Мені вже 44 роки, і лише сьогодні я усвідомила, наскільки безглуздо прожила всі ці роки. Навіть соромно згадувати. У юності не було нічого яскравого, навчання в університеті пройшло нудно, на роботі також нічого особливого. Навіть на побачення жодного разу не ходила. Як нескладно здогадатися, сім’ї не маю. Нерозумно, але я почала вести щоденник — листуюся сама з собою. Сьогодні 5 лютого і нічого не сталося. Купила у магазині молоко. І так день у день: зневіра, туга, одноманітність. Усвідомила, що не ходила на побачення вже п’ятнадцять років. Про що я взагалі думала у молодості? Здається, ні про що.
Про майбутнє вже точно ні. Усі мої подруги давно заміжні, кожні вихідні проводять з сім’ями. Збираємось з ними в кафе раз на місяць — не частіше. Усі надто зайняті: кому дитину в садок відвести, кому до школи, у кого вже університет… І тут я замислилась про дітей. Мені справді боляче. Тепер я розумію, що вже не стану матір’ю, а тим більше бабусею. Спершу з’являлася думка взяти дитину з дитячого будинку, зовсім маленьку. Але страх узяв гору. Адже я зовсім не вмію поводитися з дітьми, та й поряд немає чоловіка, який міг би підтримати. Боюся, що зроблю дитину нещасною, адже я нудна, а скоро стану старою. Кому я взагалі потрібна?
Потім прийшли думки про старість. Напевно, я перетворюсь на буркотливу стару з важким характером. Викликатиму роздратування у всіх навколо, стану тією неприємною жінкою в чергах у поліклініку і на пошту. В автобусі бурчатиму, лаятиму молодь за їхню невихованість… Але ж справа не в молодих, а в тому, що я сама нещасна і самотня. Я навіть кар’єру не збудувала, щоб хоч якось виправдатись перед собою. Чим я взагалі була зайнята всі ці сорок років? Працювала на найпростіших посадах. Грошей було небагато, але мені вистачало. Я не скаржуся, та й витрачати особливо нема на що… Новий одяг не купую — навіщо? Все одно нема кому мене бачити. Подарунки не дарую, бо нема кому. У відпустку не їжджу — нема сенсу. Що мені робити на морі? Скупатися я й удома можу, у ванні. Так і живу: самотня, нещасна. Навіть завести собаку чи кішку не можу — алергія на шерсть. І що ж тепер? Не знаю…