— Уявляєш, учора ввечері мій Миколай зібрав речі і пішов до своєї молодої пасії. Добре, що ми з Веронікою повернулися пізніше, інакше мені було б надто боляче спостерігати цю сцену, — поділилася Ліза з подругою своїми новинами. — Тримайся, люба. Тобі давно час було його вигнати. Адже ти знала, що є ця Вероніка, — з тривогою в голосі озвалася Міла. — Він клявся, що вона просто колега по роботі, а я, як остання дурепа, вірила кожному його слову, — з налізлими на очі сльозами продовжувала скаржитися Ліза. — Звичайно, вона молодша за мене років на п’ятнадцять. А в мене вже зморшки, постать далека від ідеалу. Весь час у турботах думаю тільки про те, як швидше виплатити кредит. Загнана сама знаєш, як хто. Напевно, варто більше часу приділяти собі. — Та кинь ти, Ліз. Все залежить не так як від зовнішності, як від людини.
Згадай Віру — її чоловік був старший на шість років, але порошинки з неї здував, хоча виглядала вона цілком звичайно. А Марина? Як страждала, коли розлучалася. Адже вона була молодша за чоловіка на десять років. Це його не зупинило. Він пішов до жінки свого віку. — Ну так, ти маєш рацію, — зітхнула Ліза. Після двадцяти років спільного життя було непросто усвідомити, що все кінчено. Хвиля тривоги та страх перед майбутнім не давали Лізі спокою. Думки про те, що вона має зустрічати старість на самоті, не відпускали. Вона намагалася відволіктися, зосередитися на дочці, але щодня думки про Миколу нахлинували потоком та яким — цілими водоспадами.
Як належить жінці, що залишилася однією, вона записалася на шейпінг, змінила зачіску, зробила уколи краси. Підсвідомо Ліза хотіла довести, що вона може виглядати привабливо, але, на жаль, доводити вже не було кому. Одного разу їй вдалося поговорити з Миколою, але лише телефоном, і темою розмови було розлучення. — Уявляєш? Він мені каже, що ділити нам нічого, мовляв, ще встигнемо розлучитися, — ділилася Ліза з Міланою. — І що ти відповіла йому? — Сказала, що мені байдуже. — Може, це й на краще, що ти не стала категоричною. Може, він ще передумає? — А якщо передумає і повернеться, значить, я маю пробачити зраду? Жити на голках, постійно сумніватися, довіряти, але з побоюванням? — У цьому ти маєш рацію, подруго. Якось увечері задзвонив телефон. Ліза дивилася телевізор, вже звикнувши до спокійних, тихих вечорів. Минуло три місяці відколи Микола пішов.
Вона почала знаходити задоволення на самоті і навіть несподівано для себе спіймала думку, що бути однією — не так уже й погано. — Микола? — здивовано промовила вона, побачивши на екрані знайоме ім’я. Не роздумуючи, відповіла. — Слухаю. — Я в лікарні. Хочу, щоб ти з Веронікою прийшли до мене, — пролунав у слухавці його сумний голос. — Що трапилося? У тебе начебто нова сім’я? — Ви моя сім’я. Тільки ви. Усе поясню потім. Коли зможете мене відвідати? — Заради дочки прийду. Завтра ввечері чекай. Напиши мені адресу лікарні та час прийому у Телеграмі. — Добре, — коротко відповів Микола і повісив слухавку. Весь наступний день Ліза не могла викинути з голови цю розмову. Чому він у лікарні? Що сталося? Щойно закінчився робочий день, вона з Веронікою вирушила до нього. Вже біля входу до лікарняного корпусу її погляд упав на вивіску: «Онкоцентр». Біль образи пом’якшився. У холі на них чекав Микола. Він виглядав погано: змарніле, бліде обличчя, темні кола під очима, неголений — здавалося, він постарів за ці місяці. Ліза глянула на нього і раптом усвідомила, що перед нею зовсім інша людина, не та, яку вона пам’ятала. — Ти просив — ми прийшли, — спокійно сказала вона, зупинившись перед ним.
— Здрастуйте, мої рідні. Як тільки я опинився тут, зрозумів, що в мене нікого ближче за вас немає. — А якби ти тут не опинився? Так само жив би своїм новим життям? — Не втрималася Ліза від шпильки. — Ну, навіщо ти так?.. Я люблю вас, — тихо сказав Микола. — Що з тобою, тату? — з тривогою спитала Вероніка. — У мене рак печінки. Завтра операція. Лікарі сказали, що треба видаляти пухлину та частину органу. Але є шанс, адже печінка здатна відновлюватись. Сподіваюся, ще поживу. — Тату, що ти таке кажеш? Звичайно, ти впораєшся! — Вероніка кинулася обіймати батька. — Мені потрібен час, — після паузи сказала Ліза. — Важко знову довіряти. Але тримайся, я впевнена, що все буде гаразд. — Я доведу тобі, що ти найкраща.
Просто дай мені шанс, — з благанням у голосі сказав Микола. — Дати шанс можу, але обіцяти нічого не буду. Нині головне — операція. Думай про одужання, — відповіла вона. Цієї ночі Ліза не могла заснути. Вона намагалася зрозуміти — що стоїть за словами Миколи? Слабкість і безпорадність чи все ж таки щирі почуття? Її мучили здогади. Що ж сталося між ним та його новою обраницею? Але одне було зрозуміло — випробуванням для їхніх стосунків стала хвороба. За три тижні Миколу виписали з лікарні. Він повернувся до родини. Ліза вже не відчувала до нього того, що раніше. Розлука зробила свою справу. Щось у душі зламалося, що вже не підлягає відновленню. Але шанс вона йому таки дала. Вероніка була щасливою, і, напевно, це відіграло вирішальну роль. Про колишню пасію Микола не сказав жодного слова.