Моя свекруха завжди висловлювала занепокоєння з приводу мого шлюбу, стверджуючи, що він приречений через незмінну прихильність мого чоловіка Олексія до своєї колишньої Мар’яни. Спочатку я поставилася до цього скептично, проте невдовзі все змінилося: Олексій почав повертатися додому пізно, брехав і йшов з кімнати, щоб поговорити телефоном. Коли Мар’яна повернулася до його життя, він пішов до неї, залишивши мене з нашою дворічною дочкою Тетяною.
У ці лихоліття свекруха прихистила нас у своєму будинку в селі. Поступово я почала будувати плани про самостійне життя і задумалася про від’їзд до Чехії до подруги, що підтримала Зінаїда Петрівна, запевняючи, що завжди буде поруч з онукою. Проживши у Чехії сім років, я зустріла Владислава, і ми вирішили одружитися.
Повертаючись до України, я була готова забрати дочку, але свекруха була проти, говорячи, що залишиться сама. Я запропонувала їй переїхати з нами, але вона не хотіла покидати свій дім. Тепер, бачачи її сльози та страждання, я почуваюся винною, адже вона стала для Тані як друга мати. Я розриваюся між бажанням забезпечити щастя свекрухи та необхідністю будувати своє життя з Владиславом. Як мені вчинити, щоб врахувати інтереси всіх та зберегти сімейний добробут?