Численні, але аж ніяк не дружні рідні Галини Іванівни приїжджали до неї згідно з графіком. У червні приїжджали Єлизавета з чоловіком, у липні – Ігор із дітьми, у серпні Анастасія із сім’єю. Дружина Ігоря завжди брала відпустку будь-якого місяця, але не в червні. За чоловіком з дітьми вона су муватиме, а ось по свекрусі ніколи. Діти Марини Петрівни вже п’ятнадцять років не зустрічалися один з одним. Лише сухі телефонні розмови. Графік, за активної участі бабусі, був складений для того, щоб братові та сестрам не перетинатися один з одним. Приїзди до бабусі на дачу нікому не були до вподоби. Бабуся гостинністю не страждала. Але вимагала до себе уваги.
І ті, що приїхали цілий місяць, робили те, що вона накомандується. Біля будинку Галини Іванівни стояли дві машини. Як виявилось, цього разу Галина Іванівна зібрала всіх дітей одночасно. Ігор уже розвернувся, щоб виїхати, але мати помітила сина. – Ну ось, усі зібралися. Поживете разом місяць. Коли мене не буде – ви ж один з одним спілкуватися перестанете. До вечора діти та онуки облаштовувалися, а ввечері гості зібралися за столом у дворі. Діти сиділи на веранді і тихо розмовляли про своє. – Ну , ніяк не чекала від вас такого.
П’ятнадцять років сподівалася, що одумаєтесь, перестанете гризтися. Але ні. Воз і досі там, – почала Галина Іванівна. – Та що ти говориш?! – Відповіла їй Анастасія, – Не втручалася вона. Зате перед цим зробила усе, щоб насварити нас. Квартиру дідуся нишком на Єлизавету оформила, до мене на випускний не прийшла… – Мама правильно зробила. Вона одразу побачила у мені потенціал. Зрозуміла, що тільки я зможу досягти чогось… – Ну так, – втрутився Ігор, – з таким фінансовим ” стуканням ” гріх не добитися… І пішло, поїхало. Знову та ж гризня . Хто кому чого ви нен. Галина Іванівна встала і пішла до хати. – Діти, збирайте валізи, ми їдемо додому, – наказав своїм дітям Ігор.