У мене двоє синів. Колись, коли був живий мій чоловік, ми жили всі разом в одній квартирі. Згодом молодший син одружився і поїхав жити в інше місто зі своєю дружиною. А потім чоловік мій пішов у інший світ. Старший син залишився жити зі мною; він також одружився, як і молодший. Все було добре в нашій родині, до мене поважно ставилися – як до літ ньої жінки. Пам’ятаю день, коли мій син старший запропонував мені написати довіреність на нього.
Він не хотів, щоб я ходила та оnлачувала рахунки самостійно. Я не була проти: ноги мене вже давно почали підводити. Через 10 років рідний син підійшов до мого ліжка і сказав мені: -Збирай свої речі, і з’їжджай з моєї квартири. -Як це? -Ось так це. Жодної довіреності не було, це була дарча. Тож, збирай речі, ми втомилися за тобою дивитися. Я не могла повірити, рідний син, якого я виростила та виховала, виганяє свою матір із дому.
Не знала, що мені робити, не знала, куди йти і до кого звертатися. Добре, що брат був, він мені тоді доnоміг. Дожилася; на свого сина подала до су ду на старості років. Але, на жа ль, нічого я зробити не змогла. Як би я не говорила, що мій син обманом змусив мене підписати документи, су д я не виграла. Мої родичі після того, що сталося, покликали мене до себе. Але мені було соромно і незручно жити у рідних. Я вирішила, що поїду в батьківський старий маєток. Пізніше про все дізнався мій молодший син, приїхав, зробив мені ремонт. Тепер мешкають зі мною. Я люблю своїх дітей, не тримаю зла на старшого, тільки як тепер не остерігатися молодшого? Може й він такий самий? Може і йому потрібен мій маєток? Мати кому потрібна, коли вона вже стара і хво ра.