Людмила Миколаївна стояла біля вікна, дивлячись на порожнє поле, яке вже давно ніхто не засівав. За полем темнів ліс, куди вона любила ходити за грибами. Тепер здоров’я не дозволяло їй далеко йти від будинку. Озирнувшись, Людмила подивилася на свій старий будинок на околиці села. Паркан покосився, але все ще тримався, дах давно вимагав ремонту, а фарба на стінах облупилася. Колись її чоловік Микола підтримував порядок, постійно щось лагодив. Вона займалася квітами та городом. Але три роки тому чоловіка не стало. Донька Оксана, яка поїхала до міста п’ятнадцять років тому, навіть не приїхала на похорон. Людмила дзвонила їй, але відповів чоловік доньки, пообіцявши передати повідомлення. З того часу зв’язок обірвався.
Роки йшли, Людмила старіла, поступово втрачаючи надію побачити дочку, яку ростила, не шкодуючи сил. Людмила зітхнула, дивлячись на дорогу, затягнуту легким серпанком. Ставало прохолодно, туман посилювався. — Людо, ти знову стоїш? — пролунав голос сусідки Марії. — Стою, Маріє, а що робити? Незабаром і стояти не зможу, зовсім сили йдуть. — Та кинь ти, ще побігаєш! А якщо що, то ми з Петром тебе не залишимо,— бадьоро відповіла Марія. Вона завжди була сильною, енергійною жінкою, яка ніколи не давала приводу для зневіри. Людмила подивилася на подругу з вдячністю: — Дякую тобі, Маріє. Не знаю, щоб я без вас робила. Але туга така… Хоч би одним оком на дочку подивитись. Дізнатися, як вона…
Вона зітхнула, опустивши голову. Взимку Людмилі погіршало. Викликали лікаря, але до лікарні вона їхати відмовилася: — Скільки проживу, стільки проживу. Вона майже не вставала, а потім й зовсім залишилася прикута до ліжка. Щодня Марія приходила, прибирала, готувала, вмовляла її поїсти. Але Людмила згасала, наче втративши сенс життя. Вночі їй згадувалося минуле: шкільні роки, молодість, перша зустріч з Миколою, народження Оксани. — Де ми з Миколою помилились? — запитувала Людмила, згадуючи, як дочка пішла з дому, кинувши образливі слова. Тим часом Марія потай знайшла телефон Оксани. Але розмови з її чоловіком вистачило, щоби зрозуміти: ні він, ні Оксана не збираються повертатися. — Слухайте, Маріє Степанівно, — роздратовано відповів він, — у нас діти, справ по горло, ніколи нам. Але Марія не здавалася: — Скажіть їй, що мати погано почувається, їй важливо побачити дочку. — Звичайно, передам, — почулася відповідь. Марія тільки зітхнула: їй не вірилося, що чоловік дотримається обіцянки. Зима добігала кінця, але сніг все ще лежав. Людмила практично не вставала. — Маріє, мені сьогодні сон наснився, — сказала вона одного разу. — Оксана стояла на дорозі з двома кошенятами. — Це просто сон, Людо, не думай про це, — заспокоювала її подруга. Але за тиждень сон почав збуватися… …Людмила почула скрип снігу за вікном. Почулися кроки, не схожі на кроки Марії. Потім у двері хтось постукав. — Хто там? — хотіла крикнути Людмила, але сил не вистачило. Двері відчинилися, і до будинку ввійшла Марія: — Людо, ти тільки не хвилюйся. Я не одна, у тебе гості…
— Хто?! — насилу вимовила Людмила. У прорізі з’явилася Оксана з двома дітьми. — Мамо, можна увійти? — Оксано! — Вигукнула Людмила, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Звісно, заходьте! Оксана представила дітей: — Це твої онуки. Людмила обійняла їх, відчуваючи, як у душі знову спалахує іскра життя. З того часу все змінилося. Людмила почала вставати, гуляти з онуками, радіти кожному дню. Оксана знайшла роботу у сільському магазині, а діти звикли до сільського життя. Весна цвіла, наповнюючи повітря ароматом, а Людмила Миколаївна, дивлячись на своїх онуків, почувала себе по-справжньому щасливою. Вона знову знайшла сім’ю, втрачену багато років тому.