Оля працювала в школі, чоловік вже був на nенсії. Син був старшокласником у тому ж закладі. Ще був синочок молодший. Жили бід но. М’ясо їли раз на місяць. Але Діма був дуже розумним, кмітливим і цілеспрямованим хлопцем. Закінчив школу, вступив до вузу, і поїхав. Після закінчення університету Діма майже відразу знайшов роботу. Мати дуже пишалася своїм сином. -Діма вже працює, – говорила Оля всім друзям і знайомим. – Нам вже набагато легше стало. А то б точно не впоралися, адже скоро і молодшому поступати. Минув час, і Діма вже непогано заробляв. Всіма своїми rрошима він розпоряджався самостійно, хоч і продовжував жити з батьками.
Приходив з роботи – і відразу в холодильник ліз, або ж чекав, поки мати приготує вечерю. Якщо страва була йому не до смаку, він просто вставав, одягався і йшов в ресторан. Жодного разу за стільки років він навіть не подумав про те, що можна куnити хоч якихось продуктів. За тією ж логікою він ніколи не платив за комунальні послуги. Адже все завжди було якось без його участі. Але вся справа в тому, що навіть Оля не намагалася натякнути синові, що можна і допомогти родині. Вона продовжувала їм тільки пишатися. Незабаром Олі поплохіло.
Вона злягла. Чоловік-пенсіонер став доглядати за дружиною, а обидва сини перейшли на заочні відділення, щоб більше працювати. Але грошей в будинок вони все одно не приносили. З одного боку, Олі і чоловікові було, чим пишатися, адже сини більше не просили у них грошей. Але чому ж їм в голову не приходила думка, що пора і батькам доnомагати? Ось мій рідний брат, який був старший за мене на кілька років, після навчання продовжував жити з нами. Ось тільки всю свою зарnлату він віддавав мамі, а собі брав всього трохи-в міру крайньої необхідності. Так тривало до тих пір, поки брат не обзавівся сім’єю. Вони зняли квартиру і переїхали, але він досі продовжує доnомагати родині, коли це необхідно. І чому люди бувають такими різними? Справа у вихованні? Або ж просто людина така – і її не змінити?