власне житло у них не виходило. Я думала, що діти та онуки допоможуть мені заповнити порожнечу, яка утворилася після втрати чоловіка. Але жити з ними виявилося нестерпно. Діти цілими днями кричать, як ненормальні. То мультики вимагають, то надвір гуляти просяться. Якщо старший починає плакати, молодші підхоплюють – стоїть таке ревіння, ніби сирена виє. У вихідні неможливо виспатися: з самого ранку шум, крики, біганина. Невістка зовсім не справляється з дітьми.

Вона погана господиня і мати – вдома постійне безладдя, розкидані речі, іграшки валяються будь-де. Я у своїй квартирі ніколи такого бардака не допускала. Нарешті я вирішила поговорити з сином. – Синку, вам час жити окремо. Ти доросла людина, настав час брати відповідальність за свою сім’ю. – Але, мамо, нам тут добре. Три кімнати, всім вистачає місця. – Мені треба відпочивати, – твердо сказала я. – Я втомилася. Олексій розгнівався. У результаті він вирішив подати на поділ квартири. Але завдяки допомозі гарного адвоката я змогла відстояти своє житло. Після цього син зібрав речі та переїхав назад на орендовану квартиру. Тепер багато родичів засуджують мене. – Як ти могла вигнати сина з онуками?

Хіба тобі гроші дорожчі? – Він сам пішов. Ніхто його не виганяв, — відказую я. Знаєте, що дивує? Якщо всі такі розумні, то чому ніхто з цих родичів не запропонував допомогти синові з житлом? Чому тільки я маю вирішувати його проблеми? Олексій має троє дітей, і він сам повинен справлятися з їх забезпеченням. Я ж хочу пожити спокійно та насолоджуватися заслуженим відпочинком. Як ви вважаєте, я вчинила правильно?

Ми з чоловіком розписалися одразу після університету. Я народила йому двох синів, які вже стали дорослими чоловіками та завели свої сім’ї. Але ще тоді, коли діти були маленькими, я почала помічати, що чоловік почав заглядатись на інших жінок. З часом я зрозуміла, що він за вдачею людина, яка не пропускає жодної спідниці. Коли діти виросли, закінчили університет, між нами з чоловіком остаточно зник зв’язок. Ми стали чужими один одному. Я продовжувала терпіти його зради лише заради дітей, щоби не травмувати їх. Але коли вони стали дорослими, я зрозуміла, що більше не бачу сенсу продовжувати цей шлюб. Тоді я прямо сказала чоловікові, що хочу розлучення. Ми поділили квартиру та роз’їхалися. Я спокійно жила на самоті.

Про чоловіка згадувала іноді, все ж таки стільки років разом прожито. Але образа залишалася: навіть у свята він не згадував про мене, не дзвонив, не писав. Єдине, що пов’язувало його з минулим, — це рідкісні контакти з нашими синами. Діти, розуміючи, що між нами нічого більше немає, намагалися не згадувати його у розмовах. Минуло 12 років. Моє життя текло розмірено, поки одного разу в двері не постукали. Я відчинила, і в мене перехопило подих. На порозі стояв він – мій колишній чоловік. Він сильно постарів за ці роки. Було видно, що його здоров’я похитнулося. Ми мовчки стояли кілька хвилин, не знаючи, з чого почати. Потім я таки впустила його в будинок. Розмова не клеїлася. У голові крутилося стільки запитань, недомовленості, але слів чомусь не було.

Лише до кінця другої чашки чаю він почав розповідати про своє життя. У нього все склалося непросто: жодної стабільності, здоров’я підірвано, йти йому більше нема куди. І тепер він запропонував знову бути разом. Він вибачався за все — за свої зради, за те, що колись зруйнував наш шлюб. Я не знала, що йому відповісти. З одного боку, ми не спілкувалися 12 років. Він навіть не намагався дізнатись, як у мене справи. Але, можливо, він дав мені шанс прожити ці роки без болю та образ. З іншого боку, він залишився хворим і самотнім, а для мене він таки не чужа людина. Він батько моїх дітей, людина, з якою я провела найкращі роки свого життя. Перше і єдине кохання. Я не дала йому однозначної відповіді. Сказала, що мені треба подумати. Тепер зважую всі плюси та мінуси, намагаючись зрозуміти, чи готова я знову впустити його у своє життя.

Черга з кандидатів в чоловіки до Тетяни не стояла, хоч і була вона нареченою симпатичною і перспективною. Вже почала потихеньку складатися непогана кар’єра. Плюс, власна квартира, маленька, але своя. Однак було одне «але» – Варька.Поодинокі романи закінчувалися однаково. Перше ж знайомство з Варварою і розуміння, що Тетяна не має наміру відмовлятися від опікунства над племінницею, вносило корективи в найромантичніші плани. Попросту кажучи — «линяли».Варя не відрізнялася милим характером, манерами чи добротою. Їжачок колючий, так і не відігрілася біля тітки.Уже три роки вона жила в невеликій міській квартирі Тетяни, але щоночі їй снилося село. Нехай їх будиночок був непоказний, не доглянутий, а батьки особливо не займалися з нею, але там вона була вдома, там вона була своєю в зграйці сусідських дітлахів. А місто її не дуже люб’язно прийняло, навіть в школі в неї ні з ким не виходило дружби. Уже в другий клас ходить, а подружок немає і хлопчаки задирають постійно. Особливо неприємний Борис. Одного разу вона підслухала розмову тітки з подругою. Ті сиділи на кухні, думаючи, що Варвара вже спить.

— Куди я її подіну? Варвара мій хрест. Ти ж знаєш — вона після пожежі кругла сирота, вже чудо, що в ту ніч у сусідів ночувала, не захотіла додому йти, де гулянка всю ніч не вщухала. Братик мій зовсім останнім часом з котушок злетів. Я і не їздила до них через їх випиваки. Може якби … але що зараз говорити? Чи не в притулок ж її здавати. Але ось мабуть заміж мені тепер точно не судилося. Удочеряти? Ні не буду. Так хоч якісь виплати йдуть, а без них і не потягну, годувальника і добувача у нас на горизонті не видно. З її характером всі розбігаються. Та й яка я їй мати, а їй потім простіше буде — сиротам, які ніякі, але пільги є. Так Варька і зрозуміла, що вона хрест і тягар для тітки. Сирота, яка нікому особливо не потрібна. А ще вона «веснянкувата», так її Борис недавно назвав. Щедро насипані на ніс і щоки веснянки, кирпатий маленький носик і великий рот. Не те що Аллочка, сусідка Бориски по парті.

Та краще б її із спецприймальника тітка не забирала! У дитячому будинку ніхто б не став її виділяти, як в школі. Це в класі вона одна така без батьків. А там усі рівні.Хоча у Тетяни їй подобалося. У першому класі її зі школи зустрічала сусідка пенсіонерка. Школа була навскоси через двір, а сусідка жила за сусідніми дверима. А в другому вона вже сама відкривала ключем двері, їла, готувала уроки, грала з ляльками. Тихо, добре. Але з приходом Тетяни, знову відчувала себе в гостях. Скручувалась їжачком.Грім грянув на зовсім безхмарному небі.Не можна ж було назвати безхмарним життя Тетяни? На роботі напряг, особисте життя на повному нулі, Варька так і щулилася, робила все немов на зло і всупереч.Вранці Тетяна заплітала їй красиву косичку колосок, вплітаючи в руді густіючі пасма ніжну стрічку, перевіряла портфель, щоб нічого не забула. Але через день вислуховувала від класної керівниці скарги.Ось на днях Варвара знову без альбому і фарб, що її зовнішній вигляд залишає бажати кращого — вічно розпатлана і не зачесана.

— Я розумію, Тетяна Яківна, що Варя вам не дочка, але якщо ви не в змозі стежити за дитиною, то я в наступний раз подумаю, що писати на запит з опіки.Це було несправедливо. І Тетяна часом зривалася.Ні, вона не сварилася, вона закривалася у ванній і ревіла, включивши душ. Ну чому у них з Варькою нічого не зростається? Чому вона така колюча? Інший раз хотілося взяти племінницю за плечі, струснути і запитати — за що ти зі мною так? Варя не йшла на розмову.
При спробі поговорити по душам закривалася, втупившись в одну точку. Ні, вони розмовляли. Наприклад, про альбом і фарби Тетяна питала.- Варь, ну як так — адже вони були в портфелі, чому не дістала?- Не захотіла! — і погляд з викликом.- А навіщо косичку розплела?- Захотіла! — і той же погляд.От і поговорили.Але те, що трапилося в той день, було страшніше розпатланого волосся. Її викликали з роботи терміново в школу.- Ми звичайно помічали і раніше, але жаліли дівчинку, знаючи, що їй і так несолодко живеться сиротою. Але таке … це вам не олівець і не булочка, як раніше.

Аллочцін дорогий телефон після пропажі ми знайшли в портфелі у Варвари, коли обшукали її. Всі діти підтвердять, на їхніх очах пропажа знайшлася. І щоб не говорили захисники (вчителька демонстративно глянула на Бориса, що стояв поруч з Варею), це злодійство! І ми повинні це припинити відразу!Варка, зіщулившись, сиділа на стільці біля вчительського столу. На зблідлому заплаканому лиці яскраво виділялися веснянки, але навіть вони втратили свій запал. А маленький носик набряк від схлипувань. Бориска намагався їй всунути свою хустку.Спочатку у Тетяни стислося серце, вона кинулася до Варі, міцно притиснула її до себе. А потім наче вулкан прокинувся. Вона сама від себе не очікувала такого.- Як ви посміли звинувачувати мою дитину при всьому класі, влаштовувати судилище, не розібравшись! Хто вам дав право її обшукувати, не викликавши мене! У Варвари є телефон, і немає потреби брати чужі, а тим більше булочки і олівці. З чого ви взяли, що їй несолодко живеться? Яка вона сирота! А головне, я впевнена в її чесності, я їй довіряю у всьому!

— Тітка Таня, а я говорив, це Алка сама телефон підсунула! Я попросився пересісти до Варьки, ще сказав, що мені веснянки подобаються, ось вона і помстилася. А Варя не брала, вона класна! Вона мене не видала, коли я її альбомсховав. І коли побилися, теж не розповіла, а Алка завжди ябіда.- Тааак, — загрозливо повернулася Тетяна до сніченої вчительки, — давайте продовжимо розмову у директора, без дітей. Тільки не з приводу моєї дочки, а про ваших педагогічних прийомів. Сподіваюся, у нього досвіду більше, ніж у вчительки з купленим дипломом! А нічого не зробить, я далі піду.- Варя, доню, одягайся і почекай мене внизу!Таких довірливих і щасливих очей вона ніколи не бачила у племінниці! Бориска теж радісно заметушився:- А можна я з Варею почекаю? Я в сусідньому під’їзді живу, нам по дорозі!- Звичайно, Лицар ти наш! Ми ще й тортик по дорозі купимо, в гості тебе покличемо. Так, Варя? — Так, мама

— Привіт, Іринко. Уяви, ми змогли купити квитки, останні до того ж. Тож будемо у вас 31-го в обід. — Наша мрія виповниться про зустріч Нового року разом у столиці. — Ти пам’ятаєш ще в дитинстві, ми мріяли про це і планували як усе буде. Оля, моя троюрідна сестра була в нестямі від радості і навіть не намагалася вникнути в те, що я їй говорила. — Олю, дитячі мрії — це, звичайно, добре, тільки про такі плани треба домовлятися заздалегідь. Тим більше, на Новий рік.

— Ми не зможемо вас прийняти, бо йдемо у гості. Тож Новий рік ми святкуватимемо не вдома. А ще ми вже маємо плани і на перше січня. — Нічого страшного, що ви в гостях зустрічатимете Новий рік, ми підемо з вами. Не виженуть же нас у свято. — Олю, тут тобі не село, де в гості можна заявитись просто так. Ми збираємося святкувати у ресторані та кількість місць уже заброньована. — То не йдіть. Хто дорожчий, рідня чи друзі та знайомі? — Олю, ми не відмовлятимемося. Що ти починаєш? Для мене і рідня важлива, і друзі. — І зустрічаємо ми із родичами мого чоловіка. Ми вже давно про все домовилися та замовили.

А з вами можемо зустрітися іншим разом. — А що нам тепер здавати квитки? — Навіщо? Ви можете приїхати, як хотіли, але оселитися в готелі або хостелі, зараз багато варіантів недорогого винайму житла і погуляти містом. — Не можемо, ми не маємо таких коштів. Нам ледве вдалося наскрести на квитки. — Ми думали, що поживемо у вас і витратимо лише на квитки. — А може, ми приїдемо і побудемо у вас, а коли у вас буде вільний час, сходимо разом кудись. — Ні, як ти собі це уявляєш. Ми підемо в ресторан, а ви залишитеся вдома? Ні. — Ось яка ти виявляється. Не потрібна тобі рідня. Гордою надто стала. І Оля скинула виклик. Було якось неприємно на душі після цієї розмови. Я почала сумніватися – може дійсно потрібно було їх прийняти, хай би самі відсвяткували та погуляли?

Повернулася я з роботи втом лена, замо тана, зла – у нас податkова перевірка, біганина на порожньому місці. У чоловіка того дня був вихідний, він задоволений такий, співає на кухні, щось смачне готує. Незабаром і наша 11-річна донька має повернутися – вечеряти будемо. Я переодяглася, кілька хвилин посиділа. Пішла на кухню. Чоловіку допомагати на стіл накривати.

Він відбивних насмажив, овочі на грилі запік, задоволений собою. Я розкладаю тарілки, вилки. Чашки для чаю. І тут бачу! На моїй улюбленій чашці сліди від помади! Не моєї, чужої помади! Я таким кольором у житті не користувалася. Так ось чому мій чоловік такий задоволений! Поки я на роботі, а донька в школі – він тут якусь мадам чаєм напує з моєї чашки. І, мабуть, не лише чаєм розважає!

Ось тут і знайшовся вихід для моєї аrресії – я такий сkандал закотила! А чоловік тільки очима моргає, нічого не може сказати. Звичайно! Що ж тут скажеш: доkаз у наявності. У самий апоrей сварkи приходить дочка. Дізнається, в чому суть, змінюється в особі та каже: – Мамо, ти тільки не лай ся на мене! Це я пила з твоєї чашки. Я замість булочок ті rроші, які ви мені давали, витра тила на помаду: дуже хотіла дізнатися, як це бути жінкою.

Ось губи і нафарбувала, і як ти пила чай. Після школи. Пішла до своєї кімнати і принесла цю яскраво-рожеву помаду. У чоловіка почався напад сміху, а я розnлакалася. Від щастя. Дочка вже доросла майже, чоловік не зрад жує! І перевірка завтра вже завершиться! Яка я щаслива!