– Навіщо ти приїхала? – Мати тримала двері ногою, трохи прочинивши її, – Як мені тепер людям в очі дивитися? Не дочка ти мені. – Щойно припинили плітки, ми з батьком не могли зайти до магазину півроку. Для чого ти приїхала? Душу з нас виймати? Га? – Хто там, Галю? – Твоя старша дочка приїхала. – Дашка? Батько різко відчинив масивні дерев’яні двері, аж петлі затріщали. Він дивився на дочку зверху вниз, гордо зводячи свої посивілі брови так близько, що Дарині стало страшно. – Куди хочеш йди, не хочу тебе бачити. Ще й з животом. Даша мовчала, дивилася з-під густого чорного чубчика з надією. Вона думала, що батьки приймуть її. Більше їй не було куди йти. На роботі через її становище попросили піти. Платити за кімнату, яку вона винаймала у жінки, не було чим. Немає грошей – немає житла. Ніхто не хотів увійти до її становища. Вона злякалася.
Даша спустилася з ганку, зупинилася, схопившись за живіт. – Не розжалиш, – мати відвернулася. Батько зачинив двері. Даша вся стиснулася і притиснула руки до тіла, щоб не розплакатися. Вона стримувалася. Дитина в животі крутилася, відчуваючи її переживання. Вона приїхала додому до рідних. Сніг рипів під чоботами, співчуваючи. Дарина закрила хвіртку за собою і кинула погляд на вікна кухні, де горіло світло. Штори були задвинуті. У місцевій маленькій крамничці було тепло. Даша увійшла і озирнулася. Нічого не змінилося. Праворуч прилавок з основними товарами та продавчиня тітка Зіна у шапочці, ліворуч дві вітрини зі склом та пофарбована синім кольором шафа із замком. – Буханець хліба мені, – Даша перерахувала копійки і поклала у блюдце. Блюдце було інше, не те, що влітку, з потертим ягідним малюнком трохи лівіше від центру. – Приїхала все ж. Даша не підняла голови, а лише повторила: – Дайте хліба. – На. Хоча права я такого, суто по-людськи, не маю. Але моя робота – торгувати. Продавщиця подала хліб і зібралася щось сказати ще, але двері магазину відчинилися, і увійшла молода пара. Даша поспішала виїхати з села з документами та маленькою сумкою, але з цією ж торбою й повернулася. Вона спробувала сховати хліб, але буханець був великий, свіжий, він ніби роздувався, не вміщався в сумку, вимагаючи, щоб його з’їли прямо зараз. Продавщиця почала обговорювати з парою, що увійшла, останню клієнтку, киваючи у бік Дарини, але вона вже не чула цього, намагаючись швидше вийти надвір.
Сніг пішов. Вітер стих. Даша відкусила від буханця шматочок і заплющила очі. Хоча б одну проблему було вирішено. Голод вдасться вгамувати. Вона зайшла за магазин і притулилася до стіни. Так і стояла, відкушуючи від свіжого буханця, заплющивши очі. Буханець пахнув будинком, спогадами та щастям. – Дарина? – трохи скрипучий голос пролунав просто перед нею. Вона розплющила очі. – Здрастуйте, – Даша опустила руку з хлібом, впізнавши у жінці бабусю Андрія. – Ти чого тут ховаєшся? Погляд літньої жінки в шубі та пуховій хустці ковзнув униз. – Йти мені нікуди, батьки вигнали. – А там, – кивнула жінка убік, – що, не прижилася? Даша знизала плечима. – Ходімо, – більше жінка не питала ні про що. Вона пішла своєю дорогою, спираючись на палицю. Даша трохи постояла, видихнула та пішла за нею. Думок у голові майже не було. Хотілося спати, вона так втомилася сьогодні.
Будиночок на краю села Дарина згадала. Вони з Андрієм всього кілька разів бігали повз нього в полі, в їхнє секретне місце. Якось коханий зупинився біля хвіртки і, піднявши руку, крикнув: – Бабусю, привіт, вранці зайду. – Здрастуйте, – кивнула Даша. Бабуся Андрія лише кілька разів бачила Дарину, але запам’ятала. Та й як не запам’ятати після того, що сталося. Зараз Даші так хотілося повернутися в минуле, позбутися всієї цієї ганьби, яка на ній висіла, і знову відчути на губах його губи. Повернутись у юність, безтурботність. Чому однокласник Микола у дев’ятому класі звернув на Дашу увагу, вона не знала, хоч би скільки розпитувала, він тільки плечима знизував: не красуня, тиха, навіть не відмінниця. Але залицяння вона прийняла, як відмовити, приємно, коли комусь подобаєшся.
А Микола й радий був, тягав портфель спокійної дівчини з синіми очима та довгою косою, проводив додому. Так вони й почали зустрічатись, просто дружба переросла у серйозні стосунки, як здавалося обом. Вже про весілля заговорили. Батьки молодих посміхнулися, але погодились. «От Микола пройде військову службу на заклик, тоді й поговоримо». Але самі вже запаси у льохах готували. З Андрієм Дарина зустрілася випадково. Травнева спека не давала дихати. Було душно. Дарина поверталася з міста, їздила дізнаватися про вступні іспити на день відкритих дверей до вишу. Микола з нею не поїхав, допомагав батькові, тож не зустрів по дорозі назад.
Від зупинки до села кілька кілометрів сільською дорогою, нікуди не повертаючи. Даша вийшла на зупинці і неспішно пішла. В автобусі було душно. Хотілося надихатись, хай і жаром, але вільно. Хмара була за спиною, а попереду тільки поле соковитої трави та комахи, що сховалися в ній. Гримнув грім так, що Дарина злякалася і прикрила голову руками. Озирнулася. Хмара рухалася швидко, чітко поділяючи поле на «до» та «після». Стіна дощу швидко наближалася. До найближчого укриття було далеко. Даша розгублено крутилася довкола. Нічого. Куди бігти? Навколо лише поле. Великі краплі вже почали стукати сухою дорогою зовсім близько. Даша дістала з сумки пакет, поклала в нього босоніжки та розтягла його над головою. Краплі наближалися. Чути було, як за спиною йде сильний дощ. Не хотілося обертатися. Тіло хотіло бігти. Даша прискорила крок, а потім взагалі побігла. Стіна води відразу наздогнала її. А разом з нею Даша відчула на собі чиюсь руку. Вона озирнулася. На дорозі стояв УАЗик, і якийсь чоловік тягнув її до відчинених дверей. – Я тобі сигналю, сигналю, а ти не повертаєшся, – намагався перекричати дощ, що барабанив автомобілем, молодий хлопець. – У–у–у–у, ллє як, злякалася? – Даша вся стиснулася, підтискуючи плечі якомога ближче. Молодий чоловік зняв футболку, кинув назад і з заднього сидіння дістав сумку з сухим одягом. – На, ветровку, та не бійся ти. Я теж з Високогорівки, не пам’ятаєш мене? Коновалова я син. Андрій, – він обернув її своєю вітрівкою і притулився так близько, що Даша перестала дихати. – Зараз зігрієшся. У мене десь куртка була, але брудна. – З автобуса? – Ага. – А я у місті був. Запчастини забирав. Ну що, тремтиш? – Він знову притулився до неї плечем. Але вже ніжніше, з турботою. – Як тебе звуть? – Даша. – Дарина, значить. – А що, не їдемо? – Хмара туди пішла саме в село. Увесь час їхатимемо під дощем. Скоро минеться. Даша кивнула, і це справді він правильно відзначив. А вона. Нерішуче вийшло…