Живу я в селі тільки влітку, але й тоді дочка весь час переживає: «Не працюй, мамо, відпочивай!». Я погоджуюся, хоча й волію займатися своїм садом, а не «відпочивати». Колись я бігала цим садом у дитинстві, але тепер ледве ходжу з ціпком… Нещодавно з’явилися нові сусіди, і їхню дочку звуть так само, як і мене — Катя.
Мене це розвеселило, але тільки доти, доки я не почула, як мати дівчинки кличе її до будинку: «Катрусю, дядько Павлик приїде». Це ім’я викликало спогади про моє дитинство.
Мої батьки завжди сперечалися через гроші, поки мама не знайшла втіху в компанії дядька Павлика. Тато пішов, і Павлик став моїм вітчимом. Мама здавалася з ним щасливою, але вітчим завжди знаходив привід дорікнути мені й мамі у витраті грошей.
Я виросла в строгості і без розкоші, хоч мама і намагалася приховати своє нещастя. Сидячи на лавці, я побачила, як маленька Катя наближається до мене. Вона сказала, що це її місце і вона часто приходить сюди, коли їй буває сумно.
Я запропонувала їй зателефонувати батькові, щоб він забрав її, якщо цей дядько Павлик так її засмучує. Машина батька швидко під’їхала. Катя кинулася до нього, а її мати та Павлик швидко пішли.
Це нагадало мені про те, як могло б скластися моє життя, якби я колись зробила такий самий вибір. Зараз, спостерігаючи за щастям Каті, я відчула полегшення і ніби повернулася в минуле та виправила важливу помилку.