Мене звуть Галина і за свої 58 років я бачила чимало. Життя завжди було важким. Я рано вийшла заміж, але щастя в шлюбі так і не знайшла. Грошей постійно не вистачало, а коли чоловік втратив роботу, вся відповідальність лягла на мої плечі. Ми сварилися постійно, і я почувала себе більше чоловіком у сім’ї, ніж жінкою. — Що, знову нема чого їсти? Вчорашній борщ? Краще викинь це собаці! — кричав чоловік. Ми мали доньку, Марічку, якій тоді було 10 років. Дитина росла, потрібні були одяг, школа, гуртки. А я працювала касиром у супермаркеті, і на такі копійки довго не протягнеш. Якось я зрозуміла, що так далі продовжуватися не може. Після чергової сварки з чоловіком я подала на розлучення.
Мені було боляче, страшно, але іншого виходу я не бачила. Залишивши дочку з мамою, я поїхала на заробітки до Польщі. Можете думати про мене як про погану матір, але тоді я не мала іншого вибору. Я працювала на заводах, фермах, іноді – вдень та вночі. Всі гроші я відправляла мамі, щоб утримувати дочку, а ті, що залишилися, відкладала. Це було життя, а виживання. Все заради Марічки. Я хотіла, щоб у неї було нормальне дитинство та світле майбутнє. Минуло 17 років. Ці роки були сповнені важкої роботи, але я впоралася. Дочка виросла, вийшла заміж, у неї народилася дитина. Вони живуть у квартирі, яку я залишила їй у спадок після смерті мами. Я думала, що тепер нарешті зможу трохи відпочити. Але наші стосунки з Марічкою почали змінюватися. Вона звикла, що я завжди допомагаю грошима. Навіть її чоловік іноді питав: — Мамо, а скільки там у вас на рахунку?
Якось я вирішила, що вистачить. Я також маю право пожити для себе. Зібравши всі заощадження, я купила ділянку під Львовом та почала будувати будинок. Просторий, затишний, з садом, городом та навіть басейном. То була моя мрія. Після всіх років важкої праці я хотіла створити собі куточок спокою та комфорту. Коли Марічка дізналася про це, вона розлютилася. — Мамо, серйозно? Навіщо тобі цей будинок? Тобі 58 років! Ти що, жити там сама будеш? Чому ти зі мною не порадилася? Ми тут в однушці тіснимося, а ти собі басейни будуєш! — Марічко, це мої гроші, я їх заробила. Ти маєш квартиру, яку я залишила. Тепер я хочу зробити щось для себе. — Що означає «ваші гроші»? — втрутився зять. — Ми ж сім’я! Могли б і нам допомогти! Чому ви думаєте лише про себе?
— Тому що 17 років я думала лише про вас, — відповіла я. — Я поїхала на заробітки, щоб ви нічого не потребували. А тепер я хочу спокою. — Спокій? На старість краще б відкладала, а не на будинки витрачала. А якщо захворієш? Ти про це подумала? — Подумала, — спокійно сказала я. — І тому хочу жити у своєму домі. А що буде, коли мене не стане? Все це все одно лишиться вам. — А, тобто це все для нас? Дякую, мамо. Але ж допомога потрібна вже зараз, а не через 100 років! Після цієї розмови між нами з’явилася стіна. Марічка стала рідше дзвонити, а коли дзвонить, розмовляє холодно. Зять взагалі перестав звертати на мене увагу. Я відчуваю біль. Вони вважають мене егоїсткою. Але чому я маю завжди жертвувати собою? Чому я не можу жити для себе? Що буде далі, я не знаю. Можливо, вони зрозуміють мене, а можливо, ні. Але я вирішила твердо: більше я не дозволю бути просто гаманцем. Я теж заслуговую на щастя.