Моя 80-річна бабуся живе одна у двокімнатній квартирі. У мене є молодший брат, але я одна допомагаю бабусі: приїжджаю до неї через день, щоб прибрати, приготувати їжу та просто поговорити, бо вона часто скаржиться на самоту. Коли помер мій дідусь, бабуся хотіла переїхати до нас, але мама була проти, і тато не наполягав зі страху перед можливими сварками. Бабуся не оформила заповіт на квартиру, говорячи, що ми самі маємо вирішити, як її розділити.
За законом спадкоємцем є мій батько, який у майбутньому може передати квартиру мені чи братові. Але на відміну від брата, який рідко знаходить час допомогти бабусі, я займаюсь нею майже сама. Мої батьки, дізнавшись про мої звернення по допомогу до брата, припустили, що мій інтерес до бабусі пов’язаний тільки з квартирою. Вони ще не знають, що бабуся подарувала мені свої золоті прикраси, і я боюся їхньої реакції на це.
Батьки, мабуть, вважають, що мені квартира не знадобиться, тому що я скоро виходжу заміж, і мій майбутній чоловік має своє житло. Вони вважають, що братові вона буде потрібніша, коли він одружиться. Це прикро, адже незважаючи на наявність житла у чоловіка, все може змінитись, і я можу опинитися без даху над головою. Я продовжую дбати про бабусю не через квартиру, а тому, що щиро люблю її, адже багато часу свого дитинства провела у неї. Мені важко говорити з нею про це; боюся, що вона подумає про мене так само, як і батьки.