Толік повертався з роботи, дуже втомився чоловік, хотів відпочити у своїй холостяцькій барлозі, полежати на своєму улюбленому дивані в тиші. Підходячи до будинку, він помітив, що біля паркану стоїть жінка. Це виявилася Свєтка, та сама язва, про це говорили всі бабусі на селі. Він хотів було пройти повз, але дзвінкий голос жінки зупинив його. – Толь, не впізнав, чи що? Або зазнався, сусідів не впізнаєш вже. – почала Свєта. – Привіт, Свєто, та тебе не помітиш. – відповів їй Толік. Подобалася Толіку давно Свєтка, тільки, вона на нього ніколи не звертала увагу.
Вранці він вийшов за хлібом, йшов дощ. Як не дивно, він знову побачив Свєту, вона стояла біля паркану, на цей раз вона не могла відкрити парасольку. Чоловік вирішив доnомогти їй. – Куди зібралася в дощ? В магазин? – запитав сусід. – Так, за хлібом. – Гаразд, куnлю я тобі його. – коротко відповів Анатолій. – Іди в будинок, промокнеш ще. Свєта стояла біля вікна, чекала поки повернеться Толік з її хлібом. І він вже повертався. Вона якось задумалася, чому вона раніше не звертала на нього увагу. Мужик працьовитий, не n’є, знахідка!
– Дякую, тобі. Може на чай зайдеш? – запитала Свєта. Толя, звичайно, не відмовився від привабливої пропозиції. Тим більше Свєтка кращий співрозмовник, таке може розповісти про сусідів. Але не цього разу, вона стала розповідати про своє дитинство, а потім їй стало сумно. Чоловік не розумів, що сталося, адже, він не встиг навіть нічого сказати, щоб образити. – Свєто, ти чого? – запитав її Толік. – Знаєш, Толь, у мене навіть подруги не було ніколи. – Давай я тобі буду вірним другом, ось у мене друзів багато, а ось жінки немає. Через півроку вони вже вирішували питання, у кого в будинку вони будуть жити. А через рік вони вже стояли в РАГСі. Ніхто навіть очікувати не міг, прожили стільки років в сусідніх будинках, не знаючи, що щастя живе десь поруч.