День видався зрозумілим. Погода сприяла праці. Я майже весь день копошилися на городі. Роботи було багато. Чоловік працював на роботі. Поки я захоплено копала город, мене раптом відвернув знайомий голос. -О, Маринко, привіт! Це знов ми! Як ти тут живеш? Ми до тебе! Так, просто у ваших краях на рибалку ходили і вирішили тебе відвідати. Голодні сильно. Чим пригостиш? Біля воріт стояв мій двоюрідний дядько та його зять. Я задумливо глянула на родича. – Добрий день. Ідіть на кухню, там все є. Я тут закінчу та прийду.
Вони увійшли до будинку, а я залишилася доробляти роботу. Пішла слідом за хвилин п’ятнадцять. І бачу кумедну сцену! Дядько захоплено всмоктує все, що на столі знаходиться, як пилосос. Зять сидить на сусідньому стільці, якось похмуро за ним спостерігає. -Маринко, а в тебе сьогодні меню дивне. Кашу та овочі зовсім посолити забула! Та вони ще й недоварені. А ще курячі ніжки, дивно. Це ти нашвидкоруч щось приготувала, так? Чорт, сміялася я, звісно, довго. -Так це для собаки … А для обіду їжа в каструлі, там гаряче.
-Я ж казав, що щось тут не так! – Вигукнув зять дядька. А дядько завмер із кашею в роті, його брови стрімко поповзли нагору. Сміялася я, тримаючись за живіт. Нехай це уроком буде! Скільки можна до мене заходити та все на своєму шляху змітати? Він зачастив своїми візитами. Вічно на рибалці в наших краях і завжди заходить до мене поїсти, зрозуміло, з порожніми руками. Мені для родичів не шко да їжі, але совість теж потрібно мати.