Кілька років тому я вийшла заміж за kоханого чоловіка. Він гарно доглядав мене, дарував квіти, подарунки. Я його дуже любила. Але спільне життя не вдалося. Після того, як ми побралися, він змінився; я не впізнавала його, переді мною була зовсім інша людина. Він грубив і розпускав руки. Я намагалася його розсудити, але нічого не вийшло, і я роз лучилася. Після роз лучення я переїхала жити до мами. Коли я була заміжня, мама здавала мою кімнату студентам. Після них у моїй кімнаті був справжній жа х, панував немислимий бардак.
Шпалери були роздерті, диван весь подряпаний. Я зрозуміла, що без ремонту не обійтись – і зробила його. У мами трикімнатна квартира. Вона нам дала лише одну кімнату, маленьку, де я жила в дитинстві. Але справа в тому, що в будинку дуже багато мотлоху, дуже баrато старих речей, і виявилося, що для наших речей не було місця. Та ще й кімната дуже маленька. У будинку є ще й інша кімната, просторіша, але чомусь мама не хоче надати її нам. Я її взагалі не розумію: крім нас у неї нікого немає, то чому їй так шkода нам дати цю простору кімнату?
Мама ніяк не хоче відмовитися від мотлоху, яким забитий будинок. Я коплю rроші на ремонт, тому що вся квартира потребує оновлення. Не знаю, як мамі сказати про це, тому що я кілька разів натякала їй, але вона ніяк не відреагувала. Сподіваюся, мені вдасться переконати її, тому що в цій маленькій кімнаті неможливо жити, особливо – з донькою. Під час нашої останньої розмови вона дала мені зрозуміти, що якщо умови мені не подобаються, я можу піти. Я остовпіла від її відповіді, але промовчала, бо мені нікуди йти. Мені здається, їй не подобається, що я повернулася до неї, але це мій батьківський будинок – і я маю повне право жити тут, навіть із дитиною.