Анна Володимирівна уважно дивилася на дітей і не могла зрозуміти, чого ж вони хочуть від неї. А син і дочки хотіли умовити матір на nродаж будинку в селі, пропонуючи переїхати до них. – Ви що? Я ж тут все життя прожила! Куди я поїду? – Мамо, ну ти що? За твій будинок знаєш які rроші заnлатять? Не опмрайся-заявила старша дочка Таня. – У нас тобі буде краще і комфортніше. – Поживеш у нас, звикнеш до всього-втрутилася молодша, Віра. – Не в будинок престарілих же поїдеш. – А собачка, кішка? – Кота візьмемо, а собаку забере Дід Мітяй. Діти поїхали, А Анна Володимирівна пішла до сусіда, старого діда Митяя. Вона повідала йому про бажання дітей nродати будинок. – Та ти що!
– Не погоджуйся. – Та як я відмовлю, якщо діти просять. – Та ти що? Переїжджати в місто на старості років? Хлебнеш там горя. – Та що ти кажеш, старий. Адже діти рідні, не чужі. Посоромився б. Візьмеш собаку? Сусід кивнув і махнув рукою. Старенька зітхнула і вирішила зробити так, як просять діти. Через два тижні будинок був nроданий. Діти розділили rроші і стали вирішувати, хто перший забере маму. – У мене зараз ремонт в квартирі, я не можу, – сказала Тетяна. – А я їду на відпочинок. У мене путівка, – вимовила Віра. – Добре, раз ви так зайняті, на пару місяців я її заберу. А потім вибачте. Я і так ледве вмовив свою дружину, – резюмував син. Мати цієї розмови не чула.
Вона була у сусіда Мітяя, якому віддала собаку і попрощалася. Сусід виявився прав. Діти півтора року сперечалися, з ким житиме Ганна Володимирівна. Їй постійно доводилося переїжджати, і їй ніде не були раді. Син і дочки дуже швидко розтратили гроші, виручені від продажу будинку і почали у всьому дорікати стару жінку. І почалося: – Вітя, я не можу дивитися, як вона їсть. – Мамо, навіщо тобі цей кіт? Старий він уже. Ти з онуками так не няньчиш, як з цією звірюгою. – Не треба було nродавати будинок-nлакала старенька. – Ви ж говорили, що станете піклуватися про мене.
– Від цих грошей давно нічого не залишилося. Взимку у Анни пропав кіт. Літня жінка вийшла в коридор і стала одягатися. – Ти куди? – запитала Таня – Бусю знайти треба. Однак, як тільки Анна відкрила двері, вона побачила на порозі свого кота. Минуло кілька днів. Тетяна сказала матері, щоб та збирала речі: її відвезуть до Віти. Старенька зібрала свої нехитрі пожитки. Вона прийняла рішення повернутися в рідне село, попроситися до Митяя пожити. Жінка йшла і раділа теплому вовняному комочку, який її щиро любив і грів. У цей момент задзвонив телефон. – Що це за жарти? Де ти? – пролунав з трубки голос Тетяни. – Повертаюся в село. Я вам тільки заважаю. – Ну і відмінно. Всі тільки зрадіють. – Знаю, дочко, знаю…