Артур і Тома одружилися у вісімнадцять років. З великого кохання. Мати Артура, Раїса Павлівна спершу заперечувала, але згодом подумавши, що нехай буде у сина дружина. Це краще, не буде по дівках шастати. Та й Тома їй одразу сподобалася – не балована, з тихою вдачею. А якщо що не зростеться, то роз лучення сьогодні не катастрофа. Та й батьки Томи були лише “за!”. Доньку вони любили, але жити вп’ятьох у двокімнатній квартирі не дуже й весело. Раїса Павлівна виділила для молодих квартиру своєї бабусі, що залишилася їй у спадок. Народжувати дитину молоді не поспішали.
Шість років прожили у мирі та злагоді, і ніхто не міг похитнути їхню віру в довге, спільне життя. Разом вступили до інституту, разом її закінчили, попрацювали навіть разом небагато. Дитина Тома народила в двадцять п’ять і повністю присвятила себе дитині. Артур із першої особи у її житті перейшов у другий розряд. Потроху – помаленьку став остигати і одного разу заявив, що він не любить Тому. Він не йде до іншої, через відсутність такої. Але Тому не любить і жити з нею не хоче. По правді, почувши таке, Тома мала забрати дитину і піти. Але…
Піти їй нікуди. У батьківську двійку? Ні, ніхто її не прожене. Але ж там так тісно. Малюкові ще тільки рік. До садка два роки чекати. Жити на що? Суцільні питання, від яких голова паморочиться. Рішення запропонував Артур. Він залишає квартиру Томі, сам іде. Заходитиме раз на тиждень, приноситиме продукти, даватиме Томі грошей. Також Артур бере на себе оплату рахунків за квартиру, воду та електроенергію. Проте свекруха вимагає від сина звільнити квартиру. – Твоя квартира – ти й виганяй. – Ти цю квартиру не заробив, щоб нею розпоряджатися, – розлютилася мати. – Ти теж не заробила, а у спадок отримала, – гнівно заперечив Артур. А через хвилину, м’яко попросив, – Мам, ну хай поживуть, поки дитині три роки виповниться. Адже це твій онук. Не чужа людина…