Я в душі поет, до речі писати вірші – це дар від природи. Мій дідусь був письменником, передав свій талант мені, але він став для мене прокляттям. Все почалося з того, що я почала зустрічатися з одним романтичним хлопцем-письменником. Він так красиво говорив, так чудово висловлював свої почуття, що я відразу полюбила його. Правильно кажуть, жінки ко хають вухами. Ось так і я поко хала козла. – А коли ми одружимося? – Люба, поети пізно одружуються, може навіть ніколи.
Але я кохала, кохала і не помічала його недоліки, як він підвищував на мене голос, як в моїй присутності флір тував з іншими. І ось я виnадково заваrітніла. – Ти що, знущаєшся, навіщо нам дитина? Мені не потр ібні nроблеми. Ось тобі гроші, йди до лі каря. Мої очі відкрилися, я його зненавиділа. Але як мені бути з дитиною? Може й справді варто позбутис. Я поділилася цією страш ною таєм ницею з подругою, попросила поради, а вона подзвонила і розповіла все моїм батькам, які живуть в іншому місті, і нашому одногрупнику, який вже два роки сохне по мені, а я його просто не помічала.
І ось я сиджу в коридорі, чекаю лікаря, як раптом помічаю батьків, а з ними мого одногрупника. – Здрастуйте, я наречений вашої дочки і батько її майбутньої дитини. – Навіщо ти брешеш, дитина ж не від тебе? – Ні, дитина моя, і я буду любити її як рідну! Ми зіграли весілля, у нас наро дилася дочка. Її біологічного батька я більше ніколи не бачила, і не хочеться. Я люблю чоловіка і зобов’язана йому всім. Якби не він… я навіть боюся уявити, яку помилку я б тоді могла зробити.