– Ти випадково не вагітна? – очі Оксани Геннадіївної спалахнули якимсь підозрілим блиском. – Ні, чого ви взяли? – Анжеліка мимоволі пересмикнула плечима, відчуваючи, як неприємний холод пробіг спиною. – Надто вже налягаєш на солоні огірки. Точно не вагітна? – свекруха примружилася, вивчаючи обличчя невістки. – Ні! – Анжеліка різко підвищила голос, не в силах стриматися. Вона терпіти не могла, коли свекруха знову й знову порушувала тему дітей, наче тільки цього й чекала. Насправді з чоловіком вони не були проти поповнення у сім’ї, але не зациклювалися на цьому. – Ну, звичайно! Такими темпами я взагалі онуків від вас не дочекаюся! – З драматичним зітханням вигукнула Оксана Геннадіївна, театрально опускаючись на стілець. – Але я знаю, чому у вас нема дітей! – І чому ж? – Анжеліка кинула на свекруху важкий погляд, заздалегідь готуючись до чергової абсурдної заяви.
– Кіт у вас! – тріумфально заявила Оксана Геннадіївна. – Раз завели кота, значить, замість дитини про нього дбаєте. Ось організм і не налаштований на материнство! Анжеліка лише розсміялася, не надавши цим словам значення. Але, як виявилося, дуже дарма. Через кілька днів, повертаючись з роботи, вона зіткнулася з сусідкою, яка тримала на руках знайоме сіре пухнасте створіння. – Як можна було виставити його на вулицю? Це ж справжня зрада! – З осудом подивилася на дівчину жінка. – Зачекайте, що? Це мій кіт! – Анжеліка миттєво простягла руки до тварини. – Як він взагалі опинився на вулиці? – Твоя свекруха сказала, що ти сама вирішила його позбутися і хотіла здати в притулок, – повідомила сусідка. – Нісенітниця яка! – Анжеліка буквально вихопила кота і, не слухаючи нічого більше, кинулась додому. Взявши телефон, вона одразу зателефонувала Оксані Геннадіївні. – Що трапилося? – Невдоволено промовила свекруха, почувши різкий тон невістки. – Ви навіщо викинули нашого кота? – не стримавшись, прокричала Анжеліка. – З якого дива ви маєте право так поступати?! – Господи, скільки шуму через якусь тварину! – пирхнула жінка. – Теж мені трагедія! – Звідки у вас взагалі ключі від нашої квартири? – різко запитала Анжеліка, усвідомивши, що без цього їй не вдалося б проникнути в будинок. – Синок дав… – неохоче зізналася свекруха. – Негайно їх поверніть! Вам нема чого робити у нас у квартирі, коли нас немає вдома! – Зажадала дівчина. – Не поверну! – уперто відповіла Оксана Геннадіївна. – Чудово! Тоді ми просто змінимо замки! – кинула у слухавку Анжеліка та відключила дзвінок.
Того ж вечора вона пояснила чоловікові ситуацію і наполягла на зміні замку. Михайло довго бурчав, скаржачись на втому, але зрештою зробив, як просила дружина. – Я просто не розумію, навіщо ми з цим мучимося? – невдоволено пробурмотів він. – Ти намовляєш на маму. Вона просто хотіла допомогти… – Допомогти? – Анжеліка пирхнула. – Вона вирішила, що наш кіт заважає нам завести дитину і просто викинула його на вулицю! – Яка нісенітниця… – Михайло почухав потилицю. – Мама, звичайно, може часом перегинати, але не настільки. – Тому я не хочу, щоб у неї залишалися ключі! – твердо уклала дівчина. Свекруха на якийсь час зникла з їхнього життя, але невдовзі Анжеліка дізналася, що вагітна. Як тільки вона поділилася радісною новиною з чоловіком, той негайно повідомив матері.
Оксана Геннадіївна не могла дочекатися зустрічі і, не відкладаючи, увірвалася до невістки. – Ну нарешті! – З порога заявила вона. – Вже знаєш, хто буде? – Поки що ні… – стримано відповіла Анжеліка. – Тільки врахуй, мені потрібна онучка! – свекруха схрестила руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи, що це не обговорюється. Анжеліка лише закотила очі, вирішивши не реагувати на це марення. Але коли настав час УЗД, вона зрозуміла, що Оксана Геннадіївна не жартує. – У тебе буде онук! – радісно повідомив Михайло, простягаючи матері знімок. – Онук?! – свекруха скривила губи. – Ну от, а я хотіла онучку… Хлопчаків не люблю! – Мамо, ти серйозно? – здивовано спитав Михайло, кидаючи погляд на розгублену Анжеліку. – Звичайно! – роздратовано відповіла Оксана Геннадіївна. – Навіть не думайте, що я з ним буду няньчитися. З дівчинкою інша справа, а хлопчик мені не цікавий! І дійсно, після народження малюка вона жодного разу не приїхала подивитися на нього і навіть не питала, як у нього справи. Минув рік. Михайло вирішив, що мати передумала і запросив її на день народження сина. – Ні, я не приїду, – з крижаною інтонацією відповіла вона. – Я одразу сказала, що не хочу онука.
Але якщо вам так потрібна моя присутність, сплатіть мені таксі туди й назад, а там я ще подумаю. – Мамо, тоді не треба приїжджати, – з образою в голосі сказав Михайло. Після цього він став спілкуватися з матір’ю лише у свята, забігаючи до неї ненадовго. За всі ці роки вона так і не спитала ні про невістку, ні про онука, ніби їх взагалі не існувало. Але одного разу Оксана Геннадіївна зателефонувала сама. – Сину, біда! – Схвильовано заволала вона в трубку. – Я ногу підвернула, доглядати нема кому! Приїжджай, допоможи! – Мамо, у мене робота, – спокійно відповів Михайло. – Може, тобі доглядальницю найняти? – Навіщо витрачати гроші? Нехай твоя дружина з сином допоможуть! – Безтурботно запропонувала вона. – Нагадай, – голос Михайла став колючим. – Це не та сама дружина, яку ти ігнорувала десять років? І не той самий онук, якого ти не хотіла? – Ну було, і було! Що тепер ворушити минуле? – пробурмотіла жінка. – А ти хоч пам’ятаєш, як його звати? – Звісно! – свекруха забарилася. – Ян… так, точно, Ян! – Загалом так. Ні Анжеліка, ні Ян доглядати тебе не будуть. Після всіх твоїх слів я навіть не стану їх про це просити. Але доглядальницю я оплачу, – відрізав Михайло. – Сину, це такі гроші! – сплеснула руками мати. – Може, все-таки вмовиш їх? – Ні! – твердо відповів Михайло. Наступного дня до Оксани Геннадіївни прийшла доглядальниця, але жінка не витримала й півдня. У результаті доглядати її доводилося самому Михайлу. Але після місяця нескінченних скиглень та претензій він зрозумів, що його дружина та син, які не спілкувалися з Оксаною Геннадіївною десять років, були по-справжньому щасливі.