Я роз лучилася з чоловіком двадцять років тому. Ми були одружені три роки. Історія банальна, його інша жінка поцупила. Він завжди був дещо наївним, пам’ятаю, як мені вішав на вуха локшину, що це його подруга. А потім я застала його в ліжку з цією самою “подругою”. На колінах просив пробачити його, але я не змогла. Кому потрібні зрадники? Після цього на чоловіків дивитися не могла довгі роки. Всі вони однакові. Весь інтелект зосереджений у панталонах. Після розлучення мені залишився будинок за містом.
Від носин у мене інших аж до шістдесяти років не було. Дітей теж Бог так і не подарував. Тому я жила одна і навіть не сподівалася на щастя, тільки працювала. Звикла до своєї самотності. Складно довіряти, коли один раз зра дили. З родичів у мене тільки рідна сестра є. У неї є дочка. Сестра неодноразово натякала, щоб я переписала будинок на її доньку. Тільки я з цією справою не поспішала. Навіщо? Я поки в моrилу не прагну. До того ж ми ніколи не були близькі з ними. Потім мене стало підводити здоров’я.
У мене тоді з’явився новий сусід, Михайлом звуть. Він за мною став доглядати, коли я хво ріла. Вдома все, що міг, полагодив, продукти і ліkи мені привозив, навіть готував для мене. Я зрозуміти не можу, ну навіщо він все це заради мене робить? Потім ми з ним стали близько спілкуватися. Він такий добрий і справжній, я навіть не думала, що такі люди існують. От мені шістдесят, а я від його залицянь якось навіть розnлакалася, як дівчинка молоденька. Не довго вірила, що мені так повезти може. Чим я таке щастя заслужила? А потім трохи звикла. Тепер разом живемо.