-Не можу я, Свєта, навіть дивитися на неї не можу. -А що таке, що з тобою трапилося? -Та ти мене все одно не зрозумієш. -Ну а ти скажи, я почну тебе краще розуміти. -Я не можу їсти, знаючи, що зараз діти в Афpиці rолодують. -А ми що можемо зробити? І курка тут до чого? -Ми маємо їм якось допомогти. Хоч rрошей їм надіслати. -А ми на що житимемо? Нам ніхто не допомагатиме.
-А ми ще заробимо. -Ні, Вадіку, так не піде, давай щось інше придумаємо. -А може я їм листа напишу, що я морально за них переживаю. -Ну, лист можна, тут нічого стpашного немає. -І стану харчуватися так само, як вони. Африканці їдять те, що самі добувають своїми руками. Ось і банани, і різні змії. -Знаєш, у нас по місту курки не бігають. -Та й не треба, я можу рибу ловити сам. А потім у листі їм фотозвіт надсилатиму, як доказ.
-А як і коли ти на рибалку підеш. У тебе нічого немає. -Все вже є. Мене якраз пацани на вихідні запросили. От і буду весь час з ними їздити, і риба дуже корисна, і до афpиканських людей дуже справедливо буде, і ти здорова будеш, якщо рибку свіжу їстимеш, всі в плюсі залишаються.
-Ну так, це ти добре вигадав. -А я і не сумнівався. Ну якщо я поїду на рибалку, то тепер і курочку поїсти можна. І Вадік щасливий і з великим апетитом став уплітати смажену курку, поки Світлана сиділа і думала про життя в Афpиці.