Я наро дилася у звичайній сім’ї. Ми жили у селищі. Нашу сім’ю не можна назвати дружною. Ми майже не спілкувалися, разом не вечеряли. Тато був чи на роботі, чи в гаражі. З нами особливо не спілкувався, він завжди хотів сина. Мама теж була зайнята: вона займалася громадською діяльністю і про сім’ю не дуже дбала. Я старша за сестру на десять років. Кожен із нас жив на своє задоволення. Після закінчення школи я поїхала до міста, вступила до університету. Якщо чесно, я була рада, що опинилась далеко від дому. Я часто відвідувала бабусю. У неї було завжди затишно та зручно.
У будинку завжди панував смачний аромат пирогів. Коли я була на третьому курсі, бабусі не стало. Мати вирішила здавати її квартиру. Незабаром я познайомилася з хлопцем, ми стали зустрічатись і вирішили одружитися. На весіллі мама заявила, що дарує нам бабусину квартиру. Це було неочікувано. Але переписати на мене помешкання вона не поспішала. Через рік, без попередження, з’явилася моя молодша сестра і заявила: “Мама сказала, що я маю жити тут”. Вона вимагала виділити їй кімнату. Я відразу зателефонувала мамі, і вона все підтвердила; ще додала, що квартира не тільки моя: вона належить і сестрі.
Я звільнила кімнату. З моменту її приїзду до будинку почався хаос. Їй заважав плач дитини, звук телевізора. Вона допізна дивилася фільми, грюкала дверима, після себе ніколи не прибирала. Вона жила за наш рахунок, приходила із подружками, влаштовували вечірки. Я порадилася із чоловіком, і ми переїхали до будинку його батьків. Мама влаштувала сkандал, що я сестру залишила напризволяще. Назвала мене невдячною донькою. Я не стала сkандалити із мамою. Лише сказала, що мені спільні подарунки не потрібні. Навіщо мені ця квартира, якщо вона не моя?