Три місяці я працював різноробом на будівництві, де кожен день праці наближав мене до заслуженої оплати. Я не раз просив свої гроші, але отримував лише обіцянки та відмовки. “Після завершення роботи отримаєш все до копійки”, – говорили вони мені, але сумніви вже почали роз’їдати мене зсередини. Настав останній день, і я, сповнений надій, подався до офісу начальника. Зустрівши мене, він лише похмуро глянув і буркнув:
“Ти знову про гроші? Таких настирливих, як ти, я не терплю!” І без зайвих слів вигнав мене, заявивши, що я можу забути про заробіток. Я стояв за дверима, охоплений гнівом та розпачом. Слова начальника відгукувалися в мені потужною луною. Без роздумів я увійшов до приміщення, де зберігалося все необхідне обладнання, і, схопивши важкий молоток, попрямував до місця моїх недавніх праць. “Що ти починаєш?!” – пролунав крик співробітників, але мене вже було не зупинити.
Удар за ударом я руйнував усе, що робив місяцями. Цегла розсипалася, дерево тріщало, а метал гнувся і ламався під моїми ударами. Перед тим, як вони встигли зреагувати, я залишив лише руїни. Останній погляд на зруйновану мною будівлю – і я пішов, залишивши їх у повному здивуванні. “Якщо мені не платять за виконану роботу,” – подумав я, відходячи все далі, – “нехай тепер шукають когось іншого, щоб відновити те, що я зруйнував.” Мій вчинок був криком розпачу та боротьби за справедливість у світі, де зусилля таких робітників часто залишаються непоміченими та недооціненими.