Я все життя займалася кар’єрою, вважала, що коли захочу, вийду заміж. Але мені так і не вдалося знайти особисте щастя: мені вже тридцять, і я так і не вийшла заміж. На роботі я зустріла одного молодого чоловіка і закохалася в нього, але без відповіді. Він був симпатичним, розумним, оточеним увагою красивої статі. Я помітила, що двоє дівчат з нашого офісу теж сохли по ньому. Були моменти, коли мені здавалося, що я теж йому небайдужа. При будь-якій зустрічі, він мило фліртував зі мною, говорив компліменти і виявляв турботу.
Я приймала його ввічливість за підкати, поки нарешті не зрозуміла, що він з усіма красивими дівчатами так спілкується. Його байдужість мене просто вбивала. “Він будемо моїм”: сказала я – і почала діяти. Під час корпоративу я підсіла до колеги і почала фліртувати з ним. Інші жінки поїдали мене очима, намагалися привернути його увагу, але я була непохитною. Після вечірки ми разом поїхали до нього і провели там ніч. Я не вірила своєму щастю: чоловік мрії був тільки моїм. Але якою дурною я була, коли запропонувала зустрічатися. Після корпоративу мало що змінилося. Він як і раніше спілкувався з іншими дівчатами.
Я намагалася не звертати уваги, не ревнувати, але у мене іноді погано виходило. Коли метелики в животі пройшли, я потроху почала помічати мінуси нового бойфренда. Він надто був розпещений увагою жінок, так що, іноді йому здавалося, що я щось винна йому. Ми нікуди не ходили разом, хіба що в ресторани, але він чомусь завжди забував гроші вдома, так що найчастіше платила я. А коли я постаралася обережно натякнути, що чоловік повинен платити за свою даму, він назвав себе прихильником рівноправності. Може, мені піти від цього жмота?