Я завжди дякувала батькам за те, що дали мені гарну освіту, незважаючи на сльози над дитячими зошитами. Життя у мене склалося непогано: чоловік на керівній посаді, я головний бухгалтер, діти успішно ведуть свою справу. Ми намагаємось підтримувати моїх батьків, яким уже майже 90, але вони ще сповнені сил і навіть тримають худобу.
Якось, готуючи стіл і шукаючи стакани, я випадково знайшла у шафі заповіт. У ньому говорилося, що все майно, включаючи будинок та землю, залишається моєму племіннику. Я була приголомшена і скривджена не стільки за себе, скільки за своїх дітей, які багато сил вклали у догляд за бабусею та дідусем. Коли я запитала маму, як так вийшло, вона відповіла, що мені і так добре живеться, і що моя сестра, на відміну від мене, не має частки мого добробуту, як і її син.
«Нехай хоч так життя буде і до них справедливе», – сказала вона. Сестра, схоже, була в курсі, бо не здивувалася. Я відчула гіркоту та здивування: невже все, що ми з чоловіком заробили та вклали, не має значення? Навіть мій син був такий засмучений, що вирішив поки що не їздити до бабусі. Тепер я стою перед вибором: як мені бути далі з цим відкриттям? Це викликає у мені гіркоту та розчарування, адже це мої батьки, а не чужі люди.