Катерина ніяк не очікувала почути від свого Михайла те, що він сказав. Ці слова пролунали як грім серед ясного неба. Жінка сиділа за столом, промиваючи гречку, коли на кухню увійшов чоловік з похмурим виглядом. – Катю, пробач мені. Я йду до іншої жінки… – тихо і якось невпевнено промовив Михайло, опустивши очі у підлогу. Жінки руки застигли в повітрі над крупою. Вона повільно підвела очі на чоловіка. Її погляд був спокійним та уважним, у ньому не було ні натяку на сльози. – Тепер все зрозуміло, – так само спокійно відповіла Катерина. – Хто вона? Михайло чекав хоча б натяку на скандал чи сльози, але нічого подібного не було. Катя, чекаючи на відповідь, сиділа, немов кам’яна, дивлячись в одну точку. І від цього Михайлу ставало ще тривожніше. – Ти її не знаєш, – трохи нервово відповів він. – Це медсестра з того санаторію, куди я їздив навесні. Вона… така незвичайна! При згадці про молоду жінку з санаторію очі Михайла заблищали, плечі розправилися, і, здавалося, навіть сивина зникла. Катя мимоволі скривилася, її обличчя враз стало блідим.
– Михайле, позбав мене від подробиць. Іди, збирай речі. Тебе, мабуть, уже там зачекалися, – сказала вона надто спокійно і відвернулася до вікна, щоб приховати сльози, що навернулися на очі. Через якийсь час Михайло з’явився у дверях кухні з великою торбою в руках. – Ну, все, я пішов. Пробач мене, – сказав він наостанок. – Бувай, – байдуже відповіла Катерина, навіть не повернувши голови. Їй важко вдавалося утримати сльози, які були готові политися рікою. Єдине, чого вона хотіла у цей момент, – щоб Михайло, тепер вже колишній чоловік, скоріше пішов. Тоді вона б змогла розридатися у подушку, і дати волю своєму горю. Михайло, збентежений холодним розставанням, мовчки зник за дверима. Чути було, як його кроки прогуркотіли по ганку, потім зашурхотіли стежкою, що вела до хвіртки, і нарешті затихли. Назавжди. І тільки старовинний годинник на стіні, що висів з часів їхнього весілля, чинно і спокійно відраховував хід часу, підтверджуючи: «Назавжди, назавжди, назавжди». Катя впустила голову на руки і нарешті дала волю сльозам.
Перед її очима промайнуло все її минуле. Вона згадала, як зовсім юною вчителькою приїхала до цього села на роботу. Як тепло та привітно її прийняли місцеві жителі. Їй здавалося, що вони з повагою кланялися, звертаючись до неї, зовсім молодої дівчини, по імені та по-батькові. – Здрастуйте, Катерино Олексіївно! – гукнув її якось чоловічий голос біля воріт школи. Перед нею стояв Михайло, старший брат її учня Ігоря Пасічникова. – Здрастуйте, Михайле! – Кивнула у відповідь Катерина. – Як наш учень? Чи не сильно докучає? – Ні, що ви, Ігор – гарний хлопчик. У нього все добре. Михайло часто цікавився успіхами молодшого брата. Катя знала, що батьки Ігоря багато працюють і старший брат замінює йому батька. – Можна я вас проведу? – несподівано запропонував Михайло.
Катерина посміхнулася та кивнула. Поступово їхні зустрічі ставали дедалі частіше. Михайло почав чекати її біля школи, щоби проводити додому. А невдовзі по селу поповзли чутки про швидке весілля. І чутки виявилися правдою. На їхньому весіллі гуляло все село. У подарунок батько Михайла подарував їм настінний годинник, який і зараз висів на стіні. Слова, сказані тоді батьком нареченого, Катя запам’ятала на все життя: «Нехай цей годинник ніколи не зупиниться». Минуло понад тридцять років. Михайло та Катерина виростили двох дочок, раділи онукам. Все йшло своєю чергою, поки Михайло не зустрів ту молоду жінку. Катя згадувала, як рік тому Михайло сильно захворів. Вона молилася про його одужання, забрала на себе весь домашній клопіт, навіть путівку в санаторій купила. А він… повернувся іншим, чужим. Тепер все звалилося. Але робити нічого, життя продовжується. Катя підвелася, витерла сльози та пішла займатися господарством.
