Колись я влаштувалася працювати вихователькою до дитячого будинkу. Якщо у вас слабкі нерви і ви надто вразливі, як я, вам не варто працювати в такому місці. Діти там особливі, талановиті, але з дитинства їм відрубують крила, щоб не змогли підкорювати цей світ. Спочатку це роблять батьки, а потім нянечки та інші працівники дитячого будинkу. Була в нас одна дівчинка; добре, що її удочерили добрі люди і тепер вона зможе втілити свої бажання та мрії у реальність. У Ліди – ангельський голос, вона співає не гірше за будь-яку естрадну співачку.
Вона любила ходити коридором дитячого будинkу і наспівувати, але стара нянечка завжди її лаяла. – Ну навіщо ти знову репетуєш? Думаєш, що співати вмієш? Та ви сирітки нічого не вмієте робити, талантів нема. Співаєш ти погано, так що припини літати у хмарах. Ліда nлакала весь день, а я намагалася її заспокоїти, мені було прикро за неї. Не розуміла, чому працівники так nогано ставляться до дітей. Мені здається, що сиріток треба огортати kоханням. Таких випадків було багато, тому я завжди поверталася додому засмученою. Чоловік мене лаяв, казав, що ця робота не для мене, просив навіть звільнитися, але мене начальство звільнило саме. – Ви дуже прив’язуєтесь до сиріт, вам складно у нас працювати, тому ми вирішили вас звільнити.
– Оголосили мені. А все тому, що я заступалася за дітей, але й не лише через це. Якось привезли до нас однорічного хлопчика Діму. З його батьками трапився нещасний випадок. Діма зразу ж зміг запасти до мене в душу, я його брала до себе в кімнату, читала книжки, приносила смакоти. Мені хотілося з ним грати, захищати його і просто бути поруч. Коли стара нянечка помітила це, мабуть, нажалилася начальству. Коли мене звільнили, то я довго не могла попрощатися з Дімою. Прийшовши додому, я одразу поговорила з чоловіком про уси новлення дитини. Він був не проти. Зібравши всі необхідні документи, ми забрали Діму до себе. Я щаслива, що тепер моя сім’я повна, а з Дімою у нас все добре: він уже називає мене мамою.