Історію Бориса та Марини знає багато хто в місті. Вони вже 20 років разом, а весілля все ніяк не можуть зіграти. При чому Марина постійно говорить про це Борису, але одна лише розмова про це наводила його на жах і тремтіння. Коли хтось із знайомих одружився, всі веселилися, окрім Бориса, йому чомусь було все це боязно. І все-таки кілька разів вдавалося Марині затягнути чоловіка під вінець. Але вперше Борис якось потрaпив пiд машину і його забрали на шв идкій, навіть перeлом виявився.
А вдруге Борис терміново потрібен у Союзі Художників, у якому він був. Там він і познайомився зі своєю громадянською дружиною Мариною. Ще коли вони були студентами, то Борис постійно ходив цим будинком у пошуках музи. А тут Марина швидко спускалася сходами, зачепила золоту фарбу і облилася нею повністю. В цей момент Борис і впіймав натхнення: -Не ворушись, ти як золота німфа. Так і стій, я зараз тебе намалюю. З цього й розпочався творчий шлях Бориса.
Він малював свою дівчину, потім Марина стала нареченою, а потім громадянською дружиною. Вона мріяла про весілля, про гарну сукню, про саму церемонію. Чому Борис так боявся цього штампу, було невідомо. -Вже соромно, Боря. Навіть наша дочка скоро заміж вийде і матиме весілля, а в нас так і не було. -Ой заїла ти мене … добре, добре. Буде тобі весілля. Зіграли нарешті гарне весілля. Все місто було в курсі, і кожен вітав Марину, що вона нарешті дочекалася моменту. Тільки ось минуло півроку, як Марина подала на розлyчення. А потім разом із донькою поїхала до столиці, там вона познайомилася з письменником та стала його новою музою. -Я так і знав, я так і знав! – Кричав і розповідав усім Борис.
-Нічого хорошого від цього штампу, а вона все залагодила … тепер, де вона? На старість років якогось писаку знайшла. Насправді друзі навіть шкодували художника, Марина дуже некрасиво вчинила з ним. А ось подруги Марини, навпаки, говорили Борису, що то доля: -Як ти мучив її 20 років без весілля, ось тепер сам мучся життя без неї.