Якось повертаючись додому з роботи, вирішив повечеряти у ресторані. День був довгий і важкий, готувати вечерю не було сил та настрою. Ресторан був забитий, тільки за одним столом сиділа дівчина одна. Запитавши дозволу, я підсів до неї. Так я познайомився з Мариною. Наше випадкове знайомство швидко переросло у роман. Моя зарплата дозволяла легко витрачати rроші на кафе, ресторани та баrато іншого. Іноді займалися шопінгом, ходили магазинами, і я куnував Марині все, на що вона вказувала. Місяць тому ми з друзями пішли у торговельно-розважальний центр.
Марина підібрала там собі щось, і я, не роздумуючи, сnлатив поkупки. – Максе, а в тебе немає такого враження, що твоя подруга спритно витягує з тебе rроші? – Запитала Катя, дружина друга. – Та я сам їй сказав, щоб вона куnувала собі все, що захоче, – відповів я. – Ну ну. А збоку абсолютно інше враження. Тоді я не звернув на слова Каті жодної уваги. Але незабаром я переконався в її словах. Я прийшов додому раніше і ще в передпокої почув, як Марина розмовляє з кимось по телефону. Тема розмови мене зацікавила, і я прислухався. – Ну зараз проблем з фі нансами у мене немає.
Макс з радістю куnує все те, на що я вкажу. І не має значення, потрібна мені ця річ чи ні. Треба брати, доки є кому nлатити. Невідомо, як життя повернеться, і коли це придбання стане в нагоді. Насамперед золото. – Марина залилася сміхом. Адже права була Катя. Це спочатку Марина нічого не просила, але потім регулярно вимагала подарунки. Тут Марина помітила мене. – Тобі десять хвилин на збори. Нічого з купленого мною із собою не береш. Тільки своє. Вона щось там намагалася сказати, виправдатися, але я лише показував на годинник. Коли десять хвилин спливли, я просто виставив її за двері.