Мені 37 років. Незаміжня. В міру трудоголік і в міру кар’єристка. З фігурою та обличчям все нормально. Принаймні чоловікам подобаюся. Відносини із чоловіками були. Перші, майже одразу після школи, тривали 5 років. Потім ми обидва виросли з дитячих штанців, і розійшлися за обопільною угодою. Другі були з деспотом. З них вирвалася насилу. Подальші стосунkи нічого, окрім розладів, не принесли. До своїх 26 років я утвердилася в думці кинути шукати чоловіка і впритул приступити до просування службовими сходами та збільшення доходів.
До 30 років я придбала квартиру, просунулась службовими сходами, щорічно їжджу на курорти, і періодично заводжу стосунkи з чоловіками. Але моя мама чомусь переконана, що я повинна сидіти біля Палацу Шлюбів і просити якогось чоловіка відвести мене туди. – І коли ж ти, зрештою, щастя здобудеш? – Запитала вкотре вже мама. – Мамо, я і так щаслива, – озвучила я чергову відповідь. – Не розумію, ти в мене красуня. Невже ніхто до тебе не підходить? – Підходять, мам. Але мені вони не до вподоби. – Так ти ніс не задирай. Он твої однокашники вже одружені.
А якщо ти й далі будеш носа задирати, то весь неліквід розберуть. – Я себе не на смітнику знайшла, щоб хватати будь-кого, – обурилася я. – У твої 37 на безлюдді і Хома дворянин, – сказала мама. А мені ось незрозуміло, навіщо підбирати те, що лишилося? Щоб завести дитину? Але ж йому буде потрібний нормальний тато, а не запис у метриці. Навіть якби я нестримно хотіла народити, то цього і без заміжжя можна досягти. І наро дила б і забезпечила. А сім’я потрібна не для штампу, а для душі. Мама мене не розуміє. Добре хоч батько її часом обсмикує. А то вона б мені всі мізки вже виїла.